У Львові відбулася зустріч філософів Павла Бартусяка та Володимира Олінкевича зі слухачами, на якій філософи розмірковували про вплив абсенту на творчість художника Едуарда Мане, про те, як французам вдається найогиднішим речам надати чуттєвості та який зв’язок між творчістю Мане та Карлом Лагерфельдом.
Це вже не перша зустріч із філософами Павлом Бартусяком та Володимиром Олінкевичем. Темою таких розмов зазвичай є люди, які «пливуть у магелановому човні», тобто, створюють щось нове і приносять новизну в культуру. Спікери наголосили, що розглядають творчість Мане, як ключ до розуміння ХХ століття. Чому саме? Філософи спробували аргументувати під час розмови на конкретних прикладах.
Володимир Олінкевич підкреслив, що як і Гайдеггер для філософії, Мане поставив питання повернення до джерел. Якщо філософ ставить питання реінкарнації питання буття, то Мане ставить проблему знову переосмислити живопис, адже до Мане живописці бачили перспективу, освітлення, роль глядача зовсім по-іншому.
Також на лекції обговорили вплив «зеленої феї» (абсенту) на творчість Мане. Як відомо, абсент на той час був дуже популярним у Франції і наробив багато біди. У 1915 році напій заборонили. Чому він став ключовим елементом французької живописної культури з’ясовували філософи Павло Бартусяк та Володимир Олінкевич.
У 1859-му році Мане пише картину, яка наробила галасу у Франції – «Той, хто п’є абсент». Він створює свої картини набагато раніше, ніж відбуваються виставки самих імпресіоністів.
Як пише Фуко, Мане уможливив імпресіонізм, і, більше того, уможливив все мистецтво ХХ століття.
Як наголосив Павло Бартусяк, без аналізу ситуації у Франції ХІХ століття, місця абсенту у культурному житті неможливо зрозуміти феномен Мане.
Мане та «зелена фея»
У Тютчева про Росію є такий вислів: розумом Росію не зрозуміти – у неї можна лише вірити. Можна таке ж сказати про Францію, яку розумом зрозуміти неможливо, а можливо лише відчути. Друга половина ХІХ століття – це класика французькості, на початку ХХ століття вона зникає, коли відбувається інтервенція німецької філософії. Живість, яка була у ХІХ столітті, щезає. Відтак французька культура втрачає свою ідентичність. Французи могли найогиднішим речам надати чуттєвості, вони могли перетворити найжахливіше у найпрекрасніше. Невипадково, що французькі філософи другої половини ХХ століття звертаються до другої половини ХІХ століття знову. Щоби відчути цю епоху, Альфред Жарі, французький поет, висловився таким чином: непитущі люди – нещасні люди. Далі він продовжує: капля води, додана до абсенту, наприклад, скаламучує рідину.
«Без цих нюансів ми не зрозуміємо Францію та самого Мане, який у цю епоху жив», – розповів Павло Бартусяк.
Французи метафору включали у реальність. Відчуття.
Що спільного між домом моди Chanel та Едуардом Мане
Про творчість Мане найкраще говорити на прикладі останнього показу найвідомішого у світі дому моду. Автори колекції надихнулися Францією ХІХ століття і намагалися передати її дух, перетворивши показ на перформанс, де моделі немов зійшли з картин Мане.
«Коли ми говоримо про різні сучасні бренди, ми сприймаємо це, як щось дороге і недоступне. Так, в емпіричному сенсі воно нам далеке, але коли ми говоримо про культурний фон якоїсь епохи, ми не можемо цього уникнути», – додав Володимир Олінкевич.
Риси живопису Мане: горизонтальні і вертикальні лінії присутні на показі Chanel.
Також важливим є вираз обличчя у героїв Мане: вона на вас дивиться, але не бачить.
Наче відчуває, але вже перевідчула надлишок. Моделі ж виглядають приблизно так. В останньому показі Chanel було дуже багато французького модерну. З точки зору культурно фону він є важливим.
У відео наочно показано, як арт-менеджери модного дому Chanel відчувають своїх попередників. Організатори використали музику Маріо Батковича, яка найкраще передає дух Франції. Мають значення і декорації, адже вони намагаються відтворити все так, як у картинах Мане, лінії горизонтальні і вертикальні перетинаються. У художника немає перспективи, як в епоху класицизму, наприклад, ми бачимо, що це матеріальних світ. Едуард Мане виступав проти мімезису, рефлексії, яка була популярна в класичну епоху.
Фуко класифікує творчість Мане на три моменти. Останній момент – це місце глядача. Коли глядачі спостерігають за моделями, вони повертають голову. І щоб нормально сприймати картини художника, нам також треба повертати голову.
Концепт Коко Шанець «розкіш простоти» також має місце у французькій культурі того часу. Французи хочуть проводити час не лише в себе вдома, а в барах, кафе, аби їх бачили, показувати свої костюми, циліндри. Коко Шанець, як справжня француженка, показує це. А також Карл Лагерфельд, сучасний директор дому моди Chanel. Якщо навіть зупинити кожен кадр – бачимо відсутність перспективи. Це притаманно творчості Мане. Якщо художник створює якесь модерне мистецтво, то у філософії це може відобразитися і через сто років. А художники перші, хто це відчуває.
Як і Коко Шанель, яка не хотіла мімезизу, не хотів повторювати природу й Едуард Мане. Він хотів показати глядачам, що картина є матеріальною, що полотно повинно мати два виміри.
Бунтарство Мане у мистецтві
Одна з основних ідей творчості Мане – шукати красу в бруді сучасного міста. Він явно був бунтарем. Йому бракувало джерел. Він запитував: для чого зображувати тривимірний об’єкт на полотні, яке покликане зображувати двовимірність.
І він намагається відкинути попередній живопис, скинути перспективу. Те, що є в природі: натюрморт, пейзаж, стало неважливим. Йому стало важливим зображувати предмети двовимірно, але дати туди чисті кольори. Як на картині «Балкон» з чітким контрастним балконом на передньому плані.
Спочатку абсент видавали солдатам, а потім вони привезли його у Париж. Там був ще екстракт полину. І у достатній кількості абсент міг викликати галюцинації. У Франції почали зловживати абсентом, виникла на нього мода. Таким чином розвивається культура барів, яка триває і сьогодні. Ця культура виникла всередині ХІХ століття. Вершки суспільства перейняли від солдат звичку пити абсент. Одним словом, це була велика частка французької культури. З часом цей напій був заборонений, адже ним почали зловживати, і художники того періоду дуже часто це явище зображували.
Відтак, Мане вже не прагне зображувати суперкрасивих жінок, як його попередники – він показує реальність.
Феномен Мане ще й і втому, що він перший почав малювати простих оголених жінок, до нього це були богині, міфічні герої, але не звичайні жінки. Наприклад, його картина «Сніданок на траві».
