Цього року ІІІ Форум культурних та креативних індустрій був присвячений темі «Культурна спадщина: від ресурсу до продукту». Але мене, як учасника, під час форуму і після нього не покидала думка, чи спершу пам’ятники, пам’ятки нашої історії та культури таки стануть нашою культурною спадщиною і що для цього треба робити?
Форум відбувався впродовж кількох днів саме після парламентських слухань про державну політику в охороні культурної спадщини. Йшлося про близько 130 тисяч нерухомих пам’яток. З цього числа до Державного реєстру внесено лише 7%, і лише 9% мають затверджені охоронні зони (з доповіді Міністра культури на парламентських слуханнях). В проекті концепції державної політики, яку обговорювали на цих парламентських слуханнях, можна зустріти і критичний аналіз стану щодо регулятивних документів, структури й ефективності пам’яткоохоронних органів, і нові поняття, як от державно-приватне партнерство (в європейських країнах діє приватно-публічне партнерство), і традиційні уповання на меценатство (олігархів?), звернення до відповідальності органів місцевої влади, громад, спільнот… Але не відступає питання: чи пам’ятки є спадщиною для нас, громадян України? Коли пам’ятки стають спадщиною?
Руїни замку в Поморянах (Львівська обл.), станом на весну 2018 р.
Як казали древні, якщо у вас негаразд з практикою, слід переглянути вашу теорію. Отож, кілька думок щодо хоча б засадничих понять щодо статусу і проблем збереження пам’яток. В Європі ці поняття еволюціонували від часу формування національних держав. Тоді культурне надбання стали сприймати як «цемент національної ідентичності». Відповідно, пам’ятки почали відігравати одну з ключових ролей у формуванні ідентичності, зміцненні політичної єдності, «легітимізації» державності і запобіганні соціальній дезорієнтації. Згодом, коли пам’ятки, які не вважали цінними в одній державі, вивозили в іншу, багатшу, як наприклад з Франції у Великобританію, утвердилась позиція, що захистом культурної спадщини мають займатися державні інституції. Такий підхід надавав пам’яткам культури ідеологічних і політичних сенсів. Відповідно формувались критерії оцінювання і приписи щодо їх збереження та відповідальності. Поступово пам’ятки почали розподіляти на об’єкти нерухомі і рухомі, матеріальні й нематеріальні, архітектурні і археологічні.
З часом змінилося саме значення і сприйняття культурної спадщини. Того, що спадщина не є однорідною і однозначною, вона є плюралістичною. Що спадщина може мати універсальне, світове, національне значення, або ж значення для громад. Що різні групи можуть мати різне ставлення до одних і тих же об’єктів, тож спадщина є інколи незручною чи конраверсійною. Відповідно змінились і завдання її охорони.
Для оцінювання пам’ятки важливими є як зовнішні ознаки – автентичність і краса, так і внутрішні – соціокультурне та історичне значення. Адже пам’ятки пов’язані з особистостями, власниками, будівничими, історичними подіями, національними міфами і стереотипами тощо. Оскільки сьогодні більшість пам’яток втратили свої первинні функції, важливим є визначення їх нових функцій в нових культурно-історичних контекстах, що вимагає розширення поняття охорони для цільового зберігання зі збереженням автентичності субстанції пам’яток. Ці нові функції є важливими для осмислення культурної спадщини як ресурсу розвитку, що служить спільним інтересам, має економічний вимір і пов’язаний з користю.
Всі ці зміни ще в дорозі до нас. Відреставрувати стільки пам’яток (130 тис.) за бюджетні гроші є неможливим навіть у дуже багатій країні. А для чого реставрувати? Для музеїв, державних? Тут виникає низка протиріч. До культурної спадщини в Україні на офіційному рівні ставляться з пієтизмом, її формально сакралізують, але реальне ставлення до пам’яток більшості суспільства загалом і громад зокрема сьогодні є байдужим. Це – наслідок ставлення до приватної та громадської власності в СРСР і відсутності вибудуваної системи історичних цінностей і пріоритетів в незалежній Україні. При такому вивченні історії, як в наших школах, коли змішані концепції класової, соціальної, національної, державотворчої історії, легше відновити поселення трипільської культури чи козацьке село, ніж замок шляхти – «визискувачів народу». До того ж надто спокусливо використати спадщину як маркетинг свого продукту для власного зиску, тож там, де є туристичні потоки, виростають ятки з сувенірами і національними наїдками. Отже, з одного боку є потреба модернізаційного розвитку, а з іншого – збереження. Тоді що ж є пріоритетом: охороняти заради збереження чи використовувати заради розвитку?
При таких протиріччях спадщина, чи радше – історичні пам’ятки, можуть розмежовувати чи викликати почуття гордості замість відповідальності, використовуватися для маркування території при хибній, однозначній інтерпретації. Адже пам’ятка – це знак, символ, значення якого залежить від контексту, що змінюється. Спадщина, за словами відомого урбаніста Ґ. Ешворта, є функцією місця і можливістю розвитку. Сам факт існування об’єктів культурної спадщини як відображення минулого місцевості не перетворює їх автоматично в ресурс розвитку. Потрібно створити продукт, який має попит у споживача. Якщо сформувати продукт багатофункціональний, інтегрований в культурне, економічне і соціальне життя громади, культурна спадщина стає активним інструментом колективної пам’яті й ідентичності, а не просто фізичною субстанцією.
Цінність культурної спадщини тісно пов’язана з динамічними процесами, коли ставлення суспільства до цінностей змінюється. Але спадщина завжди має людський вимір, і тому важлива реінтерпретація її як соціального капіталу. В процесі інтерпретації культурна спадщина як ресурс може стати продуктом. Для цього потрібно зібрати всі відомості про пам’ятки і визначити як соціокультурні, так і економічні елементи цього продукту. Зміна підходів до предмету охорони як до потенціалу розвитку вимагає розуміння поняття сталого розвитку місцевості всіма активними суб’єктами культурної спадщини. Тут потрібно враховувати, що різні суспільні групи мають різне уявлення про цінність спадщини, тому потрібно застосовувати відкриті процедури прийняття рішень щодо її використання.
Тут варто ще згадати про пріоритети регіональної культурної політики, які повинні формуватись на засадах системного підходу, а не галузевого. Прикладом може бути розвиток культурного туризму на основі різних культурних продуктів, які інтерпретують широкий культурний контекст території і заглиблюються в нього. Адже відповідно до декларації про сталий розвиток перспективними завданнями туризму є примирити соціальний розвиток з економічними, поліпшувати умови життя місцевого населення, добиватись економічних результатів на користь населення, ефективно управляти природними і культурними ресурсами. Це впливає на політику зайнятості в сфері культури і стимулює підвищення рівня професіоналізації зайнятих в цій сфері. Системний підхід до культурного розвитку міст потребує використання нових технологій і відкриває доступ до альтернативних джерел фінансування на основі нового партнерства та співробітництва різних інституцій.
Зеновій Мазурик
