Уже три роки волонтери безкоштовно навчають української всіх охочих. Найбільше проблем у слухачів виникає з наголосами.
Після окупації Криму Максим із Сімферополя переїхав із родиною до Щирця на Львівщині – рідного селища своєї дружини. «Мені було ніяково розмовляти російською, – каже він, – адже я чув навколо лише українську мову. Якось подруга дружини розповіла, що у Львові набирають на безкоштовні курси української. Й вирішив, що мені потрібно вчити мову». Відтоді Максим навчається на безкоштовних курсах української мови. Проект стартував чотири роки тому в Києві, а у Львові був започаткований 2014-го. Тоді заняття, які проводили волонтери, відвідували здебільшого переселенці. Tvoemisto.tv подивилося, хто вивчає українську зараз.
Безкоштовні курси розмовної української діють у двадцяти українських містах. Навчання триває з вересня по травень, як і навчальний рік у школах та вишах. Волонтери-викладачі залучають до зустрічей із учнями письменників, істориків, музикантів.
«Я просто заповнила анкету, відповіла на декілька питань. Одне було таке: чому ви вважаєте, що українська – це важливо? Я згадала цитату Ліни Костенко: “Нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову”», – розповідає координаторка проекту у Львові Марія Цимбалюк. На її думку, поширення української допоможе зупинити русифікацію, яка триває в Україні.
Марія
Для охочих навчатись тут немає жодних обмежень за мовою, походженням чи громадянством. Зазвичай заявки подають понад півсотні людей, але відвідують заявки двадцятеро-тридцятеро. Здебільшого вони російськомовні. Перш ніж почати навчання, слухачів ділять на дві групи – тих, хто вже більш-менш володіє українською, і тих, кому потрібно опановувати ази.
«Мій чоловік львів’янин, а я з Білорусі, – каже Надія, яка вчиться у сильнішій групі. – Живу у Львові вже два роки. Моє слабке місце – наголоси. А так усе розумію. Прийшла на курси впорядкувати свої знання і підучити граматику».
Анна родом із Миколаєва. Вступила на журналістику до «Львівської Політехніки» й тепер удосконалює свою українську. «Це пов’язано з моєю майбутньою професією. Моя мама філологиня, тож я часто надсилаю їй фото різних цікавинок, які нам показують тут на курсах», – розповідає дівчина.
Пані Тетяна родом із Росії. Про курси довідалася ще торік, але на набір не встигла. Цього року вирішила не втрачати нагоди. «Я завжди готова на будь-які авантюри, навіть знову сісти за стіл із підручниками й олівцями», каже вона. Як і багато інших учнів, українську вона розуміє, але говорити не наважується: «Мовний бар’єр не можу подолати. Важко вимовляти слова. Пробувала, але друзі кажуть: краще говори російською, ніж кострубатою українською».
Тетяна
Пані Юлія вже на пенсії. Все життя прожила в Харкові, а нещодавно переїхала до Львова з родиною. Приїжджаючи на Полтавщину до бабусі й тітки, вона розмовляла українською, але не літературною; до того ж, вивчала мову в школі, тому сприймає її на слух. «Вдома в мене всі балакають українською, – пояснює пані Юлія причину, з якої прийшла на курси. – Та й подобається мені тут – молоді люди, ми читаємо й розмовляємо рідною мовою. Соромно не знати своєї мови. Хоч куди приїдеш, у кожній країні розмовляють рідною мовою або знають її. Ми ж нещасні люди…».
Окремо добирають викладачів-волонтерів. Для них проводять тест, який визначає рівень володіння українською. Викладати тут можуть не лише філологи – є люди з різною освітою. «Мені важливо, щоб викладачі добре знали українську, а головне – могли донести її до слухачів, знайшли до кожного підхід», – пояснює Марія Цимбалюк.
Студент магістратури Львівської національної музичної академії імені Лисенка Петро Жеруха викладає на курсах два роки. Він уміє грати на саксофоні, фортепіано, скрипці й сопілці, а ще чудово знає українську.
«Два роки тому влітку я шукав різні курси. В мене часто так буває: незчуєшся, а вже десять вкладок відкрито, і ти зареєструвався на безліч різних проектів. І цей мене справді зацікавив. У кінці вересня мені зателефонували і сказали, що я можу бути викладачем. У мене перша думка: “Я ж не маю викладацької практики!”, але Марія сказала, що навчуся в процесі», – розповідає він. Згадує учасників курсів, яких навчав минулого року – сирійця, кримчанина, вихідця з Донбасу та львів’ян.
Петро працює з ученицею
«Думав, із кожним потрібно займатись окремо. Але до початку семестру ми разом із іще однією волонтеркою, яка має філологічну освіту, розробили програму. Оскільки слухачі різні, ми вирішили підлаштовувати навчальний курс для кожного. Робити акцент на тому, чого людина справді потребує у своїй розмовній українській. Я не примушує писати п’ять сторінок тексту, але наголошую, що саме потрібно практикувати», – розповідає Петро.
Лілія Купин почала викладати на курсах два роки тому. Вона навчається в університеті імені Франка на українській мові та літературі. «Тут не так, як у школі – немає навчального плану, можна власноруч розробляти програму, використовувати інтерактивні методи, готувати матеріали для групи. Фантазія нічим не обмежена», – каже вона.
Лілія, Марія і Петро
Найчастіше в учнів виникають проблеми з наголосами. Оскільки правила щодо наголосів неоднозначні та часто змінюються, Лілія шукає закономірності, які систематизує у презентаціях. А на завершення кожного заняття вона дає слухачам фразеологізми та розповідає їхнє походження. «Людям подобається, – каже дівчина. – Одна слухачка каже: буде над чим подумати дорогою додому».
Заняття починаються о 18.00 – зручний час і для тих, хто працює, і для тих, хто вчиться. Максим завжди приходить на заняття, хоч по завершенні й не встигає на електричку до Щирця. Розповідає про одне з домашніх завдань, яке йому сподобалось: «Нам сказали написати твір і дали кілька тем. Спочатку я думав, що буде важко, не розумів, навіщо таке завдання. Але, коли сів писати, мені стало справді цікаво. Я просив і надалі задавати нам твори. Коли пишеш, збагачується словниковий запас, стають помітними орфографічні й пунктуаційні помилки». Втім, завдання учням дають нечасто, адже вони зайняті роботою й навчанням.
Максим
Максим пишається, що його дочка чудово володіє українською. «У школі були здивовані тим, як добре вона говорить. Але часом я кажу їй розмовляти нормально, бо вона вже навчилася тієї львівської говірки», – сміється чоловік.
Грузинка Наталія Тікадзе торік була Максимовою одногрупницею. Три роки тому вона, одружившись із львів’янином, переїхала в Україну. «Коли я переїхала до Львова, не знала жодного слова українською. Але я вважаю, що знати українську – мій обов’язок, – каже вона. – Кожна людина, яка живе в країні, повинна знати її державну мову».
Українська потрібна Наталії і для спілкування в родині, і для роботи. Курси їй допомогли: «Мені подобалося – там дружній колектив, професійний підхід до навчання й цікава форма проведення занять». Тепер, опанувавши українську, вона працює викладачкою грузинської та грецької мов.
