Актор та педагог, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Богдан Козак. Фото: Прес-служба ЛОДА
Часто, окреслюючи те, що нас тримає у цьому житті, ми називаємо серед перших таких речей любов. Це назагал властиво для християнської культури, адже Спаситель дав нам найважливішу заповідь – заповідь любові. Але від надто частого вживання це слово, зрештою, і це поняття стирається, як мідяк на курному шляху.
Ми говоримо про любов до життя, до країни, в якій народилися, до батьків, які народили нас, до жінки… Але в часі війни ми змушені говорити і про ненависть. Знову ж таки – дві іпостасі людського буття.
Про дистанцію між ними – любов’ю і ненавистю, – про те, що ще, окрім любові, рухає нами, говоримо з народним артистом України, лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка, актором Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької.
«Нам, українцям, часом бракує ненависті»
– Отже, пане Богдан, дві категорії – людська любов і ненависть. Вони – у житті і на сцені, сцені тривалістю понад півстоліття. Ваше розуміння цих категорій. Чи направду між ними – один крок?
– Важко сказати, коротка чи велика дистанція між ними…Відтворюючи ті чи інші образи на сцені, ти втілюєш і любові, і ненависть, і сумнів, і радість, і відчай. На сцені це, мабуть, дуже коротка дистанція. А в житті, я гадаю, вона значно більша. З дитинства ми маємо багато любові від своїх батьків, учителів, від віри, від мови, від навчання. Там, у дитинстві, рідко бувають вибухи категоричного несприйняття чогось або когось. Може, якісь неусвідомлені, чисто емоційні вибрики дитини або підлітка. З віком людина стає розумнішою, стриманішою і просто не дозволяє собі впадати у ненависть. Хоча… Читаючи книги пророків, знаємо, що вони ставали на прю із Богом. Та й Тарас Шевченко робив схоже… Але, либонь, через велику любов до України у нього так траплялося.
У нашому житті іноді доводиться втрачати цінності, які нас оточують. Але ми не готові віддати їх на поталу. Я б навіть сказав словами київського поета Леоніда Кисєльова, який дуже рано помер від білокрів’я. Він писав по-російськи, але потім почав і українською. Київ – таке місто, яке перероджувало душу не одного російськомовного письменника. Так от, він написав:
«Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,
И как завет его я повторяю
Одно, единственное это слово:
«Ненавиджу!»…
Я думаю, що нам, українцям, часом бракує ненависті до своїх ворогів. Ми готові прощати, готові забути… Християнська нація, м’який слов’янський характер на Київських святих горах, у східних степах вихований. Та щоб відстояти своє, часом треба мати крицеву волю, віру і ненависть до ворогів.
– Пов’язане з попереднім – питання про час, у якому нам випало жити. Як би ви окреслили його? Чого у ньому більше – ненависті чи любові? Які його риси є, на вашу думку, найбіль рельєфними?
– Я не філософ, мені важко відповісти якось глобально, в категоріях… Скажу, як людина, що живе у часі, сприймає його і відчуває. Іноді буває боляче, що ти не можеш допомогти хлопцям, які гинуть там, на Сході. І я так кажу: якщо навіть трапляється щось у сім’ї, в родині, то, коли міряти міркою війни, яка триває, на якій люди гинуть, стають каліками, втрачають здоров’я, але теж мають батьків, дітей, дружин, – то біда, яка оточує нас, – брак зарплати, грошей, розірвані мешти, засмальцьований костюм, – це така мізерія! Від цього впадати у відчай? Від того, що хтось тобі щось сказав, – вибухати? Я гадаю, що це неспівмірні поняття, якщо, звісно, міряти високим критерієм, який маємо зараз на Сході.
Я розумію: країна мусить жити. Тому іноді, зауваживши по телебаченні концерт, танці, співи, я питаю себе – чи ми забули, що відбувається? Але жити в горі увесь час не можна. Очевидно, людям потрібна надія, радість, – через пісню, виставу. Даючи їм на хвилину спокій, щастя від сприйняття мистецтва, ми робимо корисну справу.
Тому мені видається, що кожен розуміє співмірність цих речей на шальках долі, яка важиться зараз. Я думаю, що волонтери, збираючи допомогу армії, теж отримують велику радість від цієї справи. А воїни, яким призначені ці пакунки, відчувають тепло тих, хто тут. Наші актори, які часто їздять на передову, дають концерти, теж виконують свій громадянський обов’язок митця і людини. Я думаю, таким чином врівноважуються місії – захисників і тих, хто у тилу.
«Хай називають це пропагандою…»
– Споконвіків, відколи існує мистецтво і влада, постає питання про їхні стосунки. Зазвичай вони складалися не на користь митця. У чому антагонізм цих взаємин, і як ви особисто вирішували для себе цю проблему?
– …Дуже цікаве запитання (сміється). Ви знаєте, в історії є приклади, коли митці від влади отримували все і творили велике мистецтво. Рафаель був успішним художником, на відміну від Мікеланджело. Останній тяжко працював, а Рафаель купався у розкоші, бо його шанувала влада.
Так завжди було. Хоча… Скажу так: справжній митець сам чудово розуміє вартість того, що робить влада, цінність представника влади.
Наприклад, на моєму шляху у владі були люди дуже різні. Згадую Ярослава Вітошинського, був такий начальник управління культури у Львові. І я, молодий актор, потрапив у його поле зору, бо він відав організацією урядових концертів в Оперному театрі. Він зауважив мене у театрі і почав залучати до цих концертів. І я читав Шевченка, Франка, вів програми, ріс як актор, спілкувався з видатними виконавцями… А потім, коли Вітошинський покинув цю посаду і очолив у Києві Будинок актора, – бо любов до мистецтва, видно, була у нього в крові, якась шляхетність, тактовність, – він запросив молодих акторів театру імені Заньковецької приїхати і зробити звіт у столиці. Ну, чому саме заньківчан? Міг же взяти якийсь інший театр… А це відкрило шлях для багатьох. Їх побачили у Києві, з ними спілкувалися, і ці контакти сприяли розвиткові і, зрештою, кар’єрі.
Можливо, щастя молодих сучасних акторів у тому, що репертуар театру зараз не контролюється владою. Театр є самодостатнім, він сам вибирає, що йому ставити. У часи моєї молодості репертуар зазнавав цензури. Ми не могли поставити п’єсу Друце, навіть деякі п’єси Шекспіра. Бо вони викликали певні асоціації… А от російську класичну і сучасну п’єси слід було ставити обов’язково.
Зараз цього немає, ставте, що хочете. Тільки ставте добре, на високому мистецькому рівні.
– Війна і культура. Ситуація конфлікту, з одного боку, вимагає певного сегменту пропаганди, що насправді є спотворенням реальності. З іншого ж, – суспільство потребує правди, якою б гіркою вона не була. Як митець має поводитися з цією дилемою?
– Ви знаєте, коли ти упосліджений, коли ти обороняєшся, – то ти змушений пропагувати патріотизм, зміцнювати дух народу в обороні. Візьміть «Гайдамаки» Шевченка. Гонта ріже власних дітей, – що це таке? Але він дав клятву, він виконує обов’язок, він є прикладом для інших гайдамаків, які віддають життя для визволення України. Що це – пропаганда чи священний обов’язок перед клятвою, перед Богом і власним народом? Як тут розділити?
Ви знаєте, це такі моменти, в яких слід враховувати, на чий бік це працює. З боку українців варто і треба говорити про прекрасні героїчні риси народу у минулому і тепер, знаходити їх якнайбільше. Я граю у п’єсах, де утверджуються кращі риси мого народу, я читаю вірші Шевченка і Франка, де є високі його (народу) ідеали. І хай це буде пропагандою… Вона працює задля миру, задля перемоги. Хай називають це пропагандою, але я не ображаю жоден інший народ, я кажу про свій народ, – яким він є, яким він був і яким він повинен бути.
«А тепер зі мною вітаються…»
– Ви – успішна людина. Часто в поняття успіху квапляться укласти такі далекі від нього категорії як статки, хвилева популярність. Ваше розуміння успіху.
– …(сміється) Ось недавно я прочитав інтерв’ю, яке ще при житті дав Богдан Ступка. Його там схоже запитали. І він згадує, коли йшов зі Степанковим, то його всі знали, віталися, а зі Ступкою ні, бо був тоді зовсім молодим, початківцем. І мені, – каже Богдан Сильвестрович. – було так прикро… А журналіст його запитує – а тепер? «А тепер зі мною вітаються…».
І справді. Приїхав якось Богдан Ступка до Львова і ми – я, Федір Стригун, Юрій Брилинський, ще було кілька осіб – пішли в ресторан обідати. Всі офіціанти збіглися подивитися на Богдана Ступку, а не на Козака, Стригуна чи когось іншого. І я собі подумав, – а нас так ніколи тут не вітали… Справді, Богдан Ступка тоді втілював успіх в українському кіно і театрі.
Ну, що тут скажеш, – це прекрасно. Приємно, коли тебе зустрічають на вулиці і вітаються, а ти не зовсім знаєш або й зовсім не знаєш цих людей. Або підходять і кажуть: «Бачили вас у виставі, дуже сподобалася ваша роль». Це – приємно. Але неприємно, коли цієї уваги надто багато. Часом хочеться, – ба навіть треба, – побути самому, у спокої й тиші. У веремії часу не можеш перебувати вічно. Колись Меєрхольд казав, що російським акторам бракує келійності, мовляв, вони зіграли виставу і – в трактир. Там слава… А треба – у келію. Замкнутися і подумати.
Отут найкращий зразок – письменники. Вони пишуть, їх не бачать по півроку-рік. Але з’являється книжка. І тоді про нього говорять.
Щось схоже – актори. Кожна прем’єра – це крок до популярності. Але між прем’єрами є зони мовчання, є зони праці, про які ніхто не знає.
– Пане Богдане, у зонах мовчання людина, крім всього іншого, і мріє. Чи є у вас мрія, і про що вона?
– Ой… (зітхає). Знаєте, як актор я ніколи не мріяв про ролі. Хоч мене вчили, що треба мріяти, треба підійти до режисера і озвучити таку мрію. І тоді, звичайно, він може дати вам цю роль. Один раз у житті я це зробив, ще молодим. Це була вистава «Гайдамаки». У мене був непоганий голос, я співав і грав конфедерата. Але мені дуже хотілося зобразити кобзаря Волоха. Я підійшов до режисера Володимира Григоровича Грипича, який 1962 року (у минулому столітті, як це звучить!) ставив цю виставу, і попросив цю роль. Я ж співаю… Але я був худющий такий, знаєте… Тож він подивився на мене і каже: «Ви розумієте, Богдане, я бачу у цій ролі велику монументальну постать, бо Волох втілює своїм голосом і поставою Україну. А ви не зовсім підходите. Я вірю, що ви добре співаєте, але зовні ви…».
Це було для мене великим уроком. Опісля я вже ніколи не просив. Узагалі, це, – як лотерея, ви не знаєте, яку роль вам дадуть… Тут є теж певна таїна, певний азарт… Як у грі в карти, ви не знаєте, що витягнете і як будете грати. Це теж збуджує, ворохобить творчу уяву.
Хоча у моєму віці і статусі режисер попередньо може сказати мені, що він планує для мене, порадитися зі мною. Але треба вміти підкорити себе, навіть якщо довірена тобі роль не до вподоби. Мене власне вчили бути універсальним актором, мати діапазон, – тут комедія, там драма, а там трагедія, а ще гротеск, оперета… І в цьому діапазоні теж радість і щастя праці в театрі.
– Щиро дякую вам за бесіду.
Довідка
Богдан Козак народився 27 листопада 1940 року.
У 1963 році закінчив студію підготовки акторських кадрів при театрі імені Марії Заньковецької, художній керівник – народний артист УРСР Борис Хомич Тягно, викладачі майстерності актора: І курс – заслужений діяч мистецтв УРСР Анатолій Олександрович Ротенштейн, ІІ курс – народний артист УРСР Доміан Іванович Козачковський.
У 1965-1971 роках навчався на філологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка.
Народний артист України.
Професор, академік Національної академії мистецтв України, завідувач кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка.
Дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та премії Національної спілки театральних діячів України імені Йосипа Гірняка,
Кавалер орденів «Знак пошани», «За заслуги» І, ІІ, ІІІ ступенів.
