У художниці Зої Скоропаденко графік виставок розпланований до 2024 року. Всесвітню славу мисткині, яка народилась у Кривому Розі та навчалась у Львові, принесла серія робіт «Торси», яка виставлена у 2011 році в галереї Лондона. Серія отримала широкий розголос завдяки журналу Creative Review. Тепер Зоя Скоропаденко – член Національної ради з мистецтва у Королівстві Монако, а у 2011 році уряд країни надав їй офіційний статус художника-живописця. Зоя має три студії – в Монако, Франції та Японії. В Україну приїжджає декілька разів на рік – зустрічається з колекціонерами та працює над мультимедійним проектом про сучасних видатних українців. Художниця розповіла Tvoemisto.tv про натхнення, яке їй дають подорожі, про роботу над серією картин «Інтелектуальний пейзаж», про фотовиставку, присвячену несподіваним знайомствам, та про те, як творчій людині не загубитись у сучасному світі мистецтва.
«Негатив у мистецтві – не конструктивний»
Я багато подорожую світом, а мої картини експонуються в різних країнах, наприклад, у Японії, Америці, Франції. Коли люди приходять на виставку і знають, що я з України, їм цікаво познайомитись із культурою країни. У посольстві вони бачать традиційні портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка, але не мають змоги почитати їхні твори, оскільки там немає перекладених книжок. У мене була ідея зробити переклади, однак я не маю на це часу. Проте ж є багато студентів-філологів, які із задоволенням перекладуть твори, наприклад, Тараса Шевченка, корейською чи японською. Потрібно також знайомити світ і з сучасними видатними українцями та «прив’язати» їхні імена до України. Усі знають Сергія Бубку, проте не усі асоціюють його з нашою державою. Тому я вирішила зробити саме мультимедійний проект про визначних українців – серію портретів, яку буде супроводжувати музика, відео та поезія. Якщо я просто намалюю портрети, не всі пригадають обличчя, проте коли будуть вказані прізвища, звучатиме музика Валентина Сильвестрова, а на екрані читатиме поезію Ліна Костенко, проект краще запам’ятається.
Поки що я працюю над картинами для виставки. Встигла зробити портрет Романа Іваничука – минулого року приїжджала для цього на день до Львова. Через декілька днів поїду до Києва, писатиму Аду Роговцеву. Зробила портрети Бориса Патона, Івана Малковича, Валентина Сильвестрова, Богдана Гаврилишина. Планую ще зустрітись з Вікторією Лук’янець, Сергієм Бубкою, Володимиром Малаховим та Ліною Костенко. Важливо, щоб ми самі почали розповідати про наших видатних людей, а не чекати, поки нас хтось знайде та покаже. Потрібно помічати досягнення, а не лише занурюватись у негатив. У мистецтві негатив не конструктивний, його ніхто не любить. Коли подивитись на відвідувачів картинних галерей, можна помітити, що батальні сцени люди минають швидко.
Мені дуже подобається мандрувати потягами, і в Україні також. Франція – Англія, Франція – Монако, чи Париж – Брюссель: якщо трапляється нагода, ці відстані я долаю залізницею. З Монако до Парижа потрібно їхати сім годин на швидкісному поїзді, який за годину проїжджає 360 кілометрів. Коли я їду і дивлюсь у вікно, то щосекунди бачу новий неймовірний пейзаж. І я почала замальовувати вигляд за вікном, а вдома його писати у великому форматі. Я почала малювати пейзажі з усього світу і виявилось, що всюди вони подібні, якщо, звичайно, там немає особливої архітектури. Я малювала для себе, але картини виявились досить популярними: посол України в Брюсселі замовив виставку на День Європи, також я отримала пропозицію від Японії. А я була просто вражена пейзажами за вікном поїзда та малювала скоріш своє відчуття, а не детально перемальовувала краєвид. Я залишаю на полотні багато білого та даю роботу уяві. Я малюю річки, поля, гори як лінії, створюю напрямок думки, простір для фантазії, тому цю серію робіт назвала «Інтелектуальний пейзаж». Як на мене, найкраще мистецтво те, яке залишає місце для думки власне глядача.
«Японія – це естетичний детокс»
Кожна подорож, кожна країна відкриває мені нові світи, дає натхнення для роботи. Я завжди іду в музеї, в картинні галереї, навіть якщо вже була там не один раз, знайомлюсь із місцевими художниками. Багато митців не розуміють, що спілкування дуже важливе. Варто говорити не про те, хто і скільки картин продав, а шукати цікаві ідеї для спільних проектів, робити виставки, запрошувати журналістів та розповідати про себе.
У мене підписаний контракт із арт-дилерами та галереями в Японії, куди я їжджу кожні півроку, роблю виставки та зустрічаюсь з колекціонерами. Я дуже люблю Японію, завжди чекаю, коли туди повернусь – там естетичний детокс від всього світу. Узагалі захоплення Японією у мене з студентських часів: навчаючись на міжнародній журналістиці у Львівському національному університеті, я ходила на факультативний курс японської мови. Тепер, коли приїжджаю в Японію та проводжу там декілька тижнів, можу спілкуватись японською.
Коли трапилась аварія на атомній електростанції у префектурі Фукусіма, я вирішила співпрацювати з художниками з того регіону, щоб якось допомогти. Люди там дуже закриті, не одразу йдуть на контакт, але коли ти вже завоюєш їхню довіру, налагоджується гарна комунікація. Одна з перших акцій підтримки – організація подорожі в Монако для діток, які хочуть стати художниками: принцеса Монако відкрила для дітей свій замок, директори музеїв провели екскурсії. Внаслідок аварії багато дітей втратили родину, були розгубленими та зануреними у себе. Хотілось показати їм інший світ, дати натхнення та надію.
До речі, про надію. На одній з площ Фукусіма-Сіті встановлено мою скульптуру «Надія» – подарунок України на підтримку постраждалих від цунамі територій. Скульптура – це маленька бронзова пташка-мухоловка, до якої можна підійти, погладити та загадати бажання. Фігурка дійсно приносить удачу, я в цьому переконалась. Мій колега в Японії, з яким я роблю бронзу, доторкнувся до пташки та виграв у лотерею значну суму грошей. Він кожної п’ятниці купував квитки, і тільки моя мухоловка принесла йому виграш. Історія отримала розголос і люди тепер приходять до скульптури загадувати бажання.
У посольстві України в Японії була виставка моїх робіт «Чотири сезони». Разом із фондом дизайнера Kenzo я зробила виставку картин великого формату для Українського центру в Парижі, яка також експонувалась в Брюсселі. Залишилась лише невелика частина експозиції, картини розкупили, і це добре, оскільки робота повинна жити далі. Я назвала виставку «Чотири сезони», бо в Україні та в Японії сезони року дуже важливі. У Японії узагалі шістнадцять сезонів – закінчується полуниця, наприклад, і завершується один сезон.
«Завжди знайдуться стіни, куди можна повісити картини»
В Монако в мене є галерея сучасного мистецтва La vitrine. Міні-галерею я відкрила у 2009 році, коли про мене ще мало хто знав, а я була впевнена, що мої роботи потрібно виставляти. Я йшла на головну пошту в Монако через пасаж – ювелірні магазини, банки, кафе – і раптом побачила порожню вітрину з написом «здається в оренду». Я подзвонила в агентство і зняла вітрину за досить помірну ціну, близько 100 євро за три місяці. Почала виставляти спочатку свої роботи, потім картини своїх знайомих, а тепер виставляю роботи художників, які мені цікаві. Інтернет допомагає знайти людей – я читаю новини мистецтва, переглядаю портфоліо та сторінки художників у соцмережах, коли натрапляю на цікавого автора, пропоную виставити роботи у своїй галереї в Монако. Звичайно, я не можу гарантувати художнику, що його картини будуть купувати, я даю людині шанс. Наприклад, цього року в галереї були виставки п’яти художників, і троє продали свої роботи. Моя галерея не лише для художників-початківців, але і для відомих митців, імена яких варто нагадати людям.
У 2014 році ми святкували п’ятиріччя галереї. Оскільки за першою освітою я журналістка, я написала та порозсилала усюди прес-релізи, у яких зазначила, що ми найменша галерея у найменшій державі світу. Reuters навіть розмістив мою фотографію з «вітриною» на день на Тайм-сквер у Нью-Йорку. Просто потрібно робити свою справу та розповідати про неї людям. Коли є стіна, варто повісити на неї свої роботи.
Щоб жити з мистецтва, треба уміти себе просувати, рекламувати. Художнику варто розповідати свою історію, ділитись з людьми тим, як він малював цю картину, для чого, чому саме він це робить. Коли люди купують твори художника, їм цікаво спостерігати за його творчістю, адже картина – це частинка самого митця.
Людям насправді цікаве мистецтво. У соцмережах я пишу про мистецтво, про цікавих авторів та події. Ось нещодавно натрапила на інформацію про художників-імпресіоністів в Австралії. Уявляєте, там сто років тому були імпресіоністи, які малювали пейзажі у витягнутому вертикальному форматі. Це ж просто геніально, для такої роботи завжди знайдеться місце на стіні. Я написала про це на своїй сторінці у Facebook англійською та японською, а нещодавно ще відкрила українську сторінку. Людям потрібно показувати хороші та позитивні речі, щось для мозку та для душі.
От Борис Возницький організував експозицію робіт Пінзеля у Луврі. На виставці було багато інформації про митця, розвішані банери, і люди вчитувались у текст, а коли виходили, то купували журнали, у яких були статті про Пінзеля. Потрібно, щоб знайшлась енергійна людина з баченням місця України у сучасному світовому мистецтві, яка б розповідала та показувала українське мистецтво світові.
«У нас бракує не ідей, а інформації про людей, які їх генерують»
Головне – це мати ідею та доносити її до глядача. Я працювала копіїстом у Музеї д’Орсе в Парижі, і там мені прийшла ідея серії ліногравюр Сoffee drinkers. Зранку я займалась копією картини в музеї, а потім гуляла його залами та роздивлялась картини. Там було дуже багато картин з назвою The absinthe drinkers: людей, що п’ють абсент, малювали Мане, Моне, Пікассо, Тулуз-Лотрек. Абсент був популярний. Найпопулярніший напій нашого часу – це кава, оскільки чай дорогий, його не всі можуть собі дозволити. Якщо в Європі горнятко кави коштує в середньому півтора євро, то за чай можна заплатити і десять. І я почала робити замальовки своїх друзів та знайомих, які п’ють каву.
Згодом я в черговий раз зайшла в Національну портретну галерею в Лондоні і помітила, що людей просто не відірвати від класичних портретів 17 століття. Це дійсно гарно – темний фон, красива поза, погляд… Ці портрети завжди сприймаються добре, вони камерні та теплі. І я вирішила зробити свою серію портретів людей, що п’ють каву, у схожій манері.
Також мені дуже подобається творчість художника Френсіса Бекона, його агресивні, проте водночас позитивні роботи. І я вирішила взяти за основу портрети 17 століття, поєднати їх із ідеями Френсіса Бекона і зробити їх у техніці ліногравюри. Було в Німеччині 30-их років таке деградаційне мистецтво, коли художники не мали змоги розповсюджувати своє мистецтво і робили ліногравюри, виготовлення яких не потребувало багато матеріалів та складного обладнання. До речі, в Україні у цій техніці працював графік Леопольд Левицький, перед візитом в Україну я знайшла вдома його книжку з казками Закарпаття і хочу сходити в музей та подивитись його роботи. Так от, вийшла у мене серія Сoffee drinkers, людям сподобалась і я досі працюю над нею: колекціонери замовляють собі такі портрети з кавою.
Світ дуже цікавий – усюди щось відбувається, варто просто уважніше придивитися. Я нічого нового не придумую, я переосмислюю ідеї та роблю те, чого мені не вистачає у сучасних музеях мистецтва. Я малюю кожного дня – це невеликий формат, замальовки, які я потім поштою відсилаю додому. Це щоденна праця, щось цікаве побачив, одразу хочеться замалювати – потім можна використати у якійсь серії.
«Роби добро і воно тобі обов’язково повернеться»
Зараз я працюю над виставкою фотографій. Так, я вирішила зробити серію фотопортретів моїх друзів та знайомих, з якими зустрілася за дуже дивних обставин, коли у нашого знайомства є цікава історія. Наприклад, Дженні, яка працює в Британському музеї і з якою ми зустрілись випадково. Дженні в музей принесли скриньку листів англійського солдата, який пройшов Другу світову війну, був полонений німцями, утік із польською підпільною групою, познайомився з українкою, потрапив у концтабір, звідки його викупили англійці і він повернувся додому в Англію. Там він згодом одружився, мав дітей. В них з українкою також був син, він листувався з нею, але так більше ніколи й не побачив. Листи були написані німецькою, англійською, українською та польською. І мій знайомий редактор звів мене з Дженні, щоб я переклала листи. Ми прочитали цю історію і я вирішила подзвонити в село під Львовом, де мешкала українська дружина солдата. Виявляється, його син Йосип ще живий і англійська родина приїжджала до нього, возила на могилу батька. Отак ми з Дженні поєднали сім’ю, і коли з нею зустрічаємось, завжди про це згадуємо. Таких історій у з двадцять, якщо подумати, можна знайти ще.
Двадцять п’ять років тому я зустріла в Чопі Джоела, студента з Сполучених Штатів Америки, якого пограбували – забрали усі документи та гроші. Я допомогла йому потрапити додому, а зараз він один із найбагатших людей Кремнієвої долини, володіє акціями Facebook. Ми нещодавно з ним зустрілись і я зробила фотографію. Ось так, навіть через роки добро обов’язково повернеться.
Головне – не падати духом, адже художники часто живуть у занепаді, в депресії. Усі багато скаржаться, і не лише в Україні. У мене є багато ідей, мінімум іще на три життя. І немає ностальгії навіть за вчорашнім днем, адже завтра буде круто. Ось і Львів дуже змінився з часу мого студентства – відкрите для туристів місто, молодь знає багато мов, можна спокійно гуляти ввечері та попити запашної кави.
Я не сумую за минулим, а живу задумами, у мене розплановані зустрічі та виставки на роки вперед. Хоча інколи я думаю, що уже «час збирати каміння». У мене було тільки протягом одного року 27 виставок, треба їх пригадати, розповісти про них людям. Тому я і веду соцмережі різними мовами, щоб показувати та розказувати про мистецтво. Навіть, коли я сиджу у кафе та роблю замальовки, до мене підходять люди, просять показати картину, а інколи навіть і купують. Я продаю, а чому б і ні.
Одного разу в мене вкрали сумку, де було два альбоми – дуже багато малюнків. Не думаю, що хтось би скористався моїми ідеями, хоча, можливо, самі малюнки могли і продати. Якщо хтось підробить мою роботу, дам 100 євро, чесно. Бо, коли твори починають підробляти, це означає, що художник реально крутий. Я буду рада познайомитись із тим, хто підробить мої роботи.
