Львів’янка про шкільну освіту

Перебуваючи вже рік в Австралії разом з родиною, львівська соціологиня Вікторія Бриндза відчула різницю між тамтешньою шкільною освітою й тим, до чого звикла в Україні.
Перше вересня – це свято. Квіти, вишиванки, банти. Базари напередодні переповнені квітами, супермаркети – шкільними товарами. «День знань», як завжди, почнеться метушнею, паркуванням на газонах і помпезною лінійкою, а закінчиться ейфорією і відчуттям початку нової рутини.
Очікувати першого вересня як нового початку, нового сезону – це моя звичка. Звідки вона і навіщо, я вже не пам’ятаю, однак прохолоду вечорів і шурхіт першого опалого листя я чітко асоціюю із завершенням безтурботного літа і початком нового сезону. Я не знаю, чому початок шкільного року потрібно святкувати. Що означає це свято і чи протиставляється воно будням решти шкільного року?
Я не ставила собі ці питання, поки не потрапила у суспільство, в якому немає осені і яке не святкує початок навчального року. Треба сказати, що Австралія, де я перебуваю вже майже рік, змусила мене поставити собі багато питань і відвикати від низки речей – від правостороннього руху, від різноманітності погоди, від певного соціального статусу, від того, аби хотіти втручатися в роботу інституцій, від того, аби дивитися під ноги і нарікати на життя – і це відвикання виявилося дуже непростим. Переходячи дорогу, я досі не можу зрозуміти, в який бік дивитися – в той, куди незвично?
Доведену до автоматизму звичку важко викорінювати, особливо якщо наш мозок налаштований на відтворення, а не на творчість. А саме так поки що вчить українська школа. Вона вчить нас ретельно зазубрити правильну поведінку і позицію, збагнути правильні рецепти виживання і щастя, адже зміна думки – це лузерство і слабкість. Здатність відвикати – це нова звичка, яку я намагаюся розвивати. Бути готовою до того, що зміни – це нова константа.
Австралія початок навчального року не відзначає взагалі. Це звичайний день, без квітів і напрасованих комірців. Можливо, не святкує тому, що літніх канікул тут немає як концепту. Шкільний навчальний рік складається з чотирьох частин по 10 тижнів із двотижневими перервами між ними. Літо припадає на Різдво і кінець календарного року, тоді перерва становить 4 тижні. Відсутність відзначення «1 вересня» не робить школу нудною, радше навпаки. Та й святкувань тут вистачає впродовж року.
Австралійська система шкільної освіти є однією з найкращих у світі, і я думаю, частково тому, що вона призвичаює людину працювати постійно, а не ривками, насолоджуватися кожним днем, а не чекати п’ятниці, поєднувати напруження і розслаблення у щоденній рутині. Звісно, австралійське суспільство дуже відмінне від українського, і виклики тут інші, однак не аж настільки, аби ми не могли позбутися бездумного святкування чогось, що вже втратило актуальність, імітування процесів, від яких залишилася лише оболонка. Вважати навчання, а далі й роботу панщиною, а канікули і вихідні – втіхою, декларувати повагу до учня, вчителя, родини, а потім зневажати і принижувати один одного. Економіка до цього не змушує.
«День знань» я хочу залишити у минулому, у доінформаційній епосі. Зараз людина постійно має доступ до знань, не мусить запам’ятовувати фактаж, натомість мусить уміти шукати інформацію, аналізувати її, формувати рішення і бути готовою за них відповідати. Навички, які ще 20 років тому вважалися унікальними і цінними, зараз стають усе менш потрібними, поступаючись місцем іншим – і це не є погано. Зрештою ми ж трансформуємося, чи не так? На щастя, Концепція нової української школи задекларувала перехід від знаннєвого підходу у навчанні до компетентнісного.
Можливо, і день знань як концепт із часом втратить свою привабливість. Хоча свято першого вересня далеко не найпріоритетніша звичка, яку доведеться долати суспільству, реформуючи освіту, та й інші сфери, на шляху до демократії. Це радше нагода замислитися, які звички ми маємо і чи не час їх осмислювати.
Звички долати складно, але можна. І, напевно, таки треба серйозно взятися за це, враховуючи, що багато з них походять із радянського часу. Навряд чи ми просунемося, якщо просто скасовуватимемо свята і замість лінійки влаштовуватимемо дискотеки.
Ми просунемося, коли навчимося мислити самостійно: що святкуємо (цінуємо), чому і навіщо, і якщо не протиставлятимемо помпезні свята нудним будням, а кожен день житимемо так, аби пишатися собою і не соромитися цього.
Я поки що залишаю собі шелест вересневого листя, але не як меланхолію, а як символ постійного оновлення, готовності відучуватись, відкритості до нового, самостійності мислення і пластичності розуму.