Звичні прогулянки городян центральною частиною міста, без яких неможливо уявити й сучасного Львова, особливо у вихідні дні, мають традицію довжиною у кількасот років… Ці “дефіляди” центральними проспектами міста, так добре знайомі кожному львів’янину, “принесла” у побут мешканців нова, австрійська влада…
У останній чверті XVIII ст., коли Австрійська монархія опанувала Галіцію, одним з перших наказів цісаря був рескрипт про розібрання середньовічних львівських мурів. Місто отримало можливість рости, поступово відкидало застарілі міщанські норми, вступало у Новий час зі всіма його принадами та можливостями…
Саме на початку XIX ст. формується те, що згодом, після засклепіння Полтви, назвуть львівським корзо -довга прогулянкова зона, вздовж нинішніх проспектів Свободи і Т. Шевченка, частково із прилеглими вулицями – нині Дорошенка, Гнатюка, Січових Стрільців…
До корзо входили центральні площі, сквери, парки, крамниці, цукерні та інші заклади, все це складало єдину, суцільну розвагу, відпочинок для городян.
На початках традиція здавалась дивною… Коли на зламі XVIII – XIX століть у Львові з’явились перші кав’ярні міщани приходили до них подивитись на австрійських чиновників – як то просто сидіти, пити каву, читати газету і …більше нічого не робити!?
Але до поступу та благ цивілізації звикаєш швидко… Невдовзі прогулянки містом, парками, походи до кав’ярень для львів’ян стають звичною справою. В ті ж часи формується поняття “вихідного” одягу, часто прогулянки львівським корзо нагадували справжні дефіляди, добре знайомі нам з батярських пісень…
Звісно ж, століття XX-те ще радикальніше змінило картинку: пасажі, автомобілі, дансінги, кіно, нічна ілюмінації міста… Незмінною лишились, мабуть, лише гарне вбрання і піша прогулянка…
Але, прогулянки мали й власний “темний бік”, про це жваво писала передвоєнна львівська преса:
” Треба сказати правду в очі: львів’яни не вміють поводитися в місті. Ходять переважно поволі, при цьому дивлячись кудись по сторонах, щоб було простіше наступити ближньому на мозоль, або впасти під автомобіль, фіакр чи трамвай.
Ходять завжди правою стороною тротуару, хоча повинні йти лівою, і через це розштовхують тих, хто справді поспішає. Львівське “корзо”, або ж відрізок від вул. Третього Травня (тепер – вул. Січових Стрільців) до кінця вул. Академічної (тепер – просп. Шевченка), кожного погожого дня в полудень і ввечері заповнюється різнобарвним натовпом різного віку і статі, перетворюючись на велетенський, витягнутий у довгу кишку мурашник, але мурашник безладний, повільний, невпорядкований.
Про нерозважливість львів’ян “на шпацері” найбільше знають і найкраще можуть сказати ті, хто переїжджав через місто велосипедом або автомобілем.
Потрібно мати справді залізні нерви і святе терпіння, щоб не платити здоров’ям за кожну таку поїздку. Не лише баби, які навіть улітку пов’язують собі голови хустками, щоб не чути сигналу застереження, але і т. зв. інтелігенція з дивною, незрозумілою бездумністю суне прямо під віз чи велосипед, попри те, що не раз пронизливий голос труби застерігає їх перед небезпекою.
Львів’янин вищий за це і ігнорує небезпеку. Овва! А якщо з ним щось станеться, то звинуватить “необережність” шофера, “гоночний” темп і т. п.
Зараз саме час, аби львів’яни навчилися ходити містом, аби навчилися дивитися перед собою і пильнувати свої ноги і голови” (“Gazeta Wieczorna”, s. 5).
