Він може розповідати про музику годинами, вмикати доречні треки, ділитися історіями версій класики у різних країнах та культурах. Між іншим згадувати жарти трубача Стінга чи сам жартувати із версії виконання танго Луї Армстронгом.
Може детально переказати історію еволюції кількох музичних жанрів і якось непомітно, наче невидимими нитками, пов’язати різні епохи та провести слухачів із одного музичного континенту на інший.
Він однаково щиро хизується тим, що бував на Лондонському фестивалі джазу й слухав Королівський філармонічний оркестр, та знайомствами із мюнхенськими вуличними музикантами, яких називає за іменами.
Цей чоловік знайшов і четвертий десяток років робить те, що любить, справу свого життя: слухає та ділиться джазом із іншими. Очевидно, що це йому просто в кайф.
Він джазовий журналіст, радіоведучий, організатор Leopolis Jazz Festival та колекціонер музичних дисків.
У залі Львівської філармонії людно і пахне кавою, а Олексій Коган прийшов поговорити, як завше, про музику.
Аргентина, Сербія, Польща, Америка, Великобританія, Італія, Німеччина. В усіх цих країнах слухачі змогли побувати під час цієї зустрічі. Опосередковано. Через музику.
Олексій КОГАН:
«Мінорна музика глибше входить в людину»
Джаз недарма називають класичною музикою ХХ століття. І тому для кожного вправного джазового виконавця виступ із оркестром – це особливий рівень. Зв’язок класичної та джазової музики можна прослідкувати зокрема й через те, що є багато джазових версій класики. Для мене Бах – це великий імпровізатор.
Часто за композицією стоїть особиста історія. Ось, наприклад, усім відомий пронизливий твір про кохання “Емануель”. Композитор написав його у страшний для своєї сім’ї час, після смерті сина.
Є музика (для кожного своя), що перевертає щось усередині, життя вже не може бути таким, як раніше. Так у мене сталося із композицією “Балада про загиблих” легендарного Чарлі Хейдена. Коли я вперше почув її, то вже не міг забути. І потім якось поставив її на радіо 9 травня, й мені прийшов лист. Родич однієї літньої пані з Львівщини, що пережила війну, написав мені: бабуся, коли почула цю композицію, промовила – знаєш, і музика ніби чужа, але коли слухаю її, то опиняюся в минулому, в часі, коли ми наших хлопців всім селом на фронт проводжали… На одному із фестивалів я хотів передати Чарлі Хейдену цей лист через організаторів, а вони сказали: іди сам, віддай. І коли я читав йому переклад листа, то його очі наповнилися слізьми. Така сила музики.
Із Чарлі вийшло так, що його останній прижиттєвий виступ був саме у Львові, у 2013-му. Нам тоді ніхто не вірив, що він приїде. Був тяжко хворий. Мої колеги із джазової асоціації казали – неможливо! А він взяв і приїхав, мій син супроводжував його при поселенні у готель, і Хейден мав увесь день відпочивати. А він запитав сина: а хто там сьогодні на сцені? І як почув знайомі імена, то про відпочинок забув. Це така річ, коли ти бачиш тяжко хвору людину, виснажену, поважного віку, а він взяв інструмент – і це все зникає, стає другорядним, він розчиняється у музиці. Тоді всі гості плакали.
Знаю також, що Стіві Вандер любить ходити у кіно, хоч він не бачить, та має загострений слух, він визначає за диханням, як люди реагують на фільм, чує, які емоції він у них викликає. Паузи можуть багато розповісти. Думаю, тиша – це те, чим починається і чим закінчується людське життя.
Я часто кажу, що більше люблю мінорну музику, бо вона якось глибше входить у людину.
Афроамериканця від білого легко відрізнити, перший завжди акомпонує на 2/4, а другий на 1/3.
Хоча те, що людина пише та виконує віртуозно, не означає, що вона добра. Бо так буває не рідко – фантастичний виконавець і справжнє лайно по життю.
Один мій знайомий критик сказав: музика під час обіду принижує і кухаря, і музиканта.
Занотувала Анастасія ЧУПРИНСЬКА
