«Що з тобою, друже?» Я звертаюся до Бо, даксхунда, який, як це не дивно, не покидає своєї буди і здається розслабленим, однак без упину гавкає. Є пси, що гавкають на місяць (маю на думці картину Хуана Ґріса); інші – відчуваючи загадкову присутність привидів чи демонів, котрі виникають, гадаю, з уяви. Але тут, під полуденним сонцем, немає місця ні привиду, ні демону в затишній кухні нашої хатинки, що стоїть посеред луки.
З вигляду Бо не почувається зле і не є в злому гуморі. До будинку ніхто не наближається – ні листоноша, який є ворогом усякого пса, ні жоден сусід, ні злодій, – і ніщо не вказує на присутність якогось кота чи чужого собаки, або якоїсь іншої звірини, яка мала б нахабство залізти в сад, не отримавши офіційного запрошення. Я знову запитую Бо, цього разу роздратованим тоном: «Заради Бога, Бо, для чого так порушувати спокій? Хіба ти не бачиш, що я намагаюся працювати?» Ясна річ, мені, як завжди свідомому своїх гріхів, здається, що Бо докоряє за щось, що я зробив чи не зробив, але не спадає на гадку нічого конкретного. Я не забув його погодувати, бо в цьому випадку він продемонстрував би мені порожню миску. Інша його миска наповнена водою. Він не хоче гуляти, бо не приносить мені повідка; не прагне сидіти біля мене, бо коли йому хочеться відчути трохи ласки, то дряпає мені коліна. Він навіть не вдає із себе ображеного, виглядає спокійним, майже байдужим.
І раптом я усвідомлюю, що пес намагається мені сповістити. Він докоряє мені за те, що я є тим, ким є. В душі наче чую, що він каже. «Я звертаю увагу на одну твою ваду, – починається собача проповідь. – Ти сідаєш за свій комп’ютер, аби (як я тут, в своїй буді) гавкати на світ, бурчати на нього, честити його, нападатися на нього за те, що він не такий, як тобі би хотілося. Щойно почався новий рік. Усі намагаються добитися успіху, скористатися можливостями, тішитися оновленням життя і старатися, щоб рік був щасливий. А в тебе єдині думки, що з’являються, є песимістичними: що політичний світ зазнає краху, планета стане бруднішою, вибухне насильство і зійде на пси моральність. Ти перетворюєшся на одного з тих злостивих стариганів, які думають тільки про кінець світу, що настане. Будь ласка, додай трохи натхнення і сподівання в першу колонку 2018 року».
Я його чую. Але не можу послухатись. На останньому занятті семестру, який щойно закінчився, я виклав перед своїми студентами Університету Нотр-Дам великі виклики, що стоять перед ними: світ, який є небезпечнішим через погіршення міжнародної ситуації; менш контрольованим через розквіт популізму і відродження націоналізму; більш розділеним через історичну затаєну ворожнечу між громадами, класами, расами і статями, яка, якою б ірраціональною не була, не припиняється; жорстокішим через брак смиренності або чутливості серед лідерів і через перемогу егоїзму на всіх рівнях; більш фанатичним та полярним через занепад розважливої релігії і відкритого діалогу; більш неуцьким через відхід від правди і злет неправдивих новин; більш закритим через гетто Інтернету і соціальних мереж; менш стійким через ослаблення особистої дисципліни і моралі. Але найбільшим викликом є оманливий оптимізм. Ті, хто вірять у прогрес, відхрещуються від потреби чувати. Ті, хто не сподіваються лиха, його накликають. Якби вони усвідомлювали, що все зазвичай закінчується зле, то не робили би безвідповідальні ставки, не голосували би за Брекзит чи каталонський сецесіонізм, не довіряли би обіцянкам Пучдемона чи Путіна, не віддавалися б на волю збоченого спасителя, як-от Трамп чи Мадуро. Аби усвідомити цілком ймовірні біди, варто пригадати великі роковини, які ми відзначатимемо в 2018 році. Один мій колега з Оксфорду якось здивував мене, зауваживши, що ми, історики, дуже полюбляємо ювілеї. Я ніколи про таке не думав, однак припускаю, що решта світу й справді цікавиться історією лише тоді, коли є великий ювілей, щоб вихваляти наші міфи, звинувачувати наших предків чи виправдовувати наші невдоволення. Цього року ми матимемо багато нагод.
В 218 р. до н.е., наприклад, почалася Друга пунічна війна, коли збулося пристрасне бажання Катона (Cartago delenda est – Карфаген має бути зруйновано). Замість знайти спільну мову заради збереження миру, римляни і карфагеняни заходилися вбивати одні одних. Карфаген було зруйновано, тоді як Рим став єдиною наддержавою середземноморського світу. Дуже добре для блага Риму, чи принаймні для блага римської еліти, яка знала, як цим скористатися, але не надто добре для решти підданих імперіалізму.
Візьміть на замітку, пане Трамп: не задирайтесь ані з Китаєм, ані з Іраном, а уявіть собі їх партнерами, норовливими, але вартими поваги – аби створити команду у світі співіснування, рівноваги і стабільності. У 18 році християнської ери Каяфа став первосвящеником юдейського народу. Добре для Каяфи, але не аж так добре для шансів розпізнати Месію. Візьміть на замітку, виборці: не довіряйте політикам; той, хто є справжнім месією, можливо, таким не виглядає.
В 1368 р. революція династії Мін позбавила династію Юань китайського престолу внаслідок перемоги націоналізму, що поклала край іноземному царюванню, аби звести на трон місцеву династію. Чудово для династії Мін, але не надто добре для євроазіатського світу через зникнення Pax Mongolica, який уможливив торгівлю і культурний обмін між Європою і Далеким Сходом. Візьміть на замітку, націоналісти: усяке відокремлення веде до зубожіння. В 1518 р. король Іспанії призначив Фернана Маґеллана капітаном ескадри, яка наступного року мала вирушити в перше кругосвітнє плавання. Щаслива мить для Маґеллана – хоча варто нагадати, що ця подорож коштувала йому життя, – але не така для жертв західної ґеґемонії, яка згодом поширилася по усій планеті. Візьміть на замітку, учені, і не забувайте, що кожен крок, який вам здається прогресивним, тягне за собою несподівані наслідки.
В 1618 р. вибухнула Тридцятирічна війна, коли бунтівні протестанти викинули католицьких правителів з вікон Празького граду. Вони тішилися, проте не усвідомлювали, що починається одна з найбільш спустошливих воєн в європейській історії. Візьміть на замітку, фанатики: настануть конфлікти – і вас здолають. У 1918 р. світ мордувала пандемія іспанського грипу, число жертв якої перевершило смертність внаслідок Першої світової війни, яка закінчилася того самого року; кількість летальних випадків оцінюється між 30 а 100 мільйонів. Візьміть на замітку, екологи: природа є неконтрольованою, і немає жодної гарантії, що ми залишимося живими після наступної схожої пандемії чи кренів клімату. Між тим, з перших днів 1919 року дипломати Версальського конгресу працювали над формулюванням універсального договору, який поклав би край війнам і встановив «злагоду між державами», яка б призвела до панування вічного миру. Всі ми знаємо, що сталося потім. Візьміть на замітку, політики: ви створюєте антиутопії і називаєте їх миром.
В 2008 р. – лише десятиліття тому, хоча, здається, це вже стерлося з пам’яті наших керівників – надуживання капіталізму, відсутність регламентування ринку, захланність багатих і відсутність гальм у банківського сектора призвели до колапсу міжнародної фінансової системи і глибокої економічної кризи, від наслідків якої ми досі страждаємо.
Візьміть на замітку, депутати: не йдіть за оптимістичною моделлю американських податкових «реформ», які врешті-решт ще більше збагачують великих цабе, не зводячи рахунків на користь бідних, покладаючись ефект просочування добробуту. Не потрібна рівність, аби уникнути повстання мас; але справедливість таки потрібна. Історія небагато чому нас вчить. Але щоб вивчити ті кілька уроків, які вона нам дає, треба бути насторожі. Бо якщо ні – в майбутньому ми зазнаємо того, на що заслуговує неуцтво. Пес і далі гавкає. Не замовкай, Бо. Є багато за чим шкодувати і багато причин гавкати. Припускаю, що їх буде більше. Гавкаймо разом.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса Університету Нотр-Дам.
