Геннадій Фузайлов розказав, як треба змінювати українську систему охорони здоров’я
Щорічно в рамках українсько-американського соціального проекту «Лікарі об’єднуються заради допомоги дітям» фахівці опікового центру Бостона консультують і оперують дітей з опіками з усієї України. Минулого вересня у Львові вже всьоме працювала міжнародна виїзна клініка під керівництвом Геннадія Фузайлова, професора Гарвардської медичної школи, доктора бостонської клініки Shriners Hospitals for Children Burn.
Українських дітей Shriners Hospitals почав рятувати у 2005 році, коли в Бостон доставили з Харкова п’ятирічну Настю Овчар. Дівчинка стала відома на всю Україну, коли врятувала свою молодшу сестру з будинку, охопленого вогнем. Настя отримала 80% опіків шкіри. В Україні шансів на порятунок практично не було. Та завдяки старанням американських медиків дитина вижила. Лікували за океаном легендарну дівчинку безкоштовно.
На рахунку Геннадія Фузайлова вже понад півсотні врятованих життів українських дітей. У липні минулого року в Бостон вирушила чергова «важка» пацієнтка – чотирирічна Даша Яковлєва з Мелітополя. 27 січня вона вже повернулася на Батьківщину.
В інтерв’ю «Главкому» Геннадій Фузайлов розповів про пацієнтів з України, про особливості менталітету, які заважають повноцінно допомагати хворим в Україні та поділився власним поглядом на стан нашої системи охорони здоров’я.
Чим займається ваша команда в Україні?
Ми приїжджаємо до Львова вже сім років. За цей час я безплатно привіз у Shriners Hospitals 56 пацієнтів з України – вони не заплатили ані копійки. Прикро те, що ваше міністерство робить вигляд, ніби цього не відбувається: на офіційному рівні ніхто не скаже «дякую». Навіть при Супрун (Уляна Супрун, в.о. міністра охорони здоров’я, – «Главком»). Вона ж сама американка! Йдеться про американський шпиталь. Це негарно. Якщо ти бачиш, що там допомагають так, як не можеш ти, – скажи «спасибі» шпиталю і людям, які там працюють. Це ж твої громадяни! Йдеться не про пенсіонерів, яким немає чим зайнятися, а про дев’ятьох високооплачуваних лікарів, у яких є свої діти, свої інтереси і брак вільного часу.
Ми проводимо виїзні клініки, де оперуємо 50-60 хворих, проводимо огляд і консультації 200 пацієнтів. Все це знову-таки безплатно. Мене дратує те, що, коли до вас приїздять німці чи поляки, вони вимагають коштів, якщо не за послуги, то за витратні матеріали. Це неетично, привозь із собою. Ми привозимо абсолютно все.
Анастасія Овчар у віці 5 років під час пожежі врятувала свою молодшу сестру. 15 березня 2005 року під час пожежі у будинку вона винесла з охопленої вогнем і димом хати свою 2-річну сестру Людмилу, чим урятувала їй життя. Сама Настя Овчар при цьому дістала опіки — майже 80% поверхні тіла. За її лікування взявся Геннадій Фузайлов.За героїчний вчинок Настю у 2008 році нагороджено медаллю «За врятоване життя». Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова вручила Насті Овчар найвищу нагороду омбудсмена — відзнаку «За мужність». Лауреатка премії «Гордість країни» 2005 року в номінації «Дитяча мужність».
Тоді у чому ваш інтерес?
Тут я нічого не заробляю. Я народився не тут, я не маю тут бізнесу. В Америці я отримую дуже хорошу зарплату в Гарвардському медичному інституті, а якщо я працюю після 17.00, то вдвічі більшу. Час американського лікаря коштує «трошки» дорожче, ніж українського.
Чому ви обрали саме Україну?
Я зробив 55 місій, побував скрізь: в Індії, Тайланді, Китаї, Африці, Південній Америці, Узбекистані. У Росію мене не пустили. Я народився у колишньому Союзі. Росіяни кажуть: мовляв, якщо ти народився у СРСР, у тебе повинен бути паспорт. Я кажу: «У мене немає і ніколи не було. Якщо він потрібен для в’їзду, дайте мені його». Вони відповідають: «Ні, у нас заборонено подвійне громадянство». Чи то правовий глухий кут, чи то просто не хотіли впускати. Потім мене запросили в Україну, і я подумав, яка різниця, діти ж скрізь діти.
Shriners Hospitals дає можливість вижити дітям, у яких шансів на одужання в Україні нема. У чому особливість ваших клінік?
Система шпиталів Shriners, а їх в Америці 19, плюс по одному у Канаді і Мексиці, утримується за рахунок внесків, які роблять заможні люди. Лише три з 21 шпиталю спеціалізуються на лікуванні дітей – у Цинциннаті (Огайо), Техасі та Бостоні. Шпиталь Shriners, в якому я працюю, має контракт з Гарвардським медичним інститутом (англ. Harvard Medical School), у якому я теж працюю. За роботу Shriners не сплачує мені ані копійки. Певну кількість годин на тиждень я повинен там відпрацювати – за рахунок робочого часу в інституті.
Особливість – це насамперед необмежений ресурс. Цікаво, що ваші фахівці у мене запитують: мовляв, що, на вашу думку, потрібно змінити у медичній системі України, аби і вона могла рятувати «важких» пацієнтів. Я відповідаю: «Скільки ви витрачаєте на день на одне ліжкомісце?». Вони: «5 гривень». А ми – $10 тис. Що можна купити за 5 грн, крім туалетного паперу? От вам і відповідь. Українські лікарі мені кажуть, мовляв, дайте нам тисячу чи мільйон доларів, і ми будемо лікувати так само добре, як і ви. Але це не так. З тисячею, мільйоном доларів ви нічого не зможете зробити. Купите обладнання – через півроку воно зламається, бо техніка потребує догляду, а це теж гроші. Потрібні кошти на навчання персоналу, лікарів, а потім треба давати їм нормальні зарплати, щоб вони не виїжджали за кордон. Мільйона доларів на все це не вистачить.
У Shriners пожертвування обчислюються десятками мільйонів…
Річ не у пожертвах. Ольга (Ольга Богомолець, народний депутат, голова комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, – «Главком») мені теж казала про пожертви. Ні, пожертви не здатні змінити свідомість людей. Повинно першою чергою йтися не про пожертви, а про загальний підхід. Ваших лікарів не можна ні в чому звинувачувати – їх система змушує працювати так, як вони працюють.
Наші лікарі працюють погано через низький професіоналізм?
Професіоналізм – це ефективність. Тобто те як людина робить певну частину своєї роботи за якийсь проміжок часу. Якщо ви робите одну операцію на рік, коли вам дають гроші, а ми робимо таких десять щотижня, то хто більш професійний? Всі люди помиляються, більше того – комп’ютери помиляються. Попереджує помилки автоматизм у діях. Коли ми одне й те саме робимо багато разів, у нас виробляються правильні рухи, це на рівні рефлексу. І коли мені ваші лікарі кажуть, мовляв, були б у нас $2 млн, ми б зробили не гірше, я відповідаю, що так не буває. Рефлекс за $2 млн не купиш.
Який ви бачите вихід. Зокрема, якщо вести мову про лікування опіків в Україні?
Найкраще лікування опіків – це запобігання їм. У вас наразі це частково неможливо, бо для запобігання опікам вогнем потрібно міняти інфраструктуру. Треба, щоб скрізь були встановлені датчики диму, системи гасіння пожеж, аварійні виходи тощо. Це дорого.
Йдемо далі. В Україні частка дітей віком від 0 до 5 років становить 10%, тобто 4 млн. Навіть суто з прагматичної точки зору, напевно ж, дешевше запобігти опікам, ніж їх лікувати. Поки ви будете зводити нові будівлі, облаштовувати їх усім необхідним, мине 10-15 років. Це не означає, що не потрібно будувати, але весь цей час треба присвятити не лише будівництву. Ми з командою проаналізували, де можна зустріти найбільше мам дітей від 0 до 5 років. Виявилося, що це жіноча консультація. Я провів опитування у Львові у жіночих консультаціях серед мам, і медичного персоналу. Так от, 60% респондентів не знали, як надати першу допомогу! Вони не могли відповісти на запитання про те, що потрібно робити, якщо дитина заподіяла собі опік. До речі, правильна відповідь – помістити вражене місце під холодну воду. По-перше, моментально зникне біль. По-друге, це вплине на ступінь опіку, завадить глибшому враженню тканин, полегшить стан. Під холодною водою варто тримати до приїзду «швидкої». Ви не уявляєте, скільки ваших лікарів про це не знає!
Загалом дослідження показало, що у вас немає системної профілактики опіків! Я можу фахово говорити лише щодо опіків, однак у вас відсутня будь-яка профілактика. Я спеціально показав результати цього дослідження Супрун. Бо ж профілактика – це не проведення дня боротьби з чимось, а докорінна зміна поведінки людини.
В інших країнах профілактика складається з кількох компонентів, один з них – активне навчання, проведення класів у жіночих консультаціях. В Америці ефективність проведення класів складає 25%. В Україні ефективність такого активного навчання відсутня. Люди просто у це не вірять. Я точно знаю, бо ми у Львівській області проводили такі заняття. Розказували майбутнім мамам про елементарні правила безпеки, як от тримати чайник з окропом поза зоною досяжності дітей, готувати їсти на «задніх» конфорках, про правила першої допомоги. Тому коли Ольга (Богомолець) хоче вкладати гроші в активне навчання, вона не розуміє, що нічого з цього не вийде. Вона хоче проводити таке навчання у школах, але це не спрацює.
А що спрацює?
Потрібно підключати журналістів. У вас через ЗМІ можна пропхати будь-який непотріб. В 21-му сторіччі в гуглі написано усе про те, як потрібно поводитися. Не можна говорити про відсутність інформації – інша річ, що її потрібно доставити споживачу. Це найдешевший спосіб первинної профілактики. Тільки доставляти цю інформацію треба систематично. Говорити варто одне й те саме, виділяти тим самим кольором, щоб у людей виробився рефлекс правильної поведінки.
Де найчастіше діти отримують опіки?
Найчастіші українські діти до 5 років уражаються окропом. Більшість з цих інцидентів трапляються на кухні. Часто у ванній кімнаті. У вас через відсутність централізованого водопостачання люди ставлять бойлери. У нас в Америці – термостати. Але щороку інспектори ходять і їх перевіряють. У вас такого немає, і це системна помилка. У вас люди самі налаштовують на максимально гарячу температуру – для економії. У нас цього робити не можна. Якщо ви в американському закладі відкриєте гарячу воду і обпечете руку, то можете цей заклад засудити. Гаряча вода має бути такої температури, щоб не викликати опіки.
У нас ще є нова проблема: підлітки полюбляють робити селфі у небезпечних місцях, на дахах електричок….
Ми з Ольгою теж про це говорили. Я вивчав проблему: у мене були двоє таких пацієнтів з Києва. Розумієте, такі випадки – це менше 2% у структурі опікових захворювань. Чомусь завжди у подібних речах винуватять самих підлітків, не помічаючи вад у системі. У високовольтних дротах температура – 4 тис. градусів за Цельсієм. Тобто людина, яка торкається об’єкта з такою температурою, просто плавиться. Любителі селфі про це не знають, але ж це відомо людям, які прокладали лінію. Значить, такий об’єкт потрібно охороняти. Якщо поставити на вулиці відро з соляною кислотою, а перехожий засуне в нього руку, хто буде винен? З одного боку, сам постраждалий. А з іншого – той, хто залишив це відро.
У лікуванні «важких» пацієнтів ви застосовуєте штучну шкіру. Розкажіть про цю технологію?
Крім лікування наша програма передбачає гуманітарну допомогу. Щоб привернути увагу до програми і показати, що ми не просто говоримо і оперуємо, а й хочемо дати вам сучасні технології.
Синтетичну шкіру виробляє компанія Integra. Оскільки ми використовуємо багато їхньої продукції, компанія погодилась надати мені матеріал, а авіаперевізник Lufthansa дозволила безплатно його перевезти. Але з’ясувалося, що дістати матеріал і перевезти його через кордон було найлегше. Виявилося, що тут ця шкіра… нікому не потрібна. Поясню. Матеріал запаковано у невеликі, так би мовити, брикети. Вартість одного брикету від виробника – $12 тис. У вас на чорному ринку він коштує десь $20-25 тис. Я сказав, що віддам безплатно, але на кожного конкретного хворого. Покажіть фотографію хворого – і отримайте матеріал. І тоді усіх охочих отримати синтетичну шкіру немов вітром поздувало! Я ж не проти, щоб власники приватних клінік чи держава на цьому заробила. Але не на перепродажу! Нехай навчать лікарів працювати з матеріалом і роблять операції за $300. Нехай заробляють на кількості таких операцій.
Наскільки висока вірогідність того, що синтетична шкіра приживеться?
Приживається, просто потрібно вміти її застосовувати.
До слова, в Україні є закон, який забороняє трансплантацію. У нас це робити можна. Раніше застосовувалась свиняча шкіра, нині її не використовують, натомість пересаджують трупну шкіру. А у вас застосовують свинячу шкіру або ж шкіру батьків, з трупу ж не дозволяють. Коли ми лікували Настю Овчар, її матері обдерли всі стегна. Водночас усі розуміють, що переваги трупної шкіри очевидні.
З якими труднощами роботи в Україні ви ще стикаєтеся?
Наприклад, у мене конфлікт з очільницею департаменту охорони здоров‘я Львівської облдержадміністрації (Ірина Микитчак, – «Главком»). Вона каже, що це аморально, що я погоджуюся працювати тільки в приватних клініках. Уявляєте, мало того, що роблю все це абсолютно безплатно, вона мені ще й хоче розповідати, де і що я маю робити. Я намагався працювати у двох українських державних лікарнях. В одному випадку були постійні конфлікти між головним лікарем та заввідділу, які унеможливлювали нормальну роботу. В іншому ж, я стикнувся із повною байдужістю персоналу, адже їм за це не доплачували, вони отримували свою звичайну платню. Коли я приходжу до приватних клінік, одразу прошу зі мною працювати лише той персонал, який справді хоче рятувати дітей. Охочі там завжди є, робота виходить ефективною, всі працюють на результат.
Ви досі лікуєте і консультуєте Настю Овчар?
Наш шпиталь теоретично лікує тільки дітей, а дітьми вважаються люди до 21 року. Насті зараз 19. Вона продовжує їздити до нас, особисто веду її лікування. Але я все одно допомагатиму Насті і після досягнення нею 21 року, якщо знадобиться.
Наталія Сокирчук, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»
