Попри усі наші фантазії та припущення, побачивши на вулицях міста татарина, житель середньовічного Львова не обов’язково буде ховатись, або тікати від того з криком. Лише у нашому сприйнятті татарин – це той, хто обов’язково під стінами і вимагає викуп (не штурмує – бо не вміє того робити). Для львів’ян, особливо якщо говорити про давніші часи, цілком нормальним явищем було й перебування татар в межах мурів. При цьому, ніхто загрози від такого стану речей не відчував. Більше того, присутність татар у місті навіть відбилась на топографії: у назві однієї з двох вхідних брам, а також важливої для буття міста у той час вулиці.
У наш час жителям міста Львова словосполучення Porta Tatarica, або ж татарська брама не говорить абсолютно нічого. Єдине – хіба метафорично натякає на потойбіччя усталеного сприйняття минулого. І зовсім недаремно, адже в давнину у Львові, між іншими народами, проживали також і татари. Згадки про це трапляються ще в літописах. Зокрема, коли татар оповідач відносить до близького оточення правителів Королівства Русі. Лев Данилович, до прикладу, здійснював з ординцями спільні походи. Логічно, що весь цей час він не міг бути на них озлоблений і мріяти помститись за літописну вимогу до його батька “розметати” фортифікаційні споруди міст. Тут йшлося про зовсім інший рівень відносин.
Згадки про татар як жителів Львові бачимо у тексті привілею Казимира ІІІ Великого 1356 року, з яким традиційно пов’язують надання місту магдебурзького права. У документі говориться, що “зі спеціальної прихильності” їх королівської величності, усім іншим народам, що живуть у місті (вірмени, євреї, сарацини, русини і інші) дозволяється використовувати у суперечках і магдебурзьке право, і їхні звичаї, права та обряди. Трохи нижче по тексту додається, що якщо ці народи (вірмени, євреї, сарацини, татари, русини і всі інші нації) не хочуть вдаватися до магдебурзького права, то можуть вирішувати суперечку відповідно до свого права. Єдина умова – при цьому мусить головувати війт міста.
З тексту не зовсім зрозумілим є співвідношення між татарами і сарацинами. Записані вони окремо й через кому, а тому вказують на окремішність. Тим не менше, видатний львівський історик Освальд Бальцер вважав, що тут йдеться про одне і те ж. Таким чином, термін “сарацини” варто розглядати як загальний на означення багатьох нехристиянських народів.
Якщо на початках татари потрапляли до Львова в основному під час військових походів та через військову сферу загалом, то з часом це змінюється. З привілеїв правителів Корони Польської, а потім Речі Посполитої Львову чітко бачимо, яке важливе значення для суспільно-політичного життя тогочасного Львова відігравала торгівля з Кримом. Питання врегулювання митної політики та торгівельних операцій львівських купців з Татарією торкався у своїх документах не один король. При цьому, у окремих привілеях навіть зверталась увага на купців з інших міст, які їдуть до Татарії через Львів транзитом.
Не обходилось і без того, що татари затримувались у Львові та осідали тут. Історик Денис Зубрицький між народами, які проживали у місті, згадує і їх. Він уточнює, що татари мали кілька будинків на Краківській вулиці – поруч із брамою. Ще більше їх жило поза межами міста – перед брамою, на Краківському передмісті. Про других він додає, що ті займались гарбарством і торгівлею. Згадує про татар у Львові і Іван Крип’якевич – що вони прийшли зі сходу і були ремісниками, знали ковальство і золотарство, торгували дрібним товаром. Історик навіть висловив несміливе припущенням, що десь під Високим Замком могла бути мечеть і татарський цвинтар. Ніби про це згадували у документах XVII. Але ці свідчення Крип’якевич наводить без жодної конкретики і з великою часткою сумніву. Тому тут питань значно більше, аніж відповідей.
На основі джерельних згадок та свідчень істориків можемо припустити, що в давнину у Львові проживала достатньо велика кількість татар. З переходом міста від правителів Королівства Русі до Корони Польської, їх кількість поступово зменшується. По аналогії з двома єврейськими громадами Львова, також можна припустити, що на передмісті жили менш впливові татари, а в мурах міста – багатші. На це вказує і сам стан речей. Вулиця Краківська (чи тут краще шлях, дорога) у той час називалась Татарською, як і в’їзна брама міста з Півночі – Porta Tatarica. Принаймні, під такою назвою вона згадується у 1386. Лише від 1441 фігурує назва Краківська, означуючи шлях на Краків.
Складно щось сказати про відносини між татарами, які жили в мурах міста і поза ними. Можна знову ж проводити паралелі з єврейськими громадами, які не дуже любили одне одного. Якщо були майнові або інші розбіжності, простір для непорозумінь та конфліктів існував завжди. Разом з тим, не можна стверджувати, що приміська спільнота татар мала схожі привілеї до тих, які вдавалося “вибивати” у короля приміським євреям. Зокрема, дозвіл перебувати в межах мурів міста на час нападу ворогів, або після того, допоки зруйновані помешкання будуть відбудовувати: “Ми, маючи до них слушне співчуття […], дозволяємо вільне мешкання у згаданому нашому місті”.
Той Львів, який залишився у минулому є дуже відмінним від того, у якому сьогодні живемо ми. Подекуди видається, що мозаїка його жителів була значно складнішою й більш заплутаною, ніж ми собі уявляємо. На жаль, багато особливостей життя міста відбились лише у фрагментарних та неповних згадках. Велика їх частина, безперечно, втрачена назавжди. Для нас сьогодні є важливим, аби за глобальними міфологемами (ідеологемами) сьогодення й минулого не загубити дрібних і фрагментарних свідчень, які можуть щось “сказати” про життя людей у попередні епохи.
Євген ГУЛЮК
