У Львові розгораються пристрасті довкола конкурсу на місце очільника Національного літературно-меморіального музею Івана Франка. На крісло директора претендують одразу троє кандидатів: чинний очільник музею з 1993 року Роман Горак, директорка музею «Русалки Дністрової» Галина Корнєєва та доцент факультету журналістики Франкового університету Богдан Тихолоз. Кореспондент Leopolis.news запросив до розмови останнього (і наймолодшого) з претендентів, щоб довідатися про його візію майбутнього музею.
Пане Богдане, ви – знаний науковець та успішний педагог, викладач, про харизму якого ходять легенди, а жарти й афоризми студенти розтягають на цитати… Чому раптом музей?
Передусім тому, що це музей Франка. А Франко для мене – не портрет зі шкільного кабінету літератури й навіть не пам’ятник. Це жива, повнокровна особистість, і не лише «заслужений» класик із минулого, а наш сучасник і родич. Так, саме родич: ми всі, хто називає себе українцем, не тільки з Шевченкового, а й із Франкового роду. Адже саме Франко мав вишколений високою освітою інтелект, який давав йому змогу на рівних розмовляти з найкращими мислителями Європи тої епохи (причому розмовляти двадцятьма мовами, включно з рідною, українською!).
А також мав мужність припікати болючі рани нашої минувшини і нашої сучасності сталлю національної свідомості. Це його власний вислів, а не просто пафосне гасло. І я дуже хочу, щоб ось цей Франко – мужній, справжній, успішний, креативний – розкрився для якомога більшої кількості наших сучасників, особливо молодих (хоч і не тільки!), з України та з-за кордону. Кращого майданчика для цієї справи, ніж музей, годі й бажати.
Чому саме Франко, а не, скажімо, Шевченко? Ви ж родом із Шевченкового краю.
Я справді родом із Черкащини, мама моя з села Козацького, що поруч із Тарасовою Керелівкою, і, за родинними переказами, Кобзар навіть доводиться нам далеким родичем (по лінії його сестри Катерини, з якої, зокрема, походить відомий художник Фотій Красицький). Тож і Шевченко для мене дуже багато означає. Врешті, у мене син Тарас! (усміхається – авт.). Але саме Франко привів мене до Львова. Майже в буквальному сенсі: ще школярем я захопився його філософськими працями (раніше, ніж літературними творами), написав про них дослідницьку роботу. Її зауважили професори зі Львова і запросили вчитися до Франкового університету. Так я опинився в місті Івана Франка. І відтоді він мене не відпускає!.. Та й дружина моя, Наталя, теж франкознавець, отож можна сказати, що Франко живе в нашій хаті – разом зі своєю жінкою й дітьми (про них також варто згадати, бо всі вони були непересічними особистостями, але це тема окремої розмови). І навіть страви з Франкової кухні часом удома готуємо.
Поговорімо про іншу «кухню» – музейну діяльність. Які три головні новації принесете з собою в музей?
Це складне запитання… Не тому, що не знаю відповіді, а тому, що надто багато ідей і складно вибрати лише три найважливіші. Мабуть, це все-таки насамперед нова модель управління: не вертикальна, за принципом піраміди, де «фараон» вирішує все, а «раби» лише тягнуть камені, а горизонтальна, мережева, де кожен співробітник – «вузлик» у суцільному «плетиві» музейного життя чи радше плавець у стрімкому гіркому потоці, жива творча особистість, проактивна і внутрішньо мотивована до реалізації спільних проектів та власних ініціатив.
По-друге, музей має стати відкритим і живим простором актуальної культури, не втрачаючи свого меморіального значення. Якраз у музеї Франка для цього чудові умови: є святиня, якої, сказати б, не можна чіпати, – власний будинок Франків, а поруч із ним є вілла Ув’єри, де розміщено літературну експозицію й адміністрацію музею, – ось це чудова локація для вихору культурних подій (мистецьких, наукових, просвітницьких тощо).
А є ще ж і сад, і чималий майданчик між двома садибами, і Стрийський парк поряд… Усе це має стати територією креативу і діалогу.
Третє, але не останнє, – це створення нових, інтерактивних і мультимедійних експозиційних проектів, які мають стати атракціями, що притягнуть до музею відвідувачів. Маю ідеї відразу кількох таких проектів, цілком реалістичних. Але не маю права всіх секретів розголошувати… Хіба що поділюся їхніми назвами: «Франко 6D (музей відчуттів)», «Коли ще речі говорили (історії людей мовою артефактів)» та «Франкова пошта». Обіцяю: буде дуже цікаво. Самому подобається! (усміхається – авт.). А ще в «портфелі ідей» є низка інших задумів…
Для реалізації всіх цих проектів потрібні значні ресурси. Де плануєте їх знайти в час економічної кризи?
Знаєте, я сповідую принцип: люди творять ідеї, ідеї приводять гроші, гроші потрібні для реалізації ідей. Не буде людей, здатних генерувати ідеї, – не буде й оригінальних ідей. Не буде ідей – не буде й грошей. Тому головний ресурс – людський. Це не тільки колектив музею, потенціал якого досі достатньо не використано, за моїми враженнями (передусім через слабку систему мотивації, а вже потім через брак фінансування), а й широке коло зацікавлених осіб, друзів і відвідувачів музею.
Важливими ресурсами, які слід ефективно використовувати, є й згадана вже унікальна локація дому Франка, і туристична інфраструктура Львова, і наукові напрацювання вчених-франкознавців, і невичерпні інформаційні можливості Інтернету та інших сучасних технологій (передусім цифрових)… Якщо правильно інвестувати інтелектуальний капітал, прибутки можуть значно перевищити затрати – і не тільки в грошовому вимірі.
Зрозуміло, музей – це не «МакДональдс» і не супермаркет, він не може орієнтуватися лише на комерційний ефект чи бездумно догоджати масовим смакам невибагливої публіки. Але треба розуміти, що нині потрібно пропонувати якісний продукт на ринку культурних послуг, і знання механізмів цього ринку (це слово не тотожне терміну «базар», і не варто їх плутати!) дає змогу залучати не тільки додаткові кошти (скажімо, як спонсорську допомогу чи грантове фінансування), а передусім нових відвідувачів і приятелів. Спільнота приносить гроші, а не навпаки. Сформуємо спільноту – ресурси не витрачатимемо, а примножуватимемо.
Про що мріє майбутній директор?
Це ви про мене? (іронічно усміхається – авт.). Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти. Віднедавна це моя улюблена приказка. І не тому, що почуваюся телям, а тому, що надто багато вовків довкола. Але це стимулює. А мрію я, як і всі батьки, передусім про те, щоб діти були здорові (і не лише мої) і не питали своїх батьків, як недавно наш Тарасик: «Тату, а коли я виросту, то теж піду на війну?» А ще про те, щоб вони росли українцями, пишаючись своєю Батьківщиною, її історією і культурою, а не соромлячись її. Певен, що музей Франка – чудове місце, де маленькі українці зможуть виростати на великих ідеях.
Таких, які розмовлятимуть багатьма різними мовами, не забуваючи рідної, й осягатимуть вершини світової культури, не забуваючи про національну. Тому я мрію про те, щоб музей Франка став не лише місцем пам’яті, а й місцем живої творчості, живого діалогу, живої спільноти. Зрештою, місцем сили. Бо наразі, на жаль, для більшості він асоціюється лише з милим будиночком на затишній львівській околиці. Це чудово, але цього мало. На моє глибоке переконання, музей Франка має всі можливості для того, щоб стати сучасним креативним простором, відкритим для допитливих людей усіх поколінь з усього світу. Зрештою, Франко – це наш національний символ і бренд. Не тільки з кавою має асоціюватися Львів, і не тільки з Чорнобилем – Україна у світі…
