Невеличке бойківське село Лаврів, що у 12 кілометрах від Старого Самбора і в 9 кілометрах від найближчої залізничної станції, віддавна є одним зі знакових місць у християнському світі. Ще багато сотень років тому Лаврівський монастир святого Онуфрія притягав до себе прочан різних верств і статків, ставав для них останнім прилистком, і був центром, з якого культ святого розповсюджувався теренами Східної Європи.
Історики досі не мають єдиної думки, що було на цій благословенній землі, до появи тут перших ченців-адептів святого Онуфрія – перського принца з ІV століття, який 60 років відмолював гріхи людства у спекотній африканській пустелі. Припускають навіть, що тут у саморучки викопаних келіях-криївках селилися перші руські християни часів Володимира Великого. Але залишмо таємниці минувшини археологам та історикам, розпочавши розповідь із «ближчих» часів ХІІІ століття.
Історія створення
Не будемо перелічувати всі версії щодо створення монастиря і зосередимося на думці історика Ігоря Мицька, як на найбільш відомій та акцептованій у науковому товаристві. Отож, орієнтовно, у середині ХІІІ століття литовський князь Войшелк – дядько та кум Лева Даниловича – приймає у чернецтві ім’я Лавр. Свої обітниці він складає у Спаській обителі, яка розташовувалася у кількох кілометрах від сучасного Лаврова. 1254 року – майже у рік першої письмової згадки про Львів, набожний Войшелк-Лавр вирушив на прощу до Афону, однак зумів добратися лише до Болгарії. Проте натхненний побаченими там триконховими церквами, повернувшись на Прикарпаття, князь вирішує спорудити таку і тут. Конха, до речі, з грецької означає мушля, у церковній архітектурі крнха – це півкупол для перекриття циліндричних частин споруди. Такий тип храмів був поширений у стародавньому Римі і на межі середньовіччя та ренесансу.
Попри низку археологічних досліджень, монастир і його головний храм вперто приховують свої таємниці. Однак, очевидно, що обитель Лавра тут постала у другій половині ХІІІ століття. Хоча, певно, не на порожньому місці, про що свідчать знайдені артефакти, датовані століттям раніше.
Нині важко сказати, чи побачив Войшелк-Лавр свій задум повністю реалізованим. 1267 року у Володимирі під час сварки за спадщину князь Лев коїть великий гріх – убиває Войшелка. Виглядає, що Лев Данилович важко переніс свій злочин, адже з часом і сам постригся в монахи і провів остаток життя у Спаському монастирі. Проте поховали Лева, як адепта культу св. Онуфрія, саме в Онуфріївському Лаврівському монастирі, спорудженим убієнним ним дядьком. Більше, того: поховали поруч дядька. Стовідсотково ця версія не доведена через неможливість однозначно ідентифікувати поховання на території монастиря, однак дослідники так часто припускали такий варіант, що версія де-факто стала реальністю.
Культ святого Онуфрія
Не будучи релігієзнавцем, важко зрозуміти, чому власне культ святого Онуфрія набув свого часу такої популярності на наших теренах. Але факт, що Лаврівський монастир був одним з чотирьох місць зберігання молей святого у Європі і єдиним у її східній частині. Інші частини мощей зберігалися у Константинополі, Римі та Брауншвайзі. Припускають, що саме з цього німецького міста святі мощі потрапили на Прикарпаття, оскільки галицькі князі, як би тепер сказали, регулярно співпрацювали з тамтешніми.
Власне перебування мощів св. Онуфрія спричинило найбільшу славу обителі. Власне це, очевидно, стало причиною, що у Лаврові, а не у своїх кафедральних соборах забажали бути похованими знатні і сановиті прихильники онуфріянського культу. Окрім князя Лева, тут знайшли останній прихисток київські митрополити Антоній (православний) і Юрій (уніатський), греко-католицькі перемиські єпископи Інокентій Винницький та Єронім Устрицький, нмолдавські господарі Штефан Петричейка та Костянтин Щербан Басараб, єрусалимський патріарх Макарій Лігаріда, багато шляхтичів різних конфесій.
Таким чином некрополь Лаврова можна вважати феноменом міжконфесійного єднання, хай хоч і посмертного.
Щодо мощів св. Онуфрія, то вони були втрачені під час татарського набігу 1549 року. Очевидно, що нападників просто зацікавила розкішно інкрустована рака, в якій вони зберігалися.
Але на те існують святі місця, аби в них відбувалися дива. 25 червня 2011 року, через майже 500 років після знищення, завдяки старанням настоятеля Лаврівського монастиря о. Миколая Ковалишина та за посередництвом владики Іринея Білика до Лаврівського монастиря знову були привезені мощі св. Онуфрія.
Диво порятунку
Вище неодноразово був згаданий Спаський монастир, давній сусід Лаврівської обителі. Це – не випадково. Доля Спаса показує, якою невтішною могла б бути і доля Лаврова.
Преображенський монастир у Спасі за своїм значенням майже дорівнювався до Лаврівського. Зрештою, саме у Спасі вів чернече життя Лев, там він і помер.
За вказівкою австрійського цісаря Франца Йосифа на Галичині могло залишатися тільки 9 монастирів. Решта ж підлягали касації. 1786 року Спаський монастир було ліквідовано, а все його майно передано у Лаврів. Спершу у Спасі розмістили адміністративну установу, а невдовзі монастир остаточно розібрали. Будівельний матеріал з нього пішов на маєтки урядників.
І хоча у Спасі вже не залишилося нічого, щоб свідчило про його колишню духовну велич, їдучи з Лаврова, сюди теж варто завітати, аби помилуватися чудовими прикарпатськими пейзажами і відпочити на мальовничому березі Дністра. Неподалік – помилують око мандрівника стрімкий водоспад і знаменитий Спаський камінь, який, за легендою, не доніс чорт, котрий мав намір завалити глибою Лаврівський монастир.
Власне повернемося до нього. Згідно, з указом цісаря і на Лаврівський монастир очікувала доля його сусіда. Щоб зберегти святиню, тодішній ігумен Старожинський запропонував перетворити її на лічницю для ченців-василіян. Цісар наче не мав нічого проти, однак влада Львівської губернії цю ідею відхилила. До Лаврова уже прибула ліквідаційна комісія, як у головах ігумена та старости Самбора (нині це Старий Самбір) народилася нова рятівна ідея, яка цього разу спрацювала: у Лаврові дозволили заснувати взірцеву німецьку школу. Навчальний заклад, до речі, проіснував до 1911 року.
Існування Лаврівського монастиря неодноразово було під загрозою, але завжди вища сила допомагала у його спасінні. Так, у 1767 році, ще до цісарського указу, в обителі спалахнула велика пожежа. Історик Денис Зубрицький у 1845 році писав, що всі дерев’яні будівлі Лаврівського монастиря згоріли. Збереглася лише мурована каплиця, у стіні якої знайшли домовини князів (як вважають Лева та Лавра). Тогочасний ігумен Волянський, запросивши настоятелів сусідніх монастирів, наказав відкрити цю могилу. Домовини були покриті товстою срібною бляхою і прикрашені вишуканою різьбою, на одній із них — викарбувано ім’я Лева. Щоби хтось не присвоїв собі знайденого багатства, срібло таємно переплавили та продали, а на виручені гроші відбудували згорілий монастир.
Проте більшість дослідників уважають цю оповідь легендою. Зокрема, вони вказують на те, що князь Лев помер ченцем, а відтак його мали б поховати як простого смертного — в дерев’яній труні, а не в срібній домовині.
Зрозуміло, що важкі часи монастир пережива під час радянської окупації. 1939 року архів і бібліотеку Лаврова енкаведисти вивезли у сусіднє село Стрілки і там спалили. Місцевим селянам вдалося врятувати буквально кілька ікон, які з часом потрапили до музеїв. У червні 1941-го монастир був казармою для радянського гарнізону. Тоді «асвабадітєлі» знищили більшість господарських приміщень і спустили воду у ставках.
Після Другої війни в монастирських приміщеннях створили школу-інтернат для неповносправних дітей, яка проіснувала аж до 1994 року. У самій церкві святого Онуфрія в цей час був склад, у дзвіниці – свідкові середньовічних боїв із загарбниками зберігали вугілля, в інших приміщеннях діяли сільські школа, бібліотека та клуб.
Церкву передали вірним у 1990 році, а у 1994-му відновили обитель, якою нині опікуються ченці-василіяни.
Природно, що ворожі навали, пожежі та й просто вимоги часу спонукали до постійного відновлення, а то й перебудови монастирського комплексу.
Фактично монастирський комплекс було збудовано протягом 1770-1788 років архітекторами Оберлендером і Шнайдером.
Фундаментальні роботи тут здійснювалися на початку вже ХХ століття. Було зведено новий монастирський будинок, який уцілів під час воєн, але найголовніша подія відбулася безпосередньо в Онуфріївському храмі. 1911 року під керівництвом архітектора священика Казимира Мрозовського проводилась реконструкція церкви. У її процесі відомий український маляр Модест Сосенко під малоцінними олійними розписами 1872 року, виконаними Мартином Яблонським виявив інші, значно давніші, виконані темперою. На розписах зображено сцени з життя Ісуса Христа. Згодом після кількох проведених досліджень їх датували датувати XV – поч. XVI ст. Школа і візантійська манера розписів дуже близькі до темперних розписів Ягеллонської («Руської») каплиці на Вавелі. Фахівці вважають лаврівські темперні розписи надзвичайно цінною пам’яткою на теренах колишньої Польщі та Австро-Угорщини, і одною з двох (крім розписів Миколаївської церкви у Львові) такого штибу, яка збереглася в Україні.
Окрім унікального стінопису, в церкві збереглися і фрагменти іконостасу, виконаного 1570 року знаним тогочасним різьбярем А. Берниковичем.
… Перше, що вражає, коли потрапляєш до Лаврова, – неймовірна тиша, від якої настає такий же неймовірний спокій. Тут немає сотень і тисяч прочан – добратися сюди важче, ніж до інших монастирів. Давні мури – свідки неймовірних історичних подій і хранителі великих таємниць минувшини – органічно сусідують із зеленню дерев, які оточують монастирський комплекс. Поруч – криниця зі смачнючою водою. На Івановій горі, що плавно піднімається над обителлю, і де колись стояла церква Івана Хрестителя, – старенький цвинтар. У темні часи тут були оборонні редути. Нині – відкривається пасторальний вигляд на Лаврівський монастир – заворожуючий символ історії і святості нашого краю.
Як добратись зі Львова
Автобусом
Автобуси Львів-Лаврів відправляються з АС-Західна 5 разів на день. Розклад дивитись тут.
Автомобілем
Їхати трасою Львів-Самбір-Ужгород. У селі Торшів у 5 км за Старим Самбором, звернути направо. Відстань від Львова – 105 км.
