Про гібридизацію рухів та підміну понять чи не найкраще можна говорити, ілюструючи свою оповідь прикладами з історії лівих в незалежній Україні. Тобто навіть не так самих лівих, як тих, хто їх з себе вдавав, аби завоювати відповідний електорат. Це звична для України ситуація, де партії виникають як гриби після дощу під вибори і зникають та розпадаються, як тільки справа доходить до звітів про діяльність; де не існує політичної культури та відповідальності. Але з лівими у нашій країні особлива ситуація – їх “люблять”чи не найбільше. І зрозуміло чому. Тим не менше, не варто відкидати все, що має стосунок до минулих трагічних років, адже навіть католицьким авторам у середньовіччі дозволялось читати літературу зі списків заборонених книг. Відтак, пропоную поговорити про такий собі “Альманах лівого мистецтва”. Видання дійсно ексклюзивне, адже світ побачив лише один випуск. По тому воно було одразу ж заборонене польським урядом. Окремі тези авторів сьогодні можуть сприйматись як холодний душ, але не варто забувати у який час писались праці. Крім того, на відміну від вождів “імперії зла” (Рональд Рейган), ліва позиція авторів видається натуральнішою.
Для початку – трохи статистики і цифр. “Альманах лівого мистецтва” – це збірник “Західноукраїнського мистецького об’єднання”. Останнє було творчим союзом діячів культури “лівого” спрямування, яке було засноване у 1930 році поетом і художником, редактором Іваном Крушельницьким. Згаданий збірник виходив у Львові і стосувався різних напрямів мистецтва: музика, театр, живопис і ін. Зрештою, не так виходив, як вийшов – “Альманах” вже після першого випуску було заборонено польським урядом. Поява та розповсюдження цього видання, як у фінансовому, так і в ідейному та практичному планах, була заслугою винятково людей які працювали над ним – митців та критиків Івана Крушельницького, Святослава Гординського, Зиновія Лиська, Антіна Босого і ін. Збірник містив багато ілюстрацій і у кількості 1200 примірників був надрукований у друкарні Наукового Товариства імені Шевченка у Львові.
Збірник складався з кількох ґрунтовних статей, що стосувались різних мистецьких напрямків, а також цілого ряду ілюстративного матеріалу, яким було візуалізовано головні думки авторських наративів. Пропоную зараз детальніше ознайомитись з окремими публікаціями на рівні головних тез та сформувати враження про специфіку бачення авторами мистецтва та доцільність ініційованих ними пропозицій.
Про розуміння мистецтва загалом писав Іван Крушельницький, головний редактор видання “Альманах лівого мистецтва”. На думку автора, “немає мистецтва що було б тільки мистецтвом, немає його навіть, як поза- чи між-національного, немає мистецтва поза- чи між-клясового”. Натомість, мистецтво варто сприймати як таке, що не може бути одне для всіх суспільних верств і груп, адже певний твір всі однаково сприйняти не можуть апріорі. Хоч ці фрази і “лякають” “клясами” та “боротьбою”, але погодьтесь, що головна ідея навіть трохи перегукується із категоріями, в яких працює сучасний дискурс матеріалізації ідеї: цільова аудиторія, запити споживача і ін.
У трактуванні Івана Крушельницького “усім життям кермує ця боротьба” (класів тобто – Є. Г.). Пролетаріат, який вийде переможцем з цієї боротьби, повинен створити нове суспільство і нову культуру. Метою, відтак, є об’єднати “пролетарів всіх націй і їх пролетарських культурних надбудов”. Пролетарська культура, у сприйнятті автора, не є безнаціональною. Вона “інтернаціональна своїм пролетарським змістом, але національна своєю національною формою”. Від розгляду оцього “клясового змісту”, на думку мислителя, варто починати досліджувати та студіювати мистецтво. Воно є допоміжною силою у боротьбі “кляс”. Якщо вас уже втомила ця мозаїка слів, то ще одна серія залишається. Отож, на думку Івана Крушельницького, немає також і національного мистецтва, адже воно посилює антагонізм між народами. З іншого боку, на його думку, немає і інтернаціонального мистецтва, якщо воно не надає уваги національній специфіці. Також мистецтво не може замикатися в рамках мистецької школи чи стилю. Отже головне, що слід собі зафіксувати з ідей Івана Крушельницького, мистецтво – це складова культурної революції.
У контексті сказаного, на думку Івана Крушельницького, дуже важливою є роль мистецьких об’єднання. Митці з чіткими й конкретними творчими інтенціями повинні об’єднуватись довкола ідеологічних цілей – задля класової боротьби. Закінчитись це все повинно … вище вже було – перемогою трудящих. Не можу з точністю сказати, наскільки автори-митці реально почували себе трудящими, адже з їх текстів однозначно видно, що вони володіють словом, але чи постульованою ідеєю переймаються реально – складно сказати. Але не про те зараз. Оте об’єднання митців, за Крушельницьким, повинне оголосити боротьбу за “кількісне та якісне піднесення мистецтва на західноукраїнських землях”. Також воно повинне намагатись усіляко позбутись “національних збочень” і “етнографічної обмежености”. Відтак, формотворча й наглядова функція.
Український композитор і музикознавець Зиновій Лисько написав до “Альманаху лівого мистецтва” статтю про музику. Так він, зокрема, стверджував, що музика, як і будь-яка інша “культурна надбудова”, пов’язана із “панівною клясою”. Але добитись потрібно того, аби доступ до музики, цього високого мистецтва, мала також і працююча більшість. Автор роздумує про радянську музику, яка повинна, на його думку, витворити свій специфічний “пролетарський стиль” і музичні форми. Поки що пролетарська музика душиться у давніших капіталістичних формах. Закінчує автор свій текст оптимістично – культурна надбудова витворюється довгими роками, а тому все ще попереду.
Про музичну тематику написала і знана в той час дослідниця Зофія Лісса. Вона виокремила дві важливі проблеми та завдання – зробити музику доступною для мас, а також створити окрему пролетарську музику. Поки що це видається складним до реалізації, але стане можливим, на її думку, якщо виховувати потрібних композиторів, коли вони від самого малечку зростатимуть у відповідному ідеологічному оточенні та вихованні. Пізніше, на думку вченої, “нові” композитори зможуть виражати ці ідеї у змістовних творах. Лише через такі твори музика може набирати ідеологічного звучання, або зв’язку із якимось зі соціальним класом.
Цікавий огляд та характеристику мистецьких стилів зробив у своєму тексті Святослав Гординський. Пославшись на французьку сентенцію, що стиль – це людина, він озвучив наступні думки. Сучасна людина, зі своїми бажаннями і ідеалами, є більш неспокійною і нервозною. Вона намагається взяти своє життя у певні рамки і це виражається у мистецтві, але не завжди. Боротьбу цих ідей він проілюстрував розповідями про домінуючі підходи у мистецтві. Імпресіонізм, який “дав початок орієнтації на абстрактні елементи”; експресіонізм, який “деформує” і нищить предмет, акцентуючи духовні почування і символізм; кубізм, де поєднуються трьохвимірність і двохвимірність, де відчутне намагання представити предмет розкладеним на елементи, з різних точок зору; також – констрктивізм, сюрреалізм і футуризм.
У одному з текстів збірника до уваги читачів було запропоновано роздуми Антіна Босого про театр. Автор доводив, що “буржуазний” театр переживає “кризу репертуару” у ті дні і на часі реальні зміни. Між іншим, автор також характеризував ситуацію з історією боротьби за український театр на початку ХХ століття, який ніяк не дозволявся владою – не мав сцени для виступів і був як циганський табір.
Повертаючись до першого питання, Босий зазначав про вагу театрів, які будуть орієнтуватися на “маси” – хорові і музичні гуртки при читальнях. Саме вони, на його думку, через “посуху” в репертуарі і брак акторів “українського буржуазного театру” на західноукраїнських землях, повинні зайняти його місце. По малих містах і селах повинні бути “Робітничі театри”, які вже мають перші успіхи. Не без того, що обов’язковим є “марксківсько-теоретичне перешколення” режисерів і директорів, творення нового репертуару.
Святослав Гординський, у контексті цієї теми писав, що старий театр тільки відтворював життя, а новий повинен його творити. Рівнятись у цьому потрібно на країни, де є цікаві та новітні підходи – автор говорить про Японію. Новий театр, у його сприйнятті – це театр колективу. Не мистецтво, а мистецтва, ряд мистецтв.
Гординський писав, що театр повинен бути рухом і пошуком потрібного ритму. При цьому, повинне відбуватись інтенсивне оживлення всього що відбувається і зрівноваження важливості усього на сцені – гри акторів, декорацій і ін. Він згадує тут німецького режисера Макса Райнгардта, який хотів аби глядачі брали участь у сценічній виставі. Тобто йдеться про активний, а не пасивний театр.
Як можна бачити, у текстах запропонованих авторів можна знайти багато цікавих ідей, вартих того аби їх знати, а можливо навіть і обговорювати. Заслуговують на увагу також і твори мистецтва, запропоновані до уваги читачів видання “Альманах лівого мистецтва”.
Погортати примірник цього ексклюзивного, але не топового для нашого часу видання, можна у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка.
Євген ГУЛЮК
