Рот і Львів
Йозеф Рот народився в Бродах. Зі Львовом його поєднує буквально кілька епізодів. Їх замало, щоб присвятити їм книжку, проте досить для невеличкої розмови. Чи можна вважати Рота львівʼянином sensu stricto?
графіка David Levine
Рот – космополіт. Його прописка – готельні штемпелі на принагідних листівках, світлини з келихом вина на столику перед готелем чи в готельному барі. Видання, в яких публікується, – у Відні, Празі, Франкфурті, Берліні, Амстердамі, Парижі… Його помешкання – готельний номер: коли в першокласних домах, коли в скромних пансіонатах. Його остання і найстійкіша адреса – цвинтар департаменту Валь-де-Марн у південній частині столиці Франції. Тоді як дефінітивна адреса створених ним фігур, недоладних, кумедних, сентиментальних, карикатурних, – гробівець Капуцинів, де покояться тіла цісарів, яких вони обожнювали і яким були до зворушливості, а часто й до останнього подиху віддані. І хоча серця володарів зберігаються деінде, серця героїв Рота – в гробівці Капуцинів, поруч з тілами імператорів. Там також серце самого Рота.
Рот прагнув сімейного затишку, та не мав; сімʼя і власна оселя перетворилися для безхатька на недосяжну фантазію, на фантом. З жінками в нього так само не складалося, як і з житлом. Молодість і сумління зробили його ліваком, європейські націоналізми, включно із сіонізмом, – космополітом, ностальгія – монархістом, алкоголь і німецько-австрійський нацизм – візіонером католицького європейського царства. Сміховинність і наївність, що споріднює його з вигаданими фігурами на сторінках написаних ним творів, сусідили в Рота з проникливістю, гострим політичним нюхом, вмінням оцінити процеси і спрогнозувати близьке майбутнє (здебільшого в приватному листуванні, тоді як у художніх творах письменник оплакує монархію, а в журналістському доробку поводиться, мов дволикий Янус: гострий, прозірливий й одночасно фантазер, який видає бажане за дійсне, підмальовуючи картину, щоб так було, хоча так не є; або ж є не зовсім так, зате якби так було, як навіює Рот, було би далеко не найгірше).
Рот львівʼянин такою самою мірою, як пражець, віденець чи парижець. Можливо, львівʼянин навіть трохи більше, дарма що прожив у Львові незрівнянно менше часу, ніж у Відні чи Парижі. Його інтерес до цього міста не варто перебільшувати, але й шкода недооцінювати.
Рот провів у Львові не так багато часу, як його добрий приятель Юзеф Віттлін. Уродженець Поділля, Віттлін значну частину юності прожив у Львові, де між тисяча девʼятсот шостим і тисяча девʼятсот чотирнадцятим роками відвідував гімназію, однак атестат про повну середню освіту (матура) отримав наступного тисяча девʼятсот пʼятнадцятого вже у Відні. Восени тисяча девʼятсот шістнадцятого обоє зголосилися добровольцями в австрійське військо. Після демобілізації у вересні тисяча девʼятсот вісімнадцятого Віттлін розпочинає навчання у Львівському університеті. Перервавши студії, працює спершу вчителем, відтак публіцистом для різних видань, а також пробує себе драматургом і вільним літератором, доки двадцять другого року переселяється до Лодзя, а невдовзі до Варшави. Віттлін переклав, зокрема, романи Рота «Йов», «Ціппер та його батько», «Гробівець капуцинів». Про Львів Віттліна розповідає книжечка «Мій Львів». Стосунки Рота й Віттліна варті окремої бесіди; здається, вони навіть тягнуть на дружбу.
Юзеф Віттлін
Рот приїхав до Львова в травні тисяча девʼятсот тринадцятого після закінчення бродівської гімназії ім. Кронпринца Рудольфа. Юнак не без здібностей і з амбіціями записався на навчання в університет, проте, схоже, лекцій та семінарів так і не відвідував, принаймні не знайдено жодного документа, який підтвердив би протилежне.
Кам’яниця, де у Львові мешкав Зиґмунд Ґрюбель (тепер Чехова,7)
Зупинився Рот у свого родича Зиґмунда Ґрюбеля. Практичний дядько і романтичний небіж, схоже, не дійшли порозуміння. Згодом Рот здемонізував Зиґмунда Ґрюбеля у фігурі Фебуса Бельауґа, дядька-скнари головного героя в ранньому (другому) романі «Готель «Савой»», наділивши виразно негативними рисами, на відміну від ще однієї напівзагадкової, напівміфічної, напівреальної фігури. Хай там як, у цьому романі зʼявляється ще один важливий у міфології Рота характер. Мільярдер Генрі Блумфілд стоїть біля джерел американської мрії, втіленої – на один (саркастичний) лад – в образі галицького селянина Петра Федорака і – на геть інший (ідеалістичний) – в романі «Йов». Наскільки Рот має рацію? Пристаньмо, що художник завше має рацію, доки фігури і констеляції в його творах переконливі, навіть якщо вони – суща вигадка. В Рота вони не завжди переконливі, хоча переконливий сам Рот.
Замаскована під репортаж художня (фікційна) мініатюрка «Петро Федорак» зʼявилася першого січня тисяча девʼятсот двадцятого року у віденській газеті Der Neue Tag, заснованій у березні попереднього року і покликаній, унезалежнившись від грошодавців, «сприяти побудові нового ладу» «на службі республіки, демократії, соціальної реформи». Попри шляхетні прогресистські наміри видання, «репортаж» «Петро Федорак» недвозначно задивлений у минуле (ця суперечність досі залишається дилемою австрійської лівиці). Мало того, на горопашного селянина, затурканого, довірливого, безпорадного, Рот покладає тягар відповідальності за розпад імперії – не дивно, що той не витримує ноші: надто непосильна вона, надто надмірно обійшовся Рот з цією фігурою. Завелика «провина» на раменах «маленької людини». Проте нікому німецькомовний галицький літератор єврейсько-штетлівського походження так безжально не мститиметься, як угорцям. На думку Рота, угорці спричинили першу тріщину в Щасливому Цісарстві, поставивши під сумнів і цісарство, і солодкий міф щасливості поготів. І хоча пізній Рот звинувачуватиме австро-німців, непропорційний до складу імперії германоцентризм правлячої династії, бюрократії та ідеологів, це вже нічого не змінить: якому-небудь репортажу годі відкорегувати навздогін «габсбурзький міф»: помпезний тулуб затьмарив глиняні ноги.
Водночас, постать Блумфілда і вся ситуація доволі ризикована: вловлюючи істоту убогої, як церковна миша, ротівської Галичини, вона ґенерує напругу між аспіраціями і дійсністю. Спливе не так уже й багато часу, і в Галичину замість рятівника-месії прийде зі Сходу Сталін, з Заходу – Гітлер. Проте в романі «Готель «Савой»» ще все прекрасно: розчарована босота, почуваючись ошуканою, дарма що насправді їй ніхто нічого не обіцяв, йде на штурм готелю. Все відносно прекрасно: на носі в Рота хай не рожеві, але таки червоні окуляри. Плюс інтуїція художника. «Готель «Савой» зʼявився тисяча девʼятсот двадцять четвертого спершу на шпальтах Frankfurter Zeitung (між девʼятим лютого і шістнадцятим березня), відтак окремою книжкою в берлінському видавництві Die Schmiede. Прототипом анонімного міста, зашкіцованого в романі, цілком міг бути Львів.
Від осені тринадцятого року Рот навідувався до Відня, а вже літнього семестру був студентом віденського університету. По війні Рот бував у Львові репортером, його подорож Галичиною з візитом до «Лємберґа» припала на осінь двадцять четвертого року. У Львові Рот побував також тисяча девʼятсот тридцять шостого року, відтак ще напровесні тридцять сьомого, під час перебування в Польщі на запрошення польського ПЕН-клубу.
Зі Львовом повʼязаний сумний момент біографії репортера та письменника. Тисяча девʼятсот двадцять другого року в матері Рота діагностували рак шийки матки і невдало прооперували у Львові. Рот відвідав її там незадовго до її смерті.
Ротів інтерес до Львова налічує три аспекти – біографічний, художній, документальний. І хоча вони щільно взаємно переплетені, документальний – найочевидніший і найпродуктивніший (не щодо кількості позицій, а, так би мовити, в контексті якостей і можливостей сказаного).
Львів, місто
Репортаж Lemberg, die Stadt побачив світ двадцять другого листопада тисяча девʼятсот двадцять четвертого року на шпальтах Frankfurter Zeitung – у тому самому виданні і того самого року, що й «Готель «Савой»». Хай як, у Львів Рот навідався як журналіст, не як автор роману.
«Львів, місто» – центральний текст триптиху «Подорож Галичиною»; не лише серединний, а саме центральний. Прикметно, що Рот дав своєму репортажеві таку назву. Йозеф Рот нічого не знав про паратекст, проте без масиву художнього письменства французький структураліст Жерар Женетт не сформулював би чудової теорії, згідно з якою текст – Сонце, довкола якого обертаються планети й супутники паратексту, що або безпосередньо стосуються його, або ж супроводжують; і хоча Сонце – найважливіше й розташоване в центрі Сонячної системи, життя розвинулося, як ми знаємо, не на ньому, а на Землі.
«Місто» – суттєвий додаток. Не село, не містечко – місто. Рот наголошує на урбанному характері Львова. Майте певність, звертається журналіст до читача, Львів – теж місто, як і те, в якому живете ви. Для німецькомовного читача це повідомлення мало додаткову вагу в контексті хибного тлумачення етимології німецького Lemberg → Le(h)mberg → «Глиняна Гора», що людину, мало обізнану з галицькою топонімікою, збивало б на манівці.
Міркуючи у вступній частині про місто par excellence і про розмаїття міст, Рот переслідує одну мету: аби в читача не залишилося жодного сумніву, що Львів – невідʼємна частина урбанного мережива (сучасного) світу. Вступні міркування не так «заколисують», як призвичаюють до цієї думки. Писання про міста Рот вважає викликом, зухвалістю: Vermessenheit. В тому, що міста багатоликі, мінливі, різноспрямовані, загадкові, в цій персоніфікації без персоналізації, а певною мірою й демонізації звучить експресіоністична нотка.
Міста живуть довше, ніж народи, що їх заснували, і ніж мови, якими спілкувалися будівничі. Народження, життя і смерть міста годі втиснути в певну схему, підпорядкувати стійким правилам: міста пульсують за «законами винятків». Описування будівель, вулиць, площ, церков, фасадів, порталів, установ, памʼятників скаже про істоту міста не більше, ніж термометр про клімат місцевості. Місто воліє від того, хто пише про нього, ґрунтовнішого підходу: вміння виразити словами барву, аромат, густину і привітність повітря: те, що «за браком наукового поняття називають «атмосферою»». Існують міста, іронізує Рот, в яких домінує запах квашеної капусти. «Цьому не зарадить жодне бароко».
Коли наприкінці пасажу журналіст повідомляє про прибуття в «східногалицьке містечко», то «містечко» – не більше, ніж стилістичний прийом. «Містечко» контрастує і конфліктує з «містом» назви. «Містечко» – ситуативне, тоді як «місто» винесене за дужки риторичної ситуативності. Автор заманює в пастку-стереотип, щоб першим словом-реченням-вигуком наступного абзацу спростувати його. Рот вибудовує ланцюжок, показуючи, як функціонують кліше. «Ні!» – єдине окличне речення авторського тексту. Ні, Львів – не провінція, не загумінок, не відсталий закуток. Щоправда, підозріла як на репортаж пасіонарність дає взнаки, що дійсний стан справ й субʼєктивна настанова (навіть не так – настанова субʼєкта) зливаються в нероздільну цілість.
Нерівному тротуарові, розбитій дорозі, смердючій каналізації Рот протиставляє корсо, елегантне вбрання чоловіків, граційність і гідність дівчат, шляхетність жебрака, який мало не вибачається, що змушений потурбувати проханням милостині. І мови. Це – дежавю, ідея фікс галицьких і буковинських письменників, але саме і передусім тих, які писали німецькою мовою і були єврейського походження. В Целяна, Рота, а ще більше в Розе Ауслендер мовне багатоголосся – молитва, наріжний камінь поетичних конструкцій, заклинання, прикликання, травма, мрія про втрачений рай, оплакування й оспівування. Це світ Рота, його уявлення про розмаїття, про міжвоєнний Львів, про місто як барвисту пляму: «червоно-білу, блакитно-жовту і трохи чорно-жовту». Галичина – мереживо сіл і містечок, не метрополій і навіть не міст. «У Східній Галичині є тільки одне: місто Лемберґ».
Місто – символ осілості, проте містам Йозефа Рота притаманний транзитний характер. Львів – місто-етап, таким він був у час Першої світової війни, таким виглядає на момент, яким датований репортаж. Львів – «місто розмитих кордонів» (меж). Таким постає анонімне місто в «Готелі «Савой»», етап на шляху героя з російського полону на батьківщину. Згадує Рот і про боротьбу між українцями та поляками за місто, а також про листопадовий погром, проте тільки штрихом. Штрихом, після якого крапка – якраз над прірвою змісту, ословленого за замовчанням.
Текст каже про дійсність, але й про автора (ймовірно, про автора навіть більше). Львів Рота – місто контрастів, в якому сусідять запах квашеної капусти і парфумів з Парижу, сукні от кутюр на центральних вулицях і пил килимів, що їх тріпають у бічних. Місто «демократизує, спрощує, гуманізує»; за Ротом, це і є властива роль міста, суть урбанності: демократизувати, гуманізувати, спрощувати.
Місто-модель
«Львів, місто» – це і urbs у просторі дійсності, і щось більше за конкретне місто. Канати, якими його пришвартовано до певного, конкретного ландшафту, суттєво попущено. Ще крок – і Львів перетвориться на місто, яке може бути розташоване будь-де; на місто-матрицю. Але це сталося вже раніше, коли Львів відірвався від географічних координат і перетворився з топоса на утопію.
За рік до галицького триптиху Neue Berliner Zeitung надрукувало Ротів репортаж «Львів у Дюссельдорфі». Це не перебільшення, запевнює Рот, це – формула. Проте це формула субтеренності, нелегальності. Субтеренною, нелегальною постає Галичина в статичній епопеї Роберта Музіля, подібній до фігурок на дзиґарях, що крутяться разом з годинниковими стрілками. Львів – це чорна біржа у Дюссельдорфі. Втім, біржа заполонила все місто, ціле місто стало біржею. Та й чи не став світ певною мірою нелегальним? Чи не делегітимізувала його Перша світова війна?
І знову мовне розмаїття, трохи інша перетасованість мов. І: «галицькі євреї торгують з білявими націонал-соціалістами». Чи вірив у написане Рот? Чи дійсно він бачив це, чи радше мріяв, щоб так було? В тисяча девʼятсот двадцять третьому на таке ще можна було з великим натягом сподіватися. Але вже в сорок пʼятому в таке не повірив би навіть божевільний.
Тож чи справді аж таким спостережливим був репортер Йозеф Рот? Був. Та не в тім річ. Його львівські репортажі – блискучий зразок внутрішнього змагу між ідеалізмом мрійника і обʼєктивною настановою кореспондента, між прагненням, аби так було, і тим, як було. І десь там, на протилежному полюсі щасливі «білі міста» французько-провансальського Півдня, мов відбиток Львова в кращому, світлішому, благодатнішому дзеркалі.
А що із «львівськістю»? Рот – стовідсотковий львівʼянин. Сітоєн того Львова, яким він його волів бачити: барвистого, відкритого, поліголосого. Міста-утопії, міста-істини, міста-вигадки.
