Дніпровські художники представили проект пленерного малярства «#Мальованевгорах».
Джерелом натхнення для Ольги Локатир, Марії Грім та Олександра Василенка стали Карпатські гори, тому свою виставку, представлену у галереї «Зелена канапа», вони назвали «Мальоване в горах».
Цих художників об’єднує не лише любов до малювання природи, педагогічна діяльність та дніпровське художнє середовище, де формувалися їхні творчі особистості. Художники переважно малюють околиці Ворохти. Карпати їх манять своїми живими кольорами, особливою повітряною перспективою. Вони вважать гори живим організмом, який може тебе по-різному приймати: і привітно, а іноді і похмуро. У їхніх роботах відчувається певна музика – мелодія гір.
У Ольги Локатир гори світяться сонцем, вона ніби виловлює налиті цим сяйвом полонини, як ранковим, так полуденним і пообіднім світлом. Навіть коли насувається хмара чи буря, мисткиня намагається захопити більше світла, охристості, її манять трави полонин. І, коли для більшості карпатські гори – блакитні, то Ольга Локатир передає ті моменти, коли де-не-де сонце додає їм багряності.
У роботах Олександра Василенка можна відчути любов до повітряної перспективи. Художник передає свіжіть гірського повітря, особливо, коли ці гори ніби «виграють» своєю синівою. Тут відчувається насичений ритм, певна напруга, переважає контрастність кольорів та темний контур, митець передає моменти зміни «настроєвості» у природі.
У роботах Марії Грім, хоча і відчутний вплив Олександра Василенка, все ж – більш розмірена динаміка. Вона звертається до гірських пейзажів у момент насування грози чи в дощову погоду, у туманні дні, коли гори димлять. У її картинах можемо відчути вологість та прозорість цього повітря, гори ніби застигають. Художниця з допомогою акварелей передає цікаві тональні ефекти погодних явищ.
Про формат виставки та своїх колег розказала нам, тепер вже львів’янка, Ольга Локатир.
– Розкажіть, будь ласка, чому вирішили виставлятися у форматі трьох «дніпровських» художників? Чому звернулися саме до тематики пейзажу?
Ці художники – мої друзі, ми разом приймали участь у планерах. Тут представлені окремі роботи, створені за останні три-чотири роки. Тому, ми це зробили в такому форматі, ці люди близькі мені за духом. У моєму житті був такий період, я вже думала що не буду малювати, бо займалася зовсім іншим, більше працювала як науковець, писала дисертацію, тобто, потягнуло зовсім в іншу сторону, власне тоді, побачила інші можливості. Раніше, звичайно, був інший період… Коли мені було років двадцять, якби мене тоді запитали: «Хто я?», я б відповіла – «Я – художник!», не мислила себе без малювання.
Потім навчалася в Академії мистецтв у Львові на факультеті «Історії і теорії мистецтва», згодом поступила в аспірантуру – це вже була інша «я». І тоді, все одно, себе нормально почувала без малювання. Але сталося так, що коли приїхали мої друзі, а дружили ми ще з часів навчання в Дніпрі, тоді я вирішила взятися за пензлики і ніби прокинулася від сплячки. Одразу, як почала малювати, то відчула, що це шлях повернення до себе. Дуже вдячна Сашку і Марії, бо з їхнім приїздом, я повернулася до себе колишньої.
Я почала з ними їздити малювати, побачила ці гори, відчула цю «музику», звичайно, свою власну. Коли ми малюємо разом, ніби в одне місце дивимося, але у кожного з нас виходить щось інше, кожен «чує» своє.
Чому власне їдемо в гори Карпати? Це такі фантастичні місця, без цивілізації, без інтернету – вони дають можливість слухати себе, побути на природі, іти до себе через проникнення в природу, стати з нею одним цілим. Саме тоді, є можливість створити власну «музику», бо там її чути найкраще. Нещодавно мене запитали, чому виходять настільки різні пейзажі Карпат… Все-таки, важливо прислуховуватися до себе. Коли ти бачиш поетичні метафори, чуєш цю мелодію, звичайно, не всі це можуть зробити, але в нас зібралося якраз та компанія, ті люди, які здатні це почути, кожен своє, по-своєму передати це в роботах. А Карпати, бо вони поруч, коли є можливість виїхати туди, то там найкраще можна себе пізнати.
– Як часто туди їздите, кожного року?
Так, ми їздимо кожного року. Я не малюю на продаж, для мене це не хобі, а поклик, бо просто хочеться це робити. У нас із Марією та Олександром єдиний погляд на те, що малювати, як малювати, що нам дає ця природа, і чому потрібно до неї повертатися.
Зараз така ситуація, що мало хто виїжджає на пленер. Багато малюють надуманого з голови, з фотографій, з картинок. Важливо не вигадувати, а почути цю музику природи і побачити це. У викладанні також багато хибних речей. Наприклад, пропонується змальовувати роботи, чи окремий предмет в картині, щоб була подібність з оригіналом. А, насправді, важливо відчувати, пропустити це через себе, через призму власного відчуття, можливо думати ширше. Якщо вийти на вершини у мистецтві, то все, що відбувається у суспільстві, художник передає через призму власного сприйняття, до цього потрібно прийти. Важливо виробити свій власний стиль не надуманий, щоб він вийшов з тебе, з твого «я».
У Сашка, у роботах його власна естетика проявляється одразу, який би він матеріал не брав, скажімо пастель чи «масло», а ми бачимо власне Його самого. А Марія, вона зараз на шляху відкриття себе, в неї стан становлення. Це дружина Олександра, і помітно одразу, що він має на її творчість великий вплив, вони дуже близькі за духом і для мене також. Мені приємно брати у цьому товаристві участь, нам гарно працюється, у нас є навіть певні обговорення нашої творчості.
– Ви постійно малюєте втрьох? Чи ще хтось до Вас долучається?
Останні два роки вони привозять дітей на планер, потім ці діти їдуть додому, а художники ще залишаються.
– Це діти з художніх студій?
Приїжджають діти не тільки з художніх студій, вони різного віку, переважно 12-14 років. Але є молодші, які приїжджають разом з батьками, малюють всі, і дорослі і діти. Це гарне середовище для дітей, бо вони працюють поруч з художниками, які ще є прекрасними педагогами. І тут вони мені також близькі по духу, тому що я також веду гурток художньої кераміки «Горицвіт».
– Чи має значення місце проживання, чому Вас віднесли до «дніпровських» художників, адже Ви вже довший час живете у Львові?
Мене віднесли до «дніпровських» художників, хоча я вже живу у Львові двадцять років, але все ж вийшла з цього середовища, бо я в Дніпрі навчалася. Все, що краще є у мені, взяла для себе звідти, із спільноти художників цього міста, коли я ще була зовсім юна, і слухала і всотувала у себе всю інформацію.
Я усвідомила, наскільки важливо вкладати вірне розуміння того, як малювати малим дітям. Тому, Марія і Олександр, насправді роблять велику справу виховуючи юних художників. У нас досі трохи спотворена мистецька освіта, тільки тепер багато розповідають про концептуальне мистецтво, але не розказують, як працювати з природою. Раніше наполягала на реалізмі і ставилося завдання скопіювати, змалювати, але важливим є побачити, відчути і зробити свою форму нічого не вигадуючи, передати те ж дерево, яблуко чи квітку. Плеяда постімпресіоністів малювали, на перший погляд, прості речі, але тим не менше, є «яблуко Сезана», є «яблуко Ван-Гога», кожен малював цю ж природу, тільки по-своєму.
– Своїм вихованцям, напевно, ви викладаєте і теоретичну складову, чи маєте якийсь рецепт золотої середини у викладанні мистецтва?
Я мистецтвознавець, але я в принципі, без теоретичної складової не обійтися у будь-якому навчанні. Якщо якісь питання виникають, то для себе опрацьовую їх у першу чергу, і тільки тоді викладаю дітям. Зараз, втілюю один проект, який розкриває значно ширші аспекти творчості.
Такі художник як Олександр і Марія, та багато інших, через свою скромність, себе не показують. Пов’язано це також із витратами, які несе за собою будь-яка організація виставки. А якщо ти свої роботи не думаєш продавати, працюєш за покликанням, то як же можна себе показати, представити? Мені захотілося вийти на рівень продюсера, допомогти талановитим людям презентувати свою творчість. Для цього потрібно або інвестора, або самій пробувати заробити стартовий капітал. Я почала приймати участь у певних проектах, зокрема у «Прориві», які дають можливість вийти на свій особистий інший рівень, зробити кращу версію себе, щоб бути цим продюсером, а з іншого боку дають можливість вийти на інший фінансовий рівень, звичайно це займає певний час. Але, як я досягну рамках цього проекту певного рівня, то зможу запустити свій власний, тут, думаю мої друзі і колеги мене підтримують.
Моя мета сприяти створенню здорового мистецького середовища в нас, в Україні. Як це я бачу, з допомогою запуску певних суміжних проектів, зокрема, працюю зараз над циклом лекцій, щоб створити певний середовище, де люди змогли б всотувати здорові та цікаві ідеї, зараз цьому приділяю багато свого часу.
