Львівське музичне життя не знає, що таке канікули. Концертів та фестивалів, які не варто проґавити навіть через відпустку, дедалі більшає. Та все ж, відкриття симфонічного сезону на сцені Львівської обласної філармонії – подія очікувана для достатньо широкої аудиторії. Завжди ж цікаво: якою яскравою програмою відкриється новий сезон?
Для програми In orchestra! Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії та його головний диригент Тарас Криса підготували вечір музики Йоганнеса Брамса. Музика німецького «класика» серед романтиків приваблює і тих, хто цінує стрункість класичних форм, і тих, кого ваблять настроєва мінливість і непередбачуваність мелодичного та гармонічного розвитку, притаманні музиці романтичній. Ідея відкрити сезон саме творами Брамса – дуже вдала, бо в композитора немає менш вдалих творів – він сам палив партитури, які не вважав гідними публікації. Цілком закономірно, що його твори всіх жанрів користуються популярністю серед виконавців. І не дивно, що послухати Брамса до Концертного залу імені С.Людкевича 14 вересня прийшло багато меломанів.
Звучить Концерт для фортепіано з оркестром ре мінор. Соліст – Микола Сук
В першому відділі концерту прозвучав твір, який свого часу шокував публіку. Самокритичний перфекціоніст, Брамс працював над ним три роки. Несміливий, тоді ще юний композитор, не наважувався вийти за межі камерних жанрів. Підбадьорений другом і наставником Робертом Шуманом, він врешті задумує написати симфонію. Та в процесі роботи ідея трансформувалася у сонату з чотирьох частин для фортепіано в чотири руки. Перша частина цього твору після скрупульозної редакції стала матеріалом вступу до першої частини Концерту для фортепіано з оркестром № 1. Концерт Брамса не виправдав сподівань своїх сучасників. Партія соліста була далека від ідеалу віртуозності епохи, осяяної талантом Паґаніні та Ліста. Не навмисно яскраві прийоми, які мають вразити слухачів, а глибока, яскрава виважена лірична мелодія фортепіано відкриває концерт. Функція оркестру також відкорегована. Його партія – не супровід, а справжня симфонія. Сама суть жанру змінюється через призму світобачення Брамса: не змагання, а розмова двох рівноправних учасників. Цей концерт – виклик для багатьох виконавців, адже бравурною віртуозністю вразити значно простіше. А тут до бездоганної багатогранної техніки треба ще додати вдумливість Баха. Годі собі уявити кращого претендента на цю роль, аніж Микола Сук. Виконавець, який збудував успішну кар’єру піаніста та педагога в Америці, член журі конкурсу для молодих піаністів імені Володимира Горовиця, він вразив надзвичайно проникливою грою з перших нот.
Концерт розпочинається з драматичного оркестрового вступу. Подальший розвиток – реакція на драму, роздуми про неї. Така драматургія вимагає додаткового опрацювання, адже значно складніше вибудувати твір, який розгортається за принципом крещендо до кульмінації, а не фактично починається з неї. Тарас Криса і АСОЛФ задум автора вловили точно і відтворили переконливо. Оркестрова партія від початку звучала впевнено і насичено, і прикувала увагу слухачів. Але: великому кораблю – велике плавання: хотілося б (попри інтонаційну і ритмічну точність) більш благородного звучання підголосків та фанфар деяких інструментів мідної групи. Адже оркестр розмовляє з солістом на рівних, отже, і тембр звучання кожного найменшого пасажу має бути рівнозначно благородним, глибоким, стилістично виправданим.
Таким самим, як тембр, якого досягнув Микола Сук. Рояль нашої філармонії має добрі темброві характеристики, та я певна, що піаністу випадали можливості концертувати на значно кращих інструментах. Проте, Микола Сук грав так, що можна було подумати, що це найкращий з усіх можливих інструментів світу. Не часто львів’яни чують так цей інструмент! Неперевершеним був Микола Сук у другій частині. Якщо у першій піаніст досягнув плавно перетікаючого оксамитового глибокого тембру віолончелі, то тут це були майже людські голоси. Склалося враження наче автор хотів «проспівати» основну тему цієї частини – тільки от співати Брамс вмів лиш на фортепіано.
Оркестрова партія максимально прозора, за способом викладу – написана як для хору. Від оркестрантів тут потрібна гранична м’якість і теплота звучання. І це їм майже стовідсотково вдалося. Яскравим контрастом до попередніх частин дивує фінал Концерту. Врешті партія соліста стає по-романтичному правильною: віртуозною, з примхливою і багатою на знахідки фактурою. Микола Сук з притаманним йому аемоційним виразом обличчя виконав все бездоганно. Манера сценічної поведінки українського піаніста дуже схожа до Артуро Рубінштейна: практично антична зовнішня стриманість і ціла буря емоцій у звуках.
Момент з другого відділення концерту
Більш, ніж вдалий перший відділ концерту став доброю основою для другого. Першу симфонію Брамса, яку Едуард Ганслік назвав «десятою симфонією Бетховена», композитор писав з перервами п’ятнадцять років. У першій симфонії Брамс довів, що класична модель симфонії себе не вичерпала, а романтичний зміст чудово «вписується» у раціонально організовану музичну форму. Грати таку музику – суцільне задоволення для оркестру. Кожен інструмент має поле для самовираження. Неабиякої граційності вимагають підголоски, окремі розділи для певних груп інструментів. Тонкої роботи над деталями вимагають друга і третя частини. Після емоційної, енергетично сильної першої частини, друга і третя сприймаються як своєрідне інтермеццо. АСОЛФ під батутою Т. Криси зіграв їх так, що за це їм можна було вибачити всі попередні огріхи. Грандіозний фінал зачаровував красою перекличок духових і хоралу валторн, які після понурого тривожного вступу раптово приводять до піднесеної головної теми, яка звучить в однойменному До мажорі. Динаміку драматичних розділів врівноважують світлі епізоди, що так нагадують альпійські награші. Фінал не розв’язує конфлікту ліричного героя, а тільки нагадує: боротьба все ще триває. Бетховенська модель від мінору до мажору отримала нове смислове навантаження: не «через терни до зірок», а «все ще борюся, бо надія є».
Симфонія триває 40-45 хвилин, однак час звучання сприймається значно тривалішим через інтенсивність музичного розвитку. Емоційне та водночас стилістично виважене виконання тримало увагу слухача від першої ноти до останньої. Своє захоплення зал висловив бурхливими оплесками. Тарас Криса підготував також і номер на біс: знаменитий Угорський танець № 5. Довершена інтерпретація поставила вдалу крапку у концертній програмі, і нагадала: Брамс не тільки автор репертуарних Угорських танців, фортепіанних п’єс, вокально-хорових творів, камерних ансамблів, а й великих форм: Концерту для фортепіано ре мінор (до речі, обов’язковий пункт програми міжнародних фортепіанних конкурсів) та чотирьох симфоній, одна з яких і відкрила цьогорічний концертний сезон Львівської філармонії.
