Костел Святого Миколая у Вижнянах – це дивовижна сакральна пам’ятка у Львівській області.
Неймовірна розкіш чудом вцілілих розписів. 28 серпня 2005р.
Храм в Вижнянах.
1. Поїздку в Вижняни доцільно планувати разом з відвідинами замків Золотої Підкови. До Золочева – якихось кілометрів з сорок, не більше.
1.1. Навіть якщо в планах немає ніяких шатань по Олеську та Підгірцях, достатньо їхати до Львова найпопулярнішою дорогою з Тернополя. Коли Куровичі от-от зійдуть з траси, не проминіть поворот праворуч (біля нього стоїть старий та по-дитячому смішний хрест). За 3-4 кілометри будете на місці.
Святий на фасаді.
2. Якщо немає власного автотранспорту, до Куровичів можна легко дібратися зі Львова чи Тернополя на маршрутці. Зі Львова взагалі дуже просто: кожні 10-15 хвилин з автовокзалу на Личаківській відправляється мікроавтобус на Золочів. Через самі Вижняни ходять ще одні маршрутки – Львів-Глиняни, але їх періодичність навіть порівнювати не можна з Львів-Золочів. Зате привезуть під сам храм.
2.2. Ми з Міком йшли і туди, і звідти пішки, весь час обганяючи легкий серпневий дощ. Не жалкую. Хоча дощ таки нагнав нас біля костелу.
3. Гіпотетично храм зачинено на великий замок. Ключі – в греко-католицького священика. Живе отець в будинку з ганочком неподалік костелу та старого хреста на роздоріжжі (див. фото нижче), сусідуючи з вижнянським фельдшерським пунктом (здається). Так як священик обслуговує ще кілька навколишніх сіл, дома його може і не бути.
Костел в 1927 р.
3.1. Ходити бити поклони місцевому панотцю за ключем не обов’язково. І “Лазер”, і Рибка розповідали, що здоровецький замок висить на дверях лише “для галочки”. Один з його держаків підпиляно, так що без особливих складностей в святиню можна потрапити самим.
3.2. Насправді 28 серпня все було трохи не так. Сліди підпилу замка ми помітили – але хтось завбачливо з’єднав розрізане знову. Замок знову став замком. Без ключів потрапити в храм було, здається, неможливо.
План храму. Б.Віктор, 1925р.
Хай як привабливо звучить версія про появу цього храму ще в 1400 р., яку подекуди можна знайти в польських джерелах, повірити в неї важко. А от історію перебудов ХХ століття польські книжки знають краще за вижнянських селян. Про це й поговоримо.
До початку ХХ ст. храм був досить невеликою однонавною будівлею зі склепінчастою закристією. Єдиною прикрасою костелу був хіба дах (що мав ступінчастий портал) із сигнатуркою. З готичних часів зберігся також кам’яний профільований портал (зараз це склад пресбітеріуму). Схожих простих костелів на теренах Польщі було в XIV-XVI століттях набудовано чимало. Схожі на нього – наші храми в Скелівці, Нижанковичах або Щирці.
В 1898 р. такий собі Міхал Ковальчук запропонував зруйнувати існуючий старий храм і на його місці звести новий. пропозицію не підтримали – і ура. В 1905 р. проект розбудови храму виконав великий архітектор того часу Теодор Тальовський. Планувалося зруйнувати старий пресбітерій, а на його місці зробити квадратову головну наву, до якої мав прилягати трикутний маленький пресбітерій. Проект мав риси неороманського стилю і неоготики. З невідомих причин проект не було втілено.
Натомість в 1920-х роках почався новий етап реконструкції. Перший з проетків було виконано архітектором Болеславом Віктором за порадами реставратора Юзефа Пьотровського та пастора Яна Пенкальського. Проект зберігається в одному з львівських архівів. Та за рік (1926) з’являється ще один проект (правдоподібно теж авторства Б.Віктора), який було створено на прохання Міністерства релігій і громадської освіти. Цей варіант поєднував і пропозиції Тальовського, і запропоноване Б.Віктором. Та до реалізації взялися аж з ТРЕТІМ проектом авторства Віктора. В результаті костел став втричі більшим, а старий вигляд зберегла лише західна частина храму.
Фрески, що вкривають майже кожен сантиметр інтетр’єрів, виконані за проектом львів’янина Станіслава Тейсейре (Stanislaw Tejsseyre). Втіленням проекту в життя займалися: сам Тейссейре, Роман Сєльський, Маргіт Рейх Сєльська (Margit Reich-Sielska) та Борисовський. Розписи виконані – УВАГА! – в 1942-1943 рр. Ось тому, напевно, так чудово збереглися. Лише на західній стіні стінопис сильно поруйнований. Хто з художників чим займався, можна визначити за автографами. Скажімо, розписи над хорами на східній стіні (музичні інструменти та янгелики) підписані RS. Р.Сєльський також виконав фрески із зображеннями св. Франциска, і монашки (на західній стіні).
Ініціатором виконання розписів був вже знайомий Броніслав Віктор, автор трьох проектів відбудови вижнянського костелу. Працю розпочали в червні, хоча згоду на розписи отримали лише 4 липня 1942 р. від архієпископа Болеслава Твардовського. При виконанні дослухалися до порад львівського реставратора, доктора Збігнєва Хорнунга. Саме він наполягав на деяких колористичних змінах в роботах. Роботи велися до жовтня, а їх поспішність непокоїла архієпископа. В травні-червні 1943 р. було виконано розписи каплиці. Грошова винагорода за працю художників була більш ніж скромна і переважно складалася з… їжі. Не забуваймо: це час окупації. В цей самий час львівський професор Марьян Внук за допомогою якогось невідомого з села Смоляни за 1200 злотих вирізьбив скульптуру св. Йосипа, яка й тепер прикрашає фасад храму (див. фото вище). Відомо також, що в часи окупації німецькі війська мали знищити костельний орган.
Дивна ірч: вже з 1944 р. польське населення Вижнян починає еміграцію і осідає переважно в трьох місцях на Західній Галичині: село Лонкі біля Ланцюта, Гнєвщизни біля Пшеворська і Волі Гренбошовській поблизу Тарнова. Ксьондз Пенкальський з від’їздом не поспішав, деякий час мешкав у Глинянах та Львові, а потім, прихопивши 11 орнатів, три чаші, 8 хоругвів, балдахін та деяке інше костельне майно, перебрався в Бялогард. А в храмі з 1948 р. був склад зерна та цукру.
Головний вівтар.
Село, розташоване на перехресті торгових шляхів локального значення, з’явилося давно. Перша згадка про поселення датується 1397 роком. Польські документи називають його Wyżniany, інколи – Wyżlany.
Село могло похвалитися досить вдалим розташування (21 км до Перемишлян на південному заході, в 9 км на північний схід – Глиняни) аж до появи в 1860-х роках в Східній Європі залізниць. Найближча до Вижнян станція – Задвір’я (10 км).
Через Вижняни тече Тимковицький потічок, в який неподалік костелу впадає ще один, без імені.
На початку ХХ століття ця місцевість належала графу Роману Потоцькому (404 морги поля, 49 моргів садів та лук, 99 – під пасовищами, 58 моргів лісу тощо). Село теж мало свою землю: 785 моргів поля, 150 моргів пасовиськ, 199 – під садками. Де там тому графу…
Станом на 1890р. в Вижнянах було 138 будинків і 742 жителя. До поміщицького маєтку належало 6 будинків, де проживало 47 чоловік.
Римо-католиків в селі було 334, греко-католиків – 431, 24 – іудеї. Національний склад: 377 поляків і 412 українців. (Гм. А іудеї де?)
Мозаїка над входом. Схожа є в Старій Солі.
Виходячи з єдиного знайденого джерела з історії села (Slownik Geograficzny Królestwa Polskiego – Warsaw [1895, vol. 14, pp. 164-165]), можна дізнатися, що на кінець ХІХ ст. в Вижнянах не було власного греко-католицького храму: вірні ходили на служби в сусідню Печенію.
Починаючи з XVI століття історія села прослідковується через біографії його власників. Вижняни та довколишні села (Куровичі, Розваряни тощо) входили в один більший маєток – Клусовщизну (Kłusowszczyzna). Слово походило від імені Клус. Старша дочка Клементія Клуса, Катерина, одружилася з Войцехом Куропатніцким. В посаг вона отримала Клусовщизну, яку потім унаслідував її син Андрій. Розбиратися в заплутаних генеалогічних клубках синів, дружин та дочок можете й самі. Ось тут. Все розписано докладно. А я роблю великий стрибок аж в останню третину XVII століття, в 1690 рік, коли половина Клусовщизни разом з Вижнянами після довгих тестаментних рокіровок дісталася від сімейства куропат…Куропатніцьких, вибачте, Зофії Гєдзінській.
Син Зофії, Олександр Домінік Гєдзінський, 26 вересня 1716р. в Галичі продав Вижняни Юзефу Ольшовському. Син Юзефа Габріель в свою чергу продає в 1762р. Вижняни руському воєводі Августу Олександру Чарториському. Після смерті воєводи село успадкувала Ізабела Чарториська Любомирська (містичних чар була жіночка, але це вже зовсім інша історія). А вже від неї Вижняни отримав її онук Альфред Потоцький, батько Романа.
Фуххх… Ось і всі господарі Вижнян.
Згідно з скарги, написаної якимось Клічнером, одним з співвласників Вижнян, в 1706 році козачі загони під приводом гетьмана Мазепи витоптали поле вівса. Уявити собі поважного гетьмана, що показує джигітовку на чужому обійсті, мені не вдається. Думаю, його війська просто йшли в цьому керунку, якимось чином затоптавши поле.
З “Словника географічного” відомо також, що колись в селі був великий ставок, багатий на рибу. Тому в Вижняни на рибні ярмарки з’їжджалися люди з сусідніх сіл та містечок. Ярмарки приносили Вижнянам чималі прибутки: скажімо, з 26 по 28 вересня 1696 року лише за щук виручили 1258 злотих, за сіг (що це за риба?) – 338 злотих, а за лінів (є така риба – лінь? Я не знаю!) – 24 злотих.
В архіві Потоцьких в польському Ланцюті зберігається цікавий документ. В ньому Юзеф Ольшевський просить про дозвіл змінити стаус Вижнян з села на місто. Як не дивно, король Август ІІ 13 липня 1720 року дав-таки потрібний дозвіл: віднині Вижняни мали керуватися в своєму житті Магдебурзьким правом. Разом з правом село, яке підвищили в статусі, отримало кілька привілеїв. Серед них – можливість проводити 4 щорічні ярмарки.
Хто його знає чому, але королівським дарунком від Августа ІІ Вижняни не скористались. Залишились селом.
В польському часописі “Czas” (№ 289 за 1862 рік) згадувались руїни якогось древнього поселення неподалік від Вижнян (A.Kazimierz Henzel, “Historyczne Wspomnienie o Wyżnianach” [“Historical Memories of Wyżniany”])
Римо-католицька парафія в Вижнянах була заснована ще в 1400 році Йоаном і Маргаритою Клус і належала до Глинянського деканату.
В Державному реєстрі національного культурного надбання (Львівська область) вижнянський храм св. Миколи фігурує підь номером 2031. Реєстр вказує надзвичайно смачну дату побудови костелу: 1400. Ця ж дата фігурує в чотиритомнику “Памятники градостроительства и архитектуры УССР”. Логічно. З’явилася парафія – має бути храм.
Стаття в чотиритомнику вказує, що святиню перебудовували в 1651 та 1750 роках. Після останньої перебудови костел освятив львівський єпископ-помічник Самуель Гловінський пд титулом св. Миколая.
В ХІХ столітті храм неодноразово ремонтували. В 1929-31 роках його грунтовно перебудували під наглядом архітектора Болеслава Віктора: до старої однонавної споруди зі сходу добудували кілька нових об’ємів, завдяки чому змінилася орієнтація храму (не сексуальна). Попередня нава перекваліфікувалася на хори. Саме вони та притвор, а ще стрільчасті готичні вікна, фронтон з зубцями зараз являють найстаріший кістяк святині. Саме з цього часу походить й чотириярусна дзвіниця з ошатним барочним “капелюшком”.
Що цікаво: вже в той час проводилися своєрідні тендери: так звані “розправи конкуренційні” (ах як це кровожерливо звучить!). Саме під час них було усталено кошти перебудови (103 тисячі злотих). Гроші мали збиратися в селах, що належали до вижнянської парафії, що викликало хвилю протестів, та врешті народ мусив терпіти ці костельні побори. Щедра пожертва Станіслава Третера в розмірі 1000 злотих дозволила закупити в Туркотині каміння для розбудови. 10 травня 1927 року каменярі під наглядом Юзефа Веселовського з Берездівець взялися розбирати задню частину пресбітерія. Робота почалася. 29 червня було закладено перший камінь нової частини храму.
В 1930 році завдяки фундації доктора Міхала Дзялука з США в майстерні Войтовича за проектом Б.Віктора було виготовлено головний вівтар костелу. Для вівтаря купили образ Серця Ісуса роботи львів’янина Антона Манастирського.
Відомо, що у 1885 році вижнянська парафія налічувала понад дві з половиною тисячі прихожан, на початку ХХ століття ця цифра перевалила за 3000.
Коли у травні 1946 року до Польщі виїхав останній парох Куровичів Андрій Громадзький, з собою він забрав частину костельного майна і з вижнянського костелу.
Зараз храм не діє. За радянських часів тут був склад сільгосппродукції або реманенту, який – формально – все ще є.
Дивовижної краси споруда, де готика сусідує з модерном та бароко, селян не дуже цікавить.
Навіть відносно “молодий вік” вижнянських розписів не перешкодить дивуватися: інтер’єр вижнянського костелу перетворився на біблію в картинках, храм-комікс, храм-фреску.
