В березні 2017 року директоркою комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський академічний обласний театр ляльок» за результатами конкурсу була обрана режисерка фестивалю середньовічної культури «Ту Стань» Уляна Мороз. Як минув рік на новій посаді, спеціально для Zbruc Уляну розпитував Тарас Федорчак.
Директорка «Львівського академічного обласного театру ляльок» Уляна Мороз
– Якщо приходиш в новий заклад і колектив, завжди щось трапляється таке, чого не чекаєш, хоч би скільки намагатись все передбачити. І що вже вдалося зробити?
– Ух. Ну, цей рік для мене був роком екстриму: ідучи на конкурс, я не вірила, що його можна виграти. Я йшла висловити свою громадянську позицію, для мене було важливо прийти і сказати. Зрозуміло, я готувала програму розвитку, хотіла і була готова в разі чого її втілювати, брати на себе відповідальність. Але що є реальний шанс перемогти – не вірилось.
Звичайно, те, що я виграла конкурс, змінило моє життя. Мені довелось залишати вдома річну дочку і повністю занурюватись в роботу. Але те, що я навчилась за цей рік, можна порівняти з паралельним навчанням на перших курсах у трьох ВУЗах. Ти освоюєш на практиці бухгалтерію, юриспруденцію, маркетинг, різноманітний менеджмент і так далі. І все це не просто в прискореному курсі, а в ускладнених обставинах, в максимально стислі терміни. Це коли до тебе за день звертаються з приводу близько п’ятдесяти абсолютно різних тем, і на всі теми ти маєш мати відповідь, до того ж відповідь негайну. І ти не маєш можливості сказати «Зачекайте, давайте розберемось у цьому питанні, до чого це призведе», – в тебе немає часу, бо вирішувати треба вже, і далі ти маєш наступний вал, який тебе поглинає. І це постійний цейтнот. І це було дуже екстремально.
Я навіть не знаю, як я це витримала. Напевно просто виробилась звичка і розуміння, що заглибитись у ВСЕ зараз не вдасться.
Що вдалося і які здобутки? Ну, перш за все про це треба питати глядачів, що для них помітно, – от і Вас, наприклад))
– Чув від студентів-театрознавців дуже позитивні відгуки про ваші нещодавні прем’єри. Звичайно, студенти перших курсів – це ще не бозна-які спеціалісти, і не конче все можуть оцінити адекватно. Але факт, що їм, молодим, тут щось подобається, що їм цікаво сюди прийти – дуже промовистий. Театр Заньковецької, до прикладу, вони лаяли)) Для порівняння, коли я був студентом, ми дууууже зрідка забігали в обласний ляльковий, і нас тут ніщо не зачіпало і не зацікавлювало, ми не знаходили тут для себе нічого, на жаль.
– Студенти були на нашій еко-виставі «Знайдена лялька». Я відразу одним з основних своїх завдань серед всього іншого бачила – знайти такі проекти, які б стали оновленим лицем театру. «Знайдена лялька» – це один із трьох проектів, який я запустила, як тільки прийшла. Він поки єдиний, який вдалося вже реалізувати на 100%. Решта є в замісі – оцей пошук обличчя, візія: хто цей театр, куди він іде, яким він має бути, ребрендинг, пошук смислів, сенсів, пошук команди. Цей рік був важким, але найважливішим, формотворчим, закладенням колії. І далі вже, я сподіваюсь, ми будемо йти і не міняти кардинально якихось речей. І вибір цих сенсів – це було одне з основних завдань. А також знайти команду, з якою ці сенси можна напрацьовувати і втілювати, знайти з ким говорити.
– І команда знайшлась?
– Знайшлась. Бо без команди робити щось дуже важко, практично неможливо. Коли ти, нова людина, потрапляєш в середовище і пересуваєш крісло на п’ять сантиметрів, тобі кажуть «Боже! Воно ж 30 років стояло так! Навіщо Ви це міняєте?! Ми так звикли! Ми всі шпортаємось через це крісло!»
– «І так всім було добре!» ))
– Але воно ж стояло на проході! «А ми все життя його завжди обходили, ми звикли». Тобто, мені здається, що я ще нічого не змінила, але внутрішній уклад вже волає «Ви все поламали! Ви все нищите, все переставляєте!».
Це не є просто, коли кожного разу ти намагаєшся пояснити, що якість вистави – це в тому числі і її сенс: про що ця вистава, для чого? І навіть якщо це вистава для 3-5 років, вона все одно має бути про щось. Воно не може бути «просто» – вона все одно буде «про щось», вона незалежно від вас стає «про щось». Якщо ні актори, ні режисер не ведуть історію «про щось», вона сама себе веде, і хтозна-куди вона приведе, якщо ми про це не будемо замислюватись. Не досить, щоб було тільки і просто «весело». Та і не всі вистави мають бути однаково веселі. І, розвиваючи дітей, ми маємо пояснювати їм, що емоції є різні, і що коли сумно – це ще не привід впадати в депресію. У виставі ми симулюємо емоції, дитина виходить, і у її світі, зрештою, все добре. Але у цьому естетичному вигаданому світі є і сумні події, але вони так не травмують, як в реальному житті, і їх можна навчитись переживати.
Еко-вистава «Знайдена лялька»
І ще – чи вистава для 3-5 років має бути повністю зрозуміла малому глядачеві? Чи в нього є необхідність повністю все логічно розуміти? Чому в нас майже немає спогадів з трьох років? У цьому віці важливі емоції, тактильні відчуття, естетичний простір навколо, важливо відчувати, що тебе люблять – це і формує нас, наше відчуття любові в принципі. Тому я переконана, що чим менша дитина, тим естетичніша вистава має бути. Це має бути дійство, яке формує дитину, воно не може бути просто верескливим і смішним, лиш би тримати увагу. Не в сюжеті, не в простоті суть, суть якраз в глибині. Дитина сприймає підсвідомістю – атмосферу, естетику – для неї це світ ідентифікації себе, своєї культури. І навіть якщо це, наприклад, японська культура, то дитина пізнає різноманітність світу. І саме у сприйнятті різноманітності виховується її неагресивність до іншого. Війни припиняться тоді, коли діти виховуватимуться в різноманітності, вони тоді сприйматимуть світ і сприйматимуть інших, а не казатимуть «Ти не такий, тебе треба розстріляти».
– До речі, про специфіку дитячого сприйняття. А є в театрі посада педагога чи психолога? Бо я знаю, що в Першому українському (колишньому ТЮГ-ові – ред.) колись був педагог, хоча зараз немає.
– Потреба в таких спеціалістах в нас, звичайно, є. Тому що, коли ми говоримо про сприйняття дітьми – без психології там не обійтись, це важливо. Але посади такої в штаті, на жаль, немає. В нас тільки табличка на дверях залишилась «Психолог». Щось таке було. Взагалі, в театру колись був штат більше 70 чоловік. Але зараз в нас дуже-дуже усічений штат: немає завідувача трупи (а це важлива організаційна посада), немає художників зі світла, немає звукорежисерів – є тільки радисти і електрики. Дуже багато запитань є до штатного розпису, але зараз у нас проблеми з фінансуванням, і про збільшення штату, на жаль, взагалі не йдеться. Я мушу якось викручуватись, щось і з чимось ліпити, щоб запрошувати необхідних спеціалістів.
Вистава «Золоторогий олень»
– А можна детальніше про проблеми з фінансуванням? Донедавна ж обласний театр ляльок мав репутацію одного з найбільш забезпечених у Львові.
– Так було. Але зараз триває реформа децентралізації. Вона передбачає, що більша частина коштів залишаються на місцях – в селах, в містах. А область залишається без грошей. Зараз я не даю жодних оцінок реформі, просто описую ситуацію. В обласному підпорядкуванні-утриманні є ми, Дрогобицький театр і Львівська філармонія. І, наскільки я розумію, після повного втілення децентралізації область не зможе нас утримувати. Муніципальні театри, якщо ви зауважили, тепер майже всі ремонтуються – тобто у міста все ж таки з’явились гроші. Але Київ перекинув пільговиків і училища на місця – і це досить велике фінансове навантаження для них, і вони почали «пищати». Тобто, дуже імовірно, що з фінансуванням в нас буде гірше, гірше і ще гірше, поки нас не скинуть у місто, і якщо нас візьмуть – то візьмуть, якщо не візьмуть – то… не візьмуть (((. Тому до того часу треба стати як мінімум окупними, навчитись давати нормальний продукт, заробляти за нього нормальні гроші, змінити ставлення глядача до театру.
– Але, наскільки я знаю, жоден львівський театр не є цілком самоокупним – отримують з бюджету зарплати, а також на комунальні – опалення, світло, утримання приміщення…
– Гарантовано-регулярно нам дають тільки зарплату. З іншим – опалення, світло, постановки – гарантій нема, дають, але дуже нерегулярно, доводиться просити, стукати в кабінети, писати звернення і т. д. Ми все більше мусимо заробляти самі. Цього року нам ще дали на гастролі двадцять п’ять тисяч, щоб ми їздили по області, бо ми перестали – це занадто дорого виходило. В селах і містечках не поставиш ціну більше, як 25 грн квиток, при тому, що за ночівлю треба платити 200-300 грн. за людину. Тому ці гастролі інколи в нуль, а інколи і в збиток.
– А раніше як це відбувалось?
– Наскільки я розумію, раніше все дотувалось – і гастролі, і опалення-освітлення, тому цього ніхто не рахував.
Вистава «Золоторогий олень»
– Тобто Ваш прихід на посаду директора збігся ще й з урізанням фінансування. Вистачає того, що є невдоволення від змін, а тут ще й грошей все менше. Це ускладнює роботу з колективом?
– Очевидно, що є невдоволення. Але це й змушує нас рухатись, постійно щось придумувати: а давайте якісь майстер-класи, а давайте якісь промо-акції в місті, давайте робимо перформанс на День Міста і т.п. – постійно щось вигадуємо. І от з останнього: я кажу, а давайте екскурсії по театру зробимо. І раптом цією ідеєю зацікавлюється велика кількість людей, особливо екскурсоводів – вони якось між собою комунікують – прийшли дві великі групи. І це запрацювало. Попервах з нашого боку у працівників були сумніви «ой, та ми не екскурсоводи». Але ці екскурсії – це ще й величезний шанс – на них ходить потенційний глядач, той, який не прийде на дитячі вистави. Тут ми можемо йому розказати, що театр ляльок – необов’язково тільки для дітей, що це не примітивно, що це може бути настільки красиво, як книжки «А-Ба-Би-Га-Ла-Ма-Ги» чи «Старого лева», які від 2 до 102 років; як музика Моцарта, в якій 3-річна дитина сприймає щось своє, а дорослий – своє, і каже «Вау, це просто гарно».
– І зараз ці екскурсії відбуваються регулярно?
– Так! Люди дзвонять, замовляють, ми вклинюємо поміж виставами, репетиціями… І це той ажіотаж, який вдалося створити за допомогою внутрішніх ресурсів. А це особливо важливо, бо наближається літо, а літо в ляльковому театрі – період, коли глядача майже нема.
– Нема? Але ж ніби в дітей і батьків більше часу ))
– Ні, всі роз’їжджаються або йдуть на природу.
– А як у вас взагалі розповсюджуються квитки?
– Вже маємо електронний квиток. І це одна із непростих задач, яку вдалось вирішити. Тому що в театрі було тільки два комп’ютери, а на весь театр було тільки п’ять молодих осіб, і з них лише троє вміли на потрібному рівні користуватись комп’ютером. Для решти комп’ютер – це був «бог», якого не можна чіпати, бо «я все там попсую, я ніколи не зможу!». Ми почали просити людей, і нам принесли перші комп’ютери. Довелось пояснювати, що працювати на комп’ютері не складно, ви можете… Ну і ті, хто чинили максимальний спротив і казали «я геній і без комп’ютера», пішли. А хто сів, розібрався, освоїв, навчився – працюють. Ще одна з успішних змін – каса. Наша касирка пані Рома починала з того, що вміла лише увімкнути-вимкнути комп’ютер, але, дякуючи зокрема і керівникові TicketClub (електронні квитки), який виявив велику адекватність, терпіння і розуміння, ми вже освоїлись і вміємо проводити операції з квитками. Спочатку електронний квиток майже не працював: продавалось всього кілька на місяць. Але на Миколая відбувся бум, глядачі дізнались, що можна купувати по Інтернету, почали брати наперед – і справа зрушилось. Цей процес ще не дав максимального результату, але він вже запущений – тяжкими муками і стражданнями, але пішов ))
– А як у вас з іншими способами розповсюдження? Маю на увазі класичну для дитячих театрів проблему добровільно-примусового водіння шкіл. Воно наче й непогано, що школярів приводять. Але в результаті театри, якщо не урівноважать це продуманою роботою з залученням добровільно-добровільної публіки, практично завжди потрапляють в часткову або навіть повну залежність від організованого колективного глядача. І ця залежність не найкраще позначається на театрах: аж до втрати глядача, який приходить сам на касу, і до катастрофічного зниження мистецького рівня, бо глядача все одно приведуть.
– У нас субота-неділя – це завжди тільки глядач на касу. Тільки. В будні дні в нас є вистави в середу і четвер, на які ми теж продаємо квитки (вихідний у нас понеділок). В будні дні квитки дешевші. Але якщо школа хоче замовити виставу, для цього ми виділяємо два дні – вівторок і п’ятницю, коли граємо саме для шкіл. Такі вистави не вносимо в афішу, бо квитки на них продаються тільки в школи, і там ще й можливі зміни з годинами і т.п. Раніше ми грали вистави кожен день, глядачів було в будні мінімум, і якщо в залі (на 200 місць) було більше десяти людей – вистава йшла. Але це все було нерентабельно: ганяти акторів, світлову і музичну апаратуру тощо, якщо квитки цього навіть не покривають. Це варто робити на Мікро-сцені, про яку я мрію, але не на основній.
Тому ми почали залучати школи. Школи в шоці – а що, школярі можуть ходити в ляльковий, не лише дошкільнята?? Ми пояснювали, що не тільки, що є вистави, цікаві для старшого віку. Випустили буклетики з інформацією про вистави для шкіл. Зробили відеоролики на найбільш ходові вистави. Так, були проблеми «Шо то за вистави, менше години! Ми довше їдемо, як та вистава йде». Добре, ми пропонуємо в додаток ще екскурсію чи майстер-клас, але тоді й квиток не може коштувати за все це лише 25 гривень. Так в нас формується система стосунків зі школами – але ду-у-уже повільно, з пробуксовуваннями.
Взагалі змін багато, але вони ще поки назовні не дуже помітні, бо це лише фундамент, лише заміс, давати паростки і плоди воно почне, я сподіваюсь, пізніше. Проте вже помітили наш реалізований еко-проект про проблему сміття «Знайдена лялька. Ви ж про нього вже чули, – що це вже інше щось, інша стилістика, інший підхід))
– А ви його реалізовували у співпраці з якимись екологічними організаціями чи самотужки?
– На створення цієї вистави мене надихнули Zero Waste Lviv, вони і допомагали консультаціями. Але щодо фінансів – ми дуже тяжко шукали гроші, намагались залучати кошти організацій екологічного спрямування. Гроші знайшлися, але після прем’єри. Одна зі сміттєвих компаній «ҐрінЕра» зголосилась, і зараз вони допомагають нам зробити гастролі з цією виставою. А до прем’єри жодна компанія не відгукнулась, але відгукнулись громадські активісти, багато медіа, які стали нашими партнерами, навіть «Fest» відгукнулись і робили нам дизайн. А для нас дизайн зараз є дуже важливим питанням.
– Я бачу у вас тут симпатично так здизайновані програмки і буклетики. Зздається, у вас нове лоґо?
– Так, це наше нове лого, яке спонсорськи нам розробила фірма Perfectial. Вони ж розробили нам бренд-бук: лоґо, впізнаваний стиль, дизайн буклетів, розробляють дизайн сайту та афіш. Це взагалі фантастика, як вони знайшлися!
– І як вони знайшлися?
– Коли я прийшла в театр минулого року в березні, грошей ні на що не було. До жовтня було нуль надходжень. Зовсім. Ми тільки розраховувались за газ і дивились, як наростають борги. Я відчайдушно шукала можливості і зі всіма обговорювала наші проблеми. І от моя сестра запропонувала знайомому тренеру з дизайн-мислення Костянтину Гладкову взяти наш театр як навчальний проект для лекцій, які він саме проводив у фірмі Perfectial – і вони взяли. Всією командую вникали в те, що таке наш театр, які проблеми, виклики і завдання перед нами стоять, і як їх можна вирішити, які є шляхи розвитку, як себе презентувати. І один з менеджерів, який із дитиною виявився нашим глядачем, запропонував керівництву фірми взяти нас як спонсорський проект, як рекламний жест для позиціонування себе на українському ринку. Це сталося абсолютно випадково, так стали зорі і планети, що я потрапила в це середовище. Я розповідала про наші бачення і проблеми, а вони, розглядаючи нас як навчальний матеріал, захопилися – і це дало нам таку гарну співпрацю. Ознайомлення відбувалось у травні минулого року, а після літа почалась співпраця – і от дотепер вона триває.
Лоґо, яке вони розробили – крокуюча постать пілігрима і обличчя – містить ідею різномасштабності, коли кожен сам має побачити, де тут лялька, а де людина. Бо ж лялька може бути як менша людського зросту, так і більша. І у цьому розмаїтті масштабів в лялькового театру фантастичні можливості! Бо у звичайній драмі ми прив’язані до розміру актора, і ти не можеш змінювати співвідношення його масштабу зі сценою. А театр ляльок може як завгодно! В одній сцені в тебе може бути лялька розміром з долоню, а в наступній – на всю висоту сцени! Мені доводилось у своїй майстерні «Мистецький простір» ставити вертеп з невеличкими ляльками, а на фестивалі «Тустань» робити вистави в величезними ляльками-драконами, якими керували 20 осіб. Але щойно у цьому театрі я змогла відчути всю свободу і можливості гри масштабами – це для мене відкрилось як щось неймовірне!
– А відеоролики вистав, за які Ви згадували, хто вам робив?
– Студенти університету Поплавського. Їм потрібен був для якихось їхніх робіт наш реквізит, і ми домовились, що натомість вони знімають нам ролики. Отак використовуємо кожну можливість – і можливості знаходяться.
Вистава «Святкові сни»
– На ловця і звір біжить)) Ок, а який власне за цей рік урожай за виставами? Скільки у вас було прем’єр і які вони?
– За цей сезон у нас відбулось чотири прем’єри, а всього від часу мого керівництва – п’ять. І це багато, бо в минулі роки бувала від сили одна на рік. Крім еко-проекту «Загублена лялька», яку я вже згадувала, ми поставили «Витівки Лиса Микити» за Франком; казку з чудовою гуцульською естетикою «Золоторогий олень» до зимових свят «Святкові сни» – досить експериментальну роботу, з дуже сучасною сценографією; і оце нещодавня прем’єра – «Таємниця лісовичка» сучасного білоруського автора Сергія Ковальова. Важливо, що всі ці роботи – з думкою, вони не просто розважальні, їх естетика – не банальна, зроблена не конвеєрно. А хороша робота приваблює хороших людей. У «Золоторогому олені» – дуже красива вистава – у нас «знайшлася» наш головний художник пані Інна Кульчицька. З нею я зрозуміла, що таке пристрасть у вибудовуванні естетики і деталей – коли побачила ляльку, яка грає пальчиками на сопілці! Пальчиками! Грає на сопілці! З «Лисом Микитою» у нас з’явився головний режисер – відомий лялькар Володимир Підцерковний, який саме пішов із Франківського театру. Він взяв на себе величезну і суперважливу частину роботи з акторами, їх розвитком і професійним тонусом, де в нас була болюча прогалина через відсутність головного режисера. Це дуже важливі члени команди, і вони зараз і формують фундамент нового розвитку театру.
Взагалі багато в чому переломним був «передмиколаївський» період. Тоді на виїзді працювало дві команди, а в театрі ставили прем’єру «Святкові сни». Незвична естетика, складна рухома конструкція, якою потрібно вправно керувати, картинка змінюється кожні 30 секунд, дуже багато деталей і ляльок, живий вокал і обмаль часу. Актори репетирували до четвертої ночі, плакали і руки їм опускалися, але на другий день пробували знову, поки все не почало складатись. Всі працівники, хто мав вільну хвилину, йшли допомагати художникам, в яких теж було дуже багато роботи: щось вирізали чи клеїли. І для мене це показник, як робота може об’єднувати, виявляти справжню відданість театру, незважаючи на різні думки і бачення – і давати результат. Це справді вселяє віру.
Вистава «Святкові сни»
– А хто ставив ці вистави? Режисером «Загубленої ляльки» є Ірина Ципіна з Харкова, яка теж претендувала на конкурсі на вашу теперішню посаду. Тобто, ви не конкуруєте?
– Ні, звичайно, пані Ірина – потужний професіонал. В нас було багато суперечок під час постановки, але це нормально, я рада нашій співпраці. «Святкові сни» ставила молода харківська режисерка Яна Титаренко, яка взялась за роботу зі всім запалом і відвагою молодості)). «Золоторогого оленя» поставив дуже відомий ляльковий режисер-естет Сергій Брижань з Хмельницька. Тобто, ми відкриті для співпраці з різними режисерами з різних міст, різного віку, оголошуємо конкурси на постановки, запрошуємо креативних режисерів і художників з цікавими ідеями – шукаємо таланти! :).
Також ми відновили ще дві вистави пана Брижаня, які вже фактично були списані і не грались понад чотири роки – таку собі Шевченкіану: «Тарас» та «Садок вишневий». Ці вистави не сюжетні, відповідно, й не розважальні, але вони дуже красиві і атмосферні. Це те, що дає змогу відчути світ Шевченка не перерахунком подій і пригод, а враженнями, зануренням у красу.
Взагалі, я орієнтуюсь на те, що вистави повинні давати можливість росту і для глядачів, і для акторів. Якщо для акторів ставити постійно примітивні завдання, ми їх примітивізуємо і позбавляємо розвитку. Актор повинен любити свою роботу настільки пристрасно, щоб не могти її «просто виконувати». І тому ми шукаємо такі твори, щоб актори були заанґажовані внутрішньо, а не, наприклад, «я 127-й зайчик за свою кар’єру». І всі ті зайчики однакові: з однаковим голосом, в однаковій манері, в однакових мізансценах, та ще й виглядають майже однаково, і ти думаєш «Боже!! А де ж творчість?!». Я більшість зайчиків поклала в ящик – і це якраз класифікується як «руйную традиції»: «Цей зайчик грав із 1972-го року! Ми зберегли його незмінним! Вона прийшла – і зруйнувала». Отож в червні ми робимо ретроспективу вистав старого репертуару – це також можливість побачити різницю між тим театром, яким він був донедавна, і тим, який є зараз. Тому що міняється ж не тільки поліграфія – міняється вихідний продукт і ставлення до цього продукту, ставлення до театру. З іншого боку – ми плануємо зробити архів старих вистав, як частини історії театру.
– До речі про архів – є якийсь архів у театрі? Старі ляльки, ескізи, ноти, фотографії? Є якась написана історія театру?
– З історії, наскільки я знаю, є лише окремі невеликі статті у журналах. З архівом дуже складно: фотографій мінімум, серед архіву пʼєс – два місяці копалася, жодної з репертуару не знайшла. Тобто – перша вистава цього театру відбулась у 1946 році. Це вже понад 70 років тому. Мав би бути якийсь фотоархів, архів «артефактів» зі старих вистав, але їх немає. Мені розповідали, що, коли свого часу запускали кафе «Лялька» у підвалі нашої будівлі, – вивезли три вантажівки старих ляльок і декорацій. І ніхто їх не забрав до театру, ніхто навіть не пофоткав.
– Щодо «Ляльки»: як ви співіснуєте з цим закладом? Кому належить приміщення – театру? Як взагалі в одному приміщенні з дитячим театром існує тепер вже зовсім не мистецький, а пивний, по-суті, заклад?
– О, це Ви зачепили тему, варту окремої розмови і навіть журналістського розслідування. З приміщенням – складне питання, тому що будівля театру належить місту, а установа театру – області, і область орендує приміщення у міста для нас. Яким чином свого часу підвал був відчужений – складно сказати. Знаю, що попередній керівник театру пан Ярослав Синиця навіть позивався з цього приводу і виграв справу, але це не мало жодних наслідків. Тут треба відразу пояснити, що цей теперішній заклад немає нічого спільного з тією легендарною мистецькою «Лялькою». Тепер це приміщення орендує караоке-клуб «888»-«Лялька» з дуже сумнівною репутацією.
– Власне коли я намагався знайти про нього інформацію, наштовхнувся на майже всуціль негативні відгуки.
– Більше того, три роки тому тут побили молодого хлопця АТОвця і він помер через ці травми. Піднявся шум, але справу зрештою зам’яли, і винний у вбивстві охоронець клубу відбувся штрафом. Зрештою, от в мене на столі лежить перелік з кількох десятків людей, які були там побиті тільки впродовж другої половини 2015 року. Нещодавно, я чула, там вкотре побили відвідувача – цього разу директора етнографічного музею Андрія Клімашевського. А крім того, я часто зустрічаю під цим клубом людей з ознаками, наскільки я можу судити, наркотичного сп’яніння. Ну от і здогадайтеся самі, як може театр для дітей уживатись із таким закладом в одному приміщенні. Ситуація ускладнюється ще й тим, що у нас з ними спільний гардероб і туалети. А оскільки ми тепер плануємо давати вечірні вистави, то це реальна проблема, що наші глядачі будуть змушені йти в цей клуб, а якраз увечері він саме «розкочегарюється» вже на повну.
– Переключившись від негативу, можна трохи детальніше про ці плани на вечірні вистави?
– У ляльковому театрі колись ішли вистави для дорослих, але це було дуже давно. Тепер ми хочемо відродити цю традицію, але поки в нашому репертуарі немає дорослих вистав. Власне проект «Вечірня сцена» стартував вже у квітні. Ми розпочали співпрацю із відомим львівським «Театром у кошику», щоб «нагрів» нам сцену))) Також в рамках цього проекту будуть виступи й інших колективів. А ми, відразу заанонсую, готуємо зараз для цієї сцени постановку «Танго смерті» за романом Юрія Винничука. А ще у планах – створення так званої Мікро-сцени, на якій ми могли б грати невеличкі дійства, з елементами вистави для зовсім маленьких (біля 2-3 рочків), побудовані на тактильних відчуттях, сприйнятті музики, кольору і т.п, щоби привчати їх до театру, щоб у майбутньому, наприклад, такий глядач не лякався, коли у залі вимикається світло.
– А ви не думали про співпрацю з іншим львівським ляльковим театром «І люди, і ляльки»? Відомо, що довгі роки між вашими театрами не було жодної комунікації, навіть не запрошували на фестивалі один до одного через особисту неприязнь між тодішніми керівниками. Чи тепер щось зміниться?
– Звичайно. Ми вже і думали, і говорили з теперішнім керівником «Людей і ляльок» Олексієм Кравчуком. В нього є кілька дуже цікавих ідей для співпраці: такі собі театральні дилогії чи навіть трилогії, де одна частина твору гралася б у їхньому театрі, а друга в інший вечір – у нашому. А третя – наприклад – у Першому театрі, ще одному львівському з умовно «дитячого» профілю. Але поки це тільки ідеї. Натомість найближчим часом, оскільки власний фестиваль «Золотий Телесик» ми не можемо зараз проводити через брак коштів, візьмемо учать у літньому фестивалі лялькових театрів «І люди, і ляльки» – і як учасники, і як співорганізатори. А далі вже – нові проекти.
P.S. Коли це інтерв’ю було вже набране, прийшла новина, що Театр ляльок здобув у Кракові на V Міжнародному фестивалі українського театру відзнаку «За найкращу сценографію» у виставі «Золоторогий олень» – з чим і вітаю!