Я в захваті від Роберта де Ніро. Я закохалася в нього у «Хрещеному батьку», і він досі мені подобається – огрядний нечупара, що не піддався співові русалок від пластичної хірургії, як багато його колег. Тож нещодавно мені цікаво було побачити непретензійну комедію, де він і Енн Гетевей грали головні ролі. Його персонаж Бен Віттекер – сімдесятирічний пенсіонер, що бажає знову стати до роботи. Та позаяк його, ясна річ, ніде не хочуть наймати, він врешті стає стажером на підприємстві, що виготовляє жіночий одяг, власницею якого є Джулс Остін, роль якої виконує Енн Гетевей. Починає він з того, що готує каву молодикам (звісно, доволі безпардонним), які є його шефами, і потроху, застосовуючи розум, такт і гумор, добивається того, що вони починають цінувати чесноту, яка нині перетворилася майже на прокляття: досвід. Я згадала цю комедію на днях, коли мене запросили прочитати «надихаючу» лекцію (саме так їх зараз називають) у великій і знаменитій мультинаціональній компанії. Не знаю, чи вдалося мені надихнути на щось всіх тих людей, що так люб’язно мене слухали, але можу вас запевнити, що сама я вийшла звідти не так натхненна, як замислена. Замислена і направду трохи налякана, бо, читаючи лекцію, здивувалася, побачивши, що серед публіки (яка складалася з керівників як найвищого, так середнього рівня цієї компанії) не було жодної людини віком понад сорок з гаком років. По завершенні лекції я запитала, чим це зумовлено, і мені сказали, що вже давно ця фірма зробила зусилля, аби омолодити персонал, середній вік якого є найнижчим в їхньому секторі, і що напрочуд високий відсоток millennialsвже знаходиться на керівних постах. Я ніколи не знала точно, хто такий millennial, але того дня довідалася, що ними вважають усіх тих, кому в 2000 році було близько двадцяти років. «У цій компанії нема нікого, хто мав би понад сорок п’ять чи п’ятдесят років», – запевнили мене з гордістю, і я, звісно, не поставила їм політично некоректне запитання, яке увесь час крутилося в мене на язиці: а що з ними роблять, викурюють? Натомість я чемно зауважила: «Ах, як цікаво. А які переваги в тому, аби брати на роботу таких молодих людей?» На мене подивились так, як молодь дивиться на нас, старих, – з милою (а іноді не такою вже й милою) поблажливістю, і пояснили, що так виграється у гнучкості. «Старші люди не надто змінюються, стають ліниві, не вчаться чогось нового, не є гнучкими до змін. Натомість молоді відкриті до всього, пильні до всього, готові на все». Ясна річ, я не припустилася непростимої неґречності і не запитала: готові діставати одну п’яту зарплати і працювати понаднормово без додаткової оплати? Замість цього я поцікавилася, що стається зі старшими людьми, і мені сказали, що вони самі потроху починають відчувати себе незручно, залишаючись поза грою, тож шукають нову роботу. «Чи радше починають індивідуальну трудову діяльність», – сказали мені, і таким чином можуть скористатися зі свого досвіду. Тож в мене виникає питання: чи молодість є аж такою безапеляційною чеснотою, що в п’ятдесят років ти вже є ні до чого не придатним мотлохом, не надто «гнучким» гальмом, кимось «це вже було»? Хіба немає роботи, де цінується досвід – чи попросту в м’ясорубці, на яку перетворилося наше суспільство, вибираючи між досвідом і низкою платнею, перевагу завжди віддадуть останній? І нарешті питання, яке найбільше мене дивує. Мабуть, цей тридцятирічний шеф, який так гордиться своїми галунами, не усвідомлює, що років через десять старим мотлохом вже буде він сам? У фільмі «Стажер» потрібен був катаклізм, які подекуди трапляються в компаніях, аби до Енн Гетевей дійшло, що досвід має відповіді на те, чого недосвідченість не знає, – попросту через його власну суть. У розв’язці фільму старі і молоді виявляють, наскільки вони потрібні одне одному, і всі щасливі. Шкода, що таке вже трапляється лише в голлівудських фільмах.
Carmen Posadas
¿Qué hacen con ellos, los fumigan?
XL Semanal, 09.07.2018
Зреферувала Галина Грабовська
