У Львові відомий британський нейрохірург та письменник Генрі Марш презентував переклад своєї другої книги, яка українською називається «Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга».
Книга вийшла у Видавництві Старого Лева і була презентована у переповненій залі Першого театру.
Генрі Марш, зокрема, розповів про свої улюблені глави нової книжки, секрет української назви та поділився порадами для молодих медиків України. Пропонуємо до уваги найцікавіші цитати з презентації.
«У цій книзі я, зокрема, пишу про свій страх. Страх того, що мені буде нічим зайнятись. Хірургія – це залежність, я не можу собі уявити, чим займатиму себе шість днів на тиждень, коли я працював по 10-12 годин на добу. Тому я придбав майже вщент розвалений будиночок неподалік від Оксфорда. Це дуже гарне місце, будиночок стоїть на березі каналу і до найближчої стоянки автомобілів близько кілометра. І старий пан, що жив у цьому будиночку останні 50 років, і він ніяк не міг позбутися сміття, непотребу, який складав усі ці роки на задньому подвір’ї. Тож, я провів перший рік розгрібаючи цей непотріб. Наче археолог я робив розкопки п’ятдесятилітнього сміття. Там було декілька тон! Я все позапаковував у чорні пластикові мішки а потім найняв баржу і по каналу спустив його геть. Це була величезна робота.
Генрі Марш і перекладачка Марта Госовська
І через те, що будиночок стояв усамітнено, то якісь вандали, можливо, просто молоді хлопці, які у вільний час розважаються тим, що б’ють вікна. І через те, що я зробив усі вікна в будинку сам, у своїй майстерні, то це мене дуже засмутило. Саме цю історію я описав у новій книзі.
Крім того, я багато говорю про своїх батьків, про своє дитинство і те, яким нелегким, мабуть, я був нелегким сином. Також я розповідаю про те, що був пацієнтом у психіатричній клініці. Це був довгий шлях, який відвів мене від вивчення політики і політології і я прийшов у медицину. В Англії взагалі дуже популярно говорити про свої проблеми. Я вважаю, що однією з причин, чому ця практика говорити з пацієнтами є дієвою, бо вона нагадує сповідь у католицькій церкві. Сам процес «виговоритися» вже є терапевтичним. То, хотів вам сказати, що ця книга – це своєрідна самотерапія.
«Хірургія – це залежність». Як Генрі Марш презентував нову книгу у Львові (фото)
Генрі Марш, Мар’яна Савка, Катерина Міхаліцина
Остання глава книги присвячена евтаназії. Я став лікарем, зокрема, через те, що мав метафізичні шукання у питанні смерті. І вилікував себе, лікуючи інших. І я не є віручою людиною, і у другій книжці я пояснюю, чому. Через три роки мені буде 70 і на цьому завершуватиметься моя медична кар’єра, я вже на цьому шляху. І ці метафізичні пошуки, які мене турбували у юному віці, повернуться зараз. Але тепер мене не турбує питання смерті, смерть – це ніщо, зі смертю все закінчується. Але я знаю, як лікар, що є дуже багато способів умерти. Саме тому українська назва моєї книги містить цитату французького письменника Ларошфуко «Ні сонце, ані смерть». Тож в останніх двох розділах книжки я присвячую увагу саме цій проблемі.
У багатьох країнах, наприклад, Канаді, США, Голандії, Швейцарії, Японії, пацієнт може попросити лікаря, аби той дав йому пігулку чи ін’єкцію, яка призведе до кінця життя. Англійською ми називаємо це «евтаназія», що перекладається із грецької як «хороша смерть». Але через те, що, ми знаємо з історії, що був такий момент, коли застосовували евтаназію для людей, які мали відхилення у розвитку чи генні проблеми, то виникають погані асоціації зі словом. Тож в Англії дали нове визначення «смерть за допомогою». І в Англії опитування показують, що люди це підтримують. Але політики бояться противника, який виступає більш рішуче у цьому питанні. І головним аргументом проти змін у законі, проти евтаназії, є те, що є багато старших людей, чиї діти й онуки будуть переконувати чи змушувати їх піти на такий крок, аби просто успадкувати майно.
Мої друзі від літератури в Англії казали мені, що з літературної точки зору ця книжка краща від попередньої. Першу книгу я писав як «трилер-факт», у кожному розділі до останнього ти не знаєш: пацієнт виживе чи помре. Друга ж, безперечно, є більше філософською.
Яку пораду дати молодому медику, який щойно покинув університет? Просити про допомогу! Коли я починав свою роботу 30 років тому, світ був інший, але проблема залишається тією ж. Думаю, що більшості пацієнтів, яких я покалічив, поранив, або не так добре зробив операцію, я зробив то через мою пиху, бо не звертався по допомогу. І коли вже станете лікарем із досвідом, треба бути відкритим і дозволяти молодшим колегам отримувати ваш досвід, тому що традиція, у якій я виріс, полягала в тому, що ти просто стаєш і робиш цю роботу. І вона передбачала практикуватися на пацієнтах. І у такому випадку ти вчишся дуже швидко. Але це не дуже гарний спосіб здобувати практику. Це питання балансу, як і у всьому. І ще моя порада – читати багато книжок, книжок про медицину, про досвід лікарів та пацієнтів… Це фантастичний привілей бути лікарем, це фантастичний привілей, це ніколи не набридає. І пацієнти мають нам довіряти, а це треба заслужити.
Також я хочу розповісти, що у нас є відділення, де лежать хворі без свідомості, підключені до апаратів штучного дихання. Їхні родини ставлять на столики біля їхніх ліжок фото, як виглядала людина до цієї ситуації, аби нагадати нам ,лікарям та медсестрам, що ми маємо справу не просто з непритомним тілом, а з особою.
Також я читав про медичний коледж в Америці. Там хотіли прищепити студентам більше емпатії до пацієнтів (я не знаю, як в Україні, певно, так само, як в Англії, де студенти-медики проводять рік препаруючи трупи і таким чином вивчаючи анатомію та намагаючись більше звикнути до смерті). Але цей американський коледж хоче цю практику припинити. І вони змушують студентів-медиків зустрічатися із сім’ями тих людей, які стали тілами для розтинів. І коли вони будуть розтинати те мертве тіло, то думатимуть про сім’ї, з якими щойно спілкувались. Вони думають, що це зробить їх кращими лікарями, але я думаю, що це трохи божевілля».
