23 березня, відбувся перший сольний концерт Етелли Чуприк у Львівському органному залі. Ми розпитали піаністку, чому цей речиталь такий особливий, і поговорили про Баха, Шопена, її учнів та ікони.
Без “дурної алюмінієвої корони на голові”
– Вчора відбувся Ваш речиталь в Органному залі. Розкажіть про Ваші враження.
– Роздивлялася Органний зал новими очима, бо я там перший раз грала сольний концерт. Там така чудова Богородиця! І вівтар. Там престижно грати. Там перед Богом виступаєш, у першу чергу.
У залі надзвичайна акустика. Людина, яка володіє часом у звуках, мусить вивчити, на скільки довго звучить звук. В Органному звук довше звучить, ніж у простому концертному залі.
– У Вашому речиталі звучали п’ять прелюдій і фуг Баха із “Добре темперованого клавіру”. Ви грали і 48 прелюдій і фуг поспіль…
– До Баха треба повертатися кожного дня. Я шкодую, що мені в юності не говорили ці слова. Щодня. Це як “Отче Наш”. Ця музика очищує, мізки починають працювати. У бізнесменів, які слухають Баха, справи у порядку. Цей композитор записав код Божий. Через нього Бог промовляв, тому ця музика чиста. Але вона страшенно складна у виконанні, для неї треба мати ого, скільки знання. Тільки одиниці можуть собі дозволити зіграти прелюдії і фуги Баха. Але й вони не грають так, як я – 48 прелюдій і фуг поспіль за два вечори.
– Як ви налаштовувалися на таку величезну роботу? Це ж навіть фізично важко.
– Коли людина не має дурної алюмінієвої корони на голові, коли нею управляє Бог (а він завжди хоче собі подібних мати), то людина сама нічого не робить, її штовхають у плечі. Тому і може зіграти 48 прелюдій і фуг.
Коли я готувала цей цикл, нерідко бувало, що мій чоловік заходив до хати, а я грала. І так бувало, що три рази на день зайде, і нема з ким говорити.
Якщо людина хоче пройти справжню школу і бути милою іншим, вона мусить грати колосальні важкі твори, особливо Баха.
– Розкажіть про інші твори, які звучали на концерті 23 березня.
– Соната a moll Моцарта була написана після смерті його мами. Вона була дуже хвора, а композитор у той час усю увагу приділяв своїй кузині. Коли мати Моцарта померла, його батько звинувачував сина у її смерті. Ось моє розкодування цього твору: у першій частині Моцарт розгублений і переповнений болем, у другій б’є поклони до мами, звучить згадка про неї, і в третій він просить у неї пробачення.
Це одна з найскладніших сонат Моцарта. Я багато читала про неї. Коли я виконувала її у Львові, то проплакала всю сонату на сцені.
З “Апасіонатою” не може зрівнятися жодна соната Бетовена. Вона має дуже велику силу, після неї хочеться жити. Бетовен завжди бореться, завжди нас вчить, як слід робити. Цей музикант писав правду життя.
“Естампи” Дебюссі я виконувала на Piano Masters у Монте-Карло, куди відбирали вісім людей з усього світу, і я потрапила у цю вісімку. В Органному “Естампи” зможе почути львівська публіка.
А “Павану” Равеля я грала у своїй транскрипції. Зробила своє бачення, своє обрамлення цього дуже гарного твору.
“Ніколи не граю композиторів, яких не відчуваю”
– Ви робите фортепіанні перекладення творів, написаних для оркестру та інших музичних інструментів.
– Так робили великі майстри – Рахманінов, Ліст. Послухав, сів та зіграв. У мене так само. Я робила у своїй транскрипції Lacrimosa Моцарта півроку. Але з’єднати хор разом з оркестром у роялі неможливо. Багато піаністів просять мене записати нотами мої транскрипції, щоб вони могли грати. Та в житті вони того не зіграють! Нащо паплюжити добру музику? Може то нескромно з мого боку, але я нікому руки не зв’язую, нехай кожен слухає та грає.
– Зараз ви виконуєте ще один цикл у Львівській та Закарпатській філармоніях – Лисенко та Шопен.
– Дякую директору Львівської філармонії Володимиру Степановичу Сівохіпу, який дав можливість зіграти ці колосальні полотна на сцені, – всі прелюдії і фуги Баха, всі сонати Моцарта і всі сонати Бетовена. Після того я подумала: а що далі? Далі мусить іти романтика. Я взяла Шопена, а Лисенка я сама завжди називала українським Шопеном. Так зародилася ідея цього концерту. Як лауреатка першої премії конкурсу Лисенка, я повинна була це зробити.
Лисенко і Шопен абсолютні різні, їх не можна порівнювати. Але обидва вони – дуже шляхетні композитори. Письмо Лисенка рідкісне, він має своє слово, свій стиль, свою мову. Дуже багато часу йде на те, щоб із ним взагалі зійтися. Лисенко дуже вимогливий до виконавця. Він дуже багато пережив. Я піднімала документацію, читала, як нищили українську інтелігенцію.
– Ви завжди читаєте про композитора, про історію написання творів?
– Я інакше не граю. В українській Вікіпедії зараз багато чого немає. Але іншими мовами можна знайти все. Людина, яка шукає, знайде.
Що стосується Шопена, я його граю з чотирьох років. Мені було тільки п’ять, коли я на слух грала Вальс c moll. Про що тут можна казати? У Шопена я закохана по самі вуха.
І Лисенко, і Шопен живуть всередині мене. Маленька нотатка для слухачів: я ніколи не граю тих композиторів, яких я не відчуваю. Ніколи не брешу. Вигадувати і брехати – це не мистецтво. Або ти відчуваєш композитора, або не треба грати.
– Є композитори, твори яких Ви не виконуєте взагалі?
– На мене весь світ ображений. Особливо багато хто з сучасних композиторів.
“Перед дітьми не виступаю як Етелла Чуприк”
– Ви дуже багато часу та сил приділяєте вихованню молодого покоління музикантів. Розкажіть, як ви викладаєте?
– Я у консерваторії працюю 29 років, уже 30-й пішов. Я дуже чемно працювала на стаціонарі десятками років, поки не зрозуміла, що нічого з того не буде. Ще на початку давали дітей талановитих, а потім уже були дуже посередні. Врешті-решт, прийшла до того, що є сьогодні: я солістка філармонії на Закарпатті. У консерваторії у Львові я доцент, беру тільки півставки і працюю з заочниками.
Будь-який учень , який потрапляє до мене у клас, стає людиною. Я ніколи перед дітьми не виступаю як Етелла Чуприк. Я маленька дівчинка, такого ж віку, як і вони, переходжу на їхній рівень і починаю з них робити людей. Нам добре разом, ми говоримо про все. Я не маю ліміту на заняття. Зайду о п’ятій годині до класу і вийду о десятій вечора. І за цей час попрацюю тільки з двома учнями. Ну хто не навчиться грати з такими заняттями? Вони мають безкоштовні “компакт-диски”: Етелла грає все і все напам’ять. Дитина заряджається гарною енергетикою, бачить, як все легко дається, та й сама хоче грати, як Етелла. А потім усмішка на обличчі, їй починає подобатися, вона вже щось може, займається більше. Принаймні ті слабенькі студенти, які у мене вчаться на заочному, вже не зможуть діточок паплюжити.
А щоб викладати постійно, як класичний педагог консерваторії, мені треба перестати грати. Я не можу жити без рояля. Якщо я не граю два дні – починаю на собі волосся рвати.
– Було би дуже цікаво запровадити таку менторську систему навчання, як у вас.
– Я готова, ніхто мене не просить. Нащо пускати сонце до хати, як можна штору затягнути, аби не світило?
– Ви також учили грати свого старшого сина. Яка у нього зараз кар’єра?
– Мій син грає на кораблях. Він поїхав у шостий круїз, грає класику, джаз. Молодий, красивий, швидкий – світу є що слухати. Він понад 30 країн об’їздив. Живе в Америці. Питається, чому я не хочу переїхати та мати пристойні гроші. Я кажу, що мене ті гроші не врятують, я мушу робити те, що мушу. Якби я там мала бути, я би була. А поза тим, той хаос не для мене. Можу поїхати зіграти і сказати “па-па”.
Я гратиму Моцарта у Зальцбурзі, Баха в Ейзенаху, зі мною все в порядку. Але не хочу чужого. Я люблю наш червоний трамвай, наших людей, нашу мову, наш анекдот і нашу шинку, не гумову.
“Всі мої гроші йдуть на ікони, які я роздаю людям”
– Якось Ви казали, що хотіли б жити в Ужгороді.
– Я є в Ужгороді, граю там кожного місяця Шопена і Лисенка. Мені би хотілося там піднімати культурний рівень. Не велика справа вийти у зал, де люди вбрані гарно і “нагодовані”, а треба і своє “нагодувати”. Люблю наших людей – закарпатських, львівських. У залі Львівської філармонії почуваюся більше вдома, ніж у себе в хаті. Так само в Ужгороді. Вже там навіть свою кімнату маю. Виповзла до рояля – пішла спати. Мені там добре.
– Ви вже кілька років малюєте ікони. З чого все почалося?
– Роблю це вже 10 років. Ще змалку, коли мама йшла мене сварити, я бігла до ікони, щоби мене врятували. Так і залишилось.
Якось філармонія була дуже довго на ремонті. Я не могла ночами грати (Етелл Чуприк раніше часто грала ночами у порожній філармонії – ред.). Пішла до художника, сказала, що я “чайник”. Мені видали картонку, де я себе намалювала з Ісусом у вирі сонця. Прийшла моя професорка і сказала: “Тільки не припиняй”. З того часу малюю. Всі мої гроші йдуть на ікони, які я роздаю людям. Тільки у цьому році вже вісім ікон роздала. Зараз малюю нову Богородицю. Іде Благовіщення, приїду у Виноградів, де я народилася, зайду до греко-католицької церкви, там уже є моя “Тайна вечеря”, занесу туди нову ікону. Вже замовила раму ручної роботи. Отак я живу.
Я в середині дуже щаслива людина. Тому і вік мій не відповідає вигляду. Бог створював людей, щоб вони були щасливі. Так і треба жити. Тішитися кожен день життям і всім, що маєш. Той, хто дає, той має.
Довідка
Етела Чуприк народилася 1964 р. у місті Виноградів Закарпатської області. Почала грати на фортепіано у 2,5 роки, а в п’ять уже мала перший концерт із творів Шуберта і Шопена. Після закінчення музичного училища у 1986 р. вступила до Львівської консерваторії. Лауреатка численних конкурсів: ім. М. Лисенка у Києві, ім. Рахманінова у Москві, стипендіатка Асоціації Ріхарда Ваґнера в Байройті та багатьох інших. Гастролювала з симфонічними оркестрами та провідними дириґентами по Європі. Здійснила записи 13 дисків. Народна артистка України.
