Віднедавна у Львові з’явилась перша міська письменниця. Її завдання — писати про Львів. Програма, яку реалізує Німецький культурний форум, вперше до списку таких європейських міст як Вроцлав, Рига, Таллін, чи Гданськ, додала й Львів, хоч він не є частиною Євросоюзу. З середини травня канадка Барбара Терійо живе у Львові, і кожного тижня пише тексти про місто й свій досвід перебування тут. Вони доступні до прочитання на її блозі німецькою мовою, також деякі тексти саме зараз перекладають українською. У кожному з них відчутна сила деталей, і те, наскільки свіжим оком письменниця дивиться на наш світ. «Z» поговорив із Барбарою про Східну Європу і суголосся, яке існує між канадським та українським суспільствами.
— Барбаро, як ти потрапила до Львова: це збіг обставин чи радше цілеспрямована робота?
— Направду в тому, що я зараз тут, зіграло роль кілька факторів. Спершу мені просто прийшла розсилка від мережі «n-ost» з анонсом про таку програму, тому я вирішила написати заявку. А виявилось, що Львів цього року був першим містом не з ЄС, яке було включено у спільноту. Колегії сподобалась моя заявка і ми провели розмову скайпом. Кумедно, що в мене за канадським часом то була 6 година ранку, я нічого не розуміла, що говорю, бо була проблема з мікрофоном. Тобто те, що я поїду до Львова, було несподіванкою. Але я дуже зраділа!
Я не була в Україні раніше, та й знала про неї мало. У нас в Канаді живе багато українців — як старшого покоління, так і молодшого, — але що стосується інформаційного поля, то новини зазвичай обмежуються міжнародною політикою. В Канаді повідомляли про міністерку закордонних справ, яка має українське коріння. Про збиття малайзійського боїнга у 2014 році я дізналась із польської преси. Тобто в Канаді є радше позитивна картина України.
Але окрім новин, я маю іншу перспективу, бо жінка мого брата, що живе в Торонто, — українка. Її сім’я виїхала в Канаду, коли їй було десь 13 років. То тепер я відвідувала родичів у Києві і це був дуже цікавий досвід. Коли я вирушала сюди, це був мій єдиний контакт.
— Раніше ти також проводила дослідження у Польщі і навіть вивчала польську. Звідки такий інтерес до Східної Європи?
— Я народилася 1972 року в Квебеку, у цей час дуже важливою темою була Холодна війна. Так само мама розповідала мені багато про Карибську кризу, загалом в поп-культурі був великий інтерес до Східної Європи. Коли я виросла, то почала глибше цікавитись цієї темою. Я поїхала спершу до Німеччини, писала свою дисертацію в Університеті Ерфурту, а потім захищалась в Університеті Віадріна. (зараз Барбара Терійо — професорка соціології у Монреальському університеті — прим.авт.). Потім почала вчити польську, працювала в канадському центрі Інституту німецьких та європейських досліджень, а в Польщі є їхній центр також. Поїхала туди, потім запустила фейлетон-проект про Ерфурт, так я близько семи років прожила у Східній Німеччині. Я пишу найбільше про Німеччину, але цікавлюсь дуже, наприклад, польською традицією репортажу.
— А якими були твої перші відчуття, коли ти приїхала до Львова?
— Доволі жорсткі, правду кажучи. Взагалі я людина, яка любить спілкування, і, мабуть, моя вина, що я так мало вивчила українську в Монреалі. Але, кажу чесно, мала неймовірно багато роботи в університеті, то просто не встигла. Вже тут, у Львові, я третій місяць беру уроки української, трохи розумію, щось можу сказати. Але на початках, попри те, що я володію французькою, німецькою, англійською та польською, зі мною не дуже хотіли говорити. Люди в магазині чи кафе, будь-якому громадському місці, коли я зверталася, майже не відповідали. Мені було важко знайти співрозмовників. В Канаді, де я народилася, чи в Німеччині, де досить довго прожила, є випрацьована культура small talk — тобто ти часто переговорюєшся кількома словами з оточуючими. Тут в мене такого не було. Проте мені дуже пощастило із привітними та дружніми колегами із літературного бюро.
І ще я зауважила, що тут мало візуального контакту. Дивна річ, але у Львові часто не дивляться у вічі. Цікаво, що коли я була сама, на мене ніхто не звертав уваги або дивився з упередженням, натомість коли до мене прилетіла дочка, то й дивись стали на мене по-іншому. Мабуть, я стала більш «нормальною». Як мама.
На мою думку, негативний контакт — це також контакт. А тут і такого не було.
— Важливо, що ти можеш подивитися «новими очима» на наше місто. Які перші деталі запам’ятались тобі?
— Коли я їхала на таксі з аеропорту, то водій шість разів перехрестився. Так я дізналась, що по дорозі ми проїхали шість церков.
Власне, більшість текстів у моєму блозі починаються саме з деталі. Чи це текст про пам’ятник Грушевському, чи про обезголовлених манекенів, чи мелодію, почуту на вулиці, чи маленькі сумки через плече, які носять чоловіки. Щодо моїх спостережень, то я звернула увагу на те, що львів’яни дуже серйозні. Легше побачити насуплену людину, аніж усміхнену. Ще чомусь мої сусіди не вітаються одне з одним, це для мене дивно.
— Про які аспекти життя міста ти пишеш у своєму блозі?
— Буденне життя і люди. Коли я зауважую якусь тему, стараюсь провести з кількома людьми інтерв’ю про неї. Я розглядаю конкретні історії.
— Ти пtреклала деякі репортажі Йозефа Рота французькою мовою. У його текстах про Галичину присутня ностальгія за Габсбурзькою монархією, адже після легкого захоплення соціалістичними ідеями, він повернувся до палких прихильників монархії. Чи відчувала ти тут, у Галичині, ностальгію за цим попереднім, багатоманітним, світом?
— Частково. Не так, щоб глобально, але це цікава тема для дослідження. Що стосується багатоманітності, я живу в Монреалі, де все неймовірно різноманітне, тому тут візуально мені не кидається в очі строкатість. Тут мало чорношкірих, наприклад. Зараз Львів доволі гомогенний. Є певне мовне різноманіття, я маю на увазі українську та російську мову. Є також різноманіття релігійне. Що стосується ЛГБТ та інших, то різноманіття менше. Те, що більшість пам’ятників здебільшого присвячені чоловікам та українцям, посилює це враження. (Текст про пам’ятник Грушевському можна прочитати за посиланням). Міська адміністрація та приватні підприємці вловили тугу за багатонаціональною монархією та вдало її спозиціонували. Але у буденному житті багато людей мало про це знають. Вони не знають — і я, на жаль, також не знаю, — хто жив у тутешніх будинках раніше.
Щодо Йозефа Рота — в нього багато цікавих текстів, які відкривають тодішню картину світу. Але іноді, мені здається, він був не зовсім модерним, був людиною свого часу і йшов за стереотипами. Я маю на увазі, що люди тоді писали доволі есенціалістично: німці — такі, а поляки — такі і такі. Сьогодні ми маємо інший рівень сприйняття, передовсім у соціології. Але й зараз таке трапляється: наприклад, Анджею Стасюку «Дорозі на Бабадаґ» не вдалось позбутися кліше. Його книжка насправді чудова, але, знову ж таки, часом есенціалістична.
— Чи плануєш ти укласти свої тексти про Львів у книжку?
— Я щотижня пишу блоги, які перекладаються українською, часом в мене також виходять тексти з Ерфурту в газеті «Thüringer Allgemeine» — я підмічаю цікаві деталі, але не є експерткою, аби писати книжку про Україну чи Львів. Я хочу додати деякі фейлетони про мої цікаві досвіди тут та як вони змінили мій погляд на Німеччину як частину іншої книжки про Ерфурт, яка вже готується до друку в Німеччині.
Розмовляла Олеся Яремчук
Фото: Уве Фляйшер (Uwe Fleischer).
