Сьогодні в #ДімФранка – наразі у вигляді репліки майстерної роботи Юрій Лесюк – повернеться прижиттєвий портрет Франка.
Одним із художників, хто малював прижиттєві портрети Івана Франка, був Юліан Панькевич (1863-1933).
Перша зустріч художника з Іваном Франком відбулася під час подорожі по Тернопіллі:
“Вперше стрінувся з Франком, — згадує він, — в час студентської мандрівки Тернопіль — Чернівці в 1884 або 1885 році. Вдруге в 1889 році я зайшов в домівку Франка у Львові за його творами, де застав М. Павлика. Одна чи дві кімнати (не тямлю вже певно) і кузня, — здається десь то в околиці вул. Зиблікевича. Мешкання засипане було безліччю книжок — творами Франка, Павлика, Драгоманова” (Лист до В. Гнатюка. Архів ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України, № 434, п. 9).
Як стверджував сам художник, це знайомство мало вирішальний вплив на формування його світогляду й естетичних поглядів.
“Заслугою творів Франка зглядом мене, — писав Ю. Панькевич, — було се, що справді сей великий “каменяр” розбив сю пансько-консервативну скалу мертвої традиції, в яку поставили мене обставини, і в якій мені було тісно” (Ж. “Рогатинець”. — Рогатин, 1924, № 5-6, с. 114-115).
Особливо міцні дружні взаємини встановилися між Ю. Панькевичем та І. Франком у 1900-х роках. Крім спільної роботи в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка та Товаристві прихильників української літератури, науки та штуки, їх зв’язувала щира симпатія. Письменник відвідував Ю. Панькевича у шпиталі, підтримував матеріально, хоч і самому було непереливки. Він допоміг художникові отримати замовлення на переклад “Пригод Тома Сойєра” Марка Твена і надрукував його у “Літературно-науковому вістнику”. Ю. Панькевичу Іван Франко довірив ілюстрування антології української лірики “Акорди” (1903 р.). Він спричинився й до того, щоб НТШ виділило кошти на поїздку Панькевича до Києва, де він плідно попрацював як художник, мав змогу побачити оригінальні автопортрети Т. Шевченка і його фотографії, робити з них копії. Вже у 1904 році образ Т. Шевченка знайшов своє втілення в кількох невеликих портретах, виконаних пастеллю.
Приблизно тоді ж, 1904 року, Юліан Панькевич намалював перший із портретів Івана Франка, на якому зобразив його за письмовим столом у робочій кімнаті.
У спогадах, написаних 1924 року і опублікованих цього ж року в журналі “Рогатинець” (№ 5-6), який виходив у м. Рогатині, Ю. Панькевич писав:
“Востаннє зійшовся я ближче з Франком у році 1900 і пізніше. Потім поручив мені змалювати його портрет. За цілий цей час запримічував я незвичайну скромність, невибагливість його способу життя (тоді мешкав уже Франко в своєму власному домі на вул. Понінського)”.
Звичайно, можна сумніватися, чи Іван Франко просив художника намалювати його портрет. Радше погодимося зі спогадами Ю. Панькевича, що їх переповів М. Керницький, який дружив з художником під час свого вчителювання у Рогатині в 1920-1923 роках. Він пише: “Не раз Ю. Панькевич просив у І. Франка написати його портрет. Але поет завжди збував ці прохання жартами, а нарешті заявив рішуче, що він не пан, щоб давав себе малювати”. (Жовтень, 1962, № 8, с. 132). І все ж портрет був намальований і намальований таки з натури.
“Батько не хотів позувати, — згадував син письменника Тарас Франко, — пожалував часу. Художник примістив свій мольберт біля письмового стола батька і так малював його під час напруженої умової праці, коли очі дивились униз. Вийшло напрочуд гарно” (Т. Франко. Про батька. Київ, 1956, с. 145).
У літературі цей портрет чомусь відносять до 1910 року. Хоч насправді в 1910 році, як відомо, Франко був уже тяжко хворий, з порученими хворобою руками і навряд чи міг сидіти за столом “напружено умово працювати”.
Портрет не зберігся, а уявлення про нього дає невеличка Фотографія, зроблена в кабінеті письменника в день його похорону, та короткий опис у спогадах акад. Михайла Возняка: “Спить спокійно. Від вісьмох літ — се перший спокійний сон… В головах прегарний портрет роботи Панькевича. Іван Франко в силі віку за письмовим столом. Гарне лице поета неначе дивиться з стіни на себе самого в домовині та на все, що діється кругом” (М. Возняк. Пам’яти Івана Франка. (Опис життя, діяльності й похорону). Відень, 1916, с. 52).
А далі починається цілком детективна історія, пов’язана з цим портретом.
Доля його невідома: можливо, він згорів у полум’ї Другої світової війни, а може, висить у чиїйсь кімнаті просто як портрет українського письменника.
Знаємо, що в 30-х роках портрет вивезли зі Львова. У 1931 році син Івана Франка Петро, хімік за освітою, підписав контракт з урядом Радянської України і на правах іноземного спеціаліста разом з родиною виїхав до Харкова, де до 1936 року працював у Науково-дослідному інституті хімічної та молочної продукції.
У Харкові Петро підготував до друку кольоровий плакат “Іван Франко”, на якому мав бути портрет письменника, його фотографії і пояснювальний текст. До видавництва “Мистецтво” Петро Іванович надіслав непубліковані фотографії батька і два кольорових портрети для репродукування одного з них на плакаті.
Копій ні з фотографій, ні з портрета не було зроблено. 20 липня 1936 року родина П. Франка виїхала у відпустку до Львова, де й залишилась, бо на повернення радянське консульство не дало візи. Це врятувало його сім’ю від сумної долі тисяч галичан, котрі 1937 року проживали на Великій Україні.
У Львові Петро Франко робить спроби повернути особисті речі, бібліотеку та архіви, які залишились у Харкові, а також за всяку ціну портрети і фотографії батька, оскільки видавництво “Мистецтво” плаката не видало і видавати не збиралося. Офіційної угоди між видавництвом та Петром Франком не було.
Починається багаторічна тяганина, що полишила у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка чимало листів. Петро Франко звертається до видавництва “Мистецтво”, до Ради Міністрів України, до дирекції інституту, де працював, до Міністерства закордонних справ Польщі у Харкові, консульства України у Львові та до інших організацій, які, на його думку, змогли б допомогти повернути фотографії та портрети.
У листі до дирекції Інституту хімічної та молочної продукці П. Франко розповідає історію плаката:
“Видавництво “Мистецтво” мало 1933 року видати плакат “Іван Франко”. Я достарчив замовлений рукопис та всі прочі матеріали (фотографії, головно оригінальні, ніде досі не публіковані, портрети Іван Франка). Видавництво рішало, чи видавати, чи ні. Остаточно рішило не видавати. Коли мало звернути мені матеріали показалося, що по вині директора (т. Грудини) пропав найцінніший портрет Івана Франка. Цей портрет оцінений в 10 тис крб.” (Архів Львівського літературно-меморіального музе Івана Франка. Оп. 1, спр. 7. Далі — цитування за цією справою)
Ця сума була названа в листі від 23 серпня 1937 року. В інших листах: портрет оцінюється різними сумами: то П. Франко вимагає відшкодування 10 тис. крб. за весь матеріал, то тільки за великий портрет 10 тис. крб., а за малий — 400 крб. і 200 крб. за весь інший матеріал. У листі від 9 листопада 1936 року до Всеукраїнського виконкому солдатських, робітничих і селянських депутатів він, наприклад, стверджує, що “портрет Івана Франка, олією на полотні мальований, оцінено в Харкові приблизно в 5 тис, крб.”. Тому польське консульство у Києві, куди П. Франко неодноразово звертався, просить його подати документи, на підставі чого він вимагає певну суму за портрети і за залишені речі, щоб допомогти йому.
В листі до видавництва П. Франко пише:
“Як мене офіційно повідомив консул СРСР у Львові, на основі рішення уряду УРСР Ви обов’язані негайно передати в ощадкасу в Харкові (пл. Тевєлєва) на мій рахунок належну суму за великий портрет Івана Франка, що пропав по Вашій вині. Сума установлена 10 тис. крб. Одночасно передайте в польський консулат у Харкові всі прочі матеріали в зв’язку з приготуванням до друку афіші “Іван Франко” — фотографії та малий портрет. Текст залишіть у себе”.
Звичайно, що на ті вказівки П. Франка ніякої реакції не було.
В іншому листі до дирекції видавництва “Мистецтво” (від 22 жовтня 1936 р.) Петро Іванович просить передати під розписку представникові польського консулату у Харкові весь матеріал, який він давав для видання плаката, “особливо один великий і один малий портрети І. Франка, кольорові. Великий портрет має розмір 90 х 70 см., малий — 60 х 45 см. (приблизно)”. Отже, маємо уявлення про розміри портретів. А з листа до Міністерства закордонних справ Польщі від 11 жовтня 1936 року довідуємося, що великий портрет Франка “роботи пензля худ. Ю. Панькевича зі Львова”.
Приблизно в такому ж дусі велося листування до квітня 1939 року. Чи продовжував Петро Франко вимагати повернення портретів і фотографій Івана Франка після возз’єднання, невідомо. Таких документів немає. Можливо, він, як депутат Верховної Ради УРСР, особисто їздив до Харкова і в Київ, однак результати тих поїздок у документах не залишили жодних слідів.
Портрет письменника роботи художника Юліана Панькевича не повернувся й не зайняв свого місця в робочій кімнаті Каменяра.
У 80-х роках до музею дійшли чутки, що портрет І. Франка нібито знаходиться у великого шанувальника і знавця живописного мистецтва російського письменника Олексія Толстого. До Москви вирушила дочка Петра Франка Віра Петрівна, яка була особисто знайома з дружиною Толстого, проте поїздка нічого не дала. У колекції Толстого такого портрета не було. Портрет пропав. Але живе надія. Може, колись, цілком випадково, його впізнають і повернуть у рідну оселю.
Ось така історія створення і життя портрета Івана Франка пензля художника Юліана Панькевича.
На щастя, зберігся ще один портрет І. Франка роботи Ю. Панькевича. Письменник зображений молодим, у розквіті сил, з ясним буйним волоссям і лагідними синіми очима на фоні гористого пейзажу з нафтовими вежами. 1910 р. (Фонди Львівського державного історичного музею).
На жаль, невідомі не тільки фотографії, котрі пропали, а й також хто малював малий портрет письменника. Однак мусив то бути не другорядний художник, інакше б син Франка, який розумівся на таких речах, не віз би його з собою зі Львова до Харкова і напевно не рекомендував би його для видання плаката.
Але ця справа вимагає ще серйозного дослідження.
Зиновія СТЕЦЬ
Старший науковий працівник
Львівського національного
літературно-меморіального
музею Івана Франка