Про Місто, яке творить людей, з Людиною, що творить місто. У проекті “Люди Твого міста” Оксана Кісь, українська вчена, антропологиня і феміністка, розповідає про жіноче обличчя міста; чому ми виглядаємо скромно на світовому рівні та чи можливо позбутися кітчевого споживання нашого міста, йдеться у статті сайту tvoemisto.tv
http://tvoemisto.tv
Оксана Кісь – старша наукова співробітниця, докторантка Інституту народознавства НАН України, головна редакторка сайту “Україна Модерна”, очільниця Української Асоціації Дослідників Жіночої Історії, одна з перших у новітній історії України, а на сьогодні – одна з найавторитетніших експерток у царині жіночої історії, феміністської антропології, усної історії та ґендерології, авторка монографії “Жінка в традиційній українській культурі другої половині ХІХ – початку ХХ ст.”, що витримала два перевидання (безсумнівний успіх для наукової праці!), послідовна і безкомпромісна захисниця прав і свобод жінок, а ще – сертифікована інструкторка з йоги, дружина і мати, котра змогла на практиці довести можливість втілення принципів ґендерної паритетності у життя сучасної української сім’ї.
– Пані Оксано, приводом для нашої зустрічі є місто. Місто Львів. Тож ми говоритимемо про те, яким є Ваш Львів? Яке місце він посідає на мапі Вашого життя? На що вплинув, як вас сформував і як формує? Що Вас пов’язує зі Львовом настільки, що Ви з упевненістю можете сказати – це моє місто.
– Львів – це єдине місто, в якому я почуваюся вдома. Я народилася у Львові, мої батьки львів’яни. Я знаю його більш-менш просторово і, мені здається, ментально. Це моє природне середовище. Це не фортеця, але щось на кшталт того. Це місце, де ти можеш відпочивати. Я ніколи не замислювалася над тим, що Львів є якимсь особливим містом, поки не почала мандрувати і поки інші люди, які приїжджали до Львова, не почали звертати мені увагу на те, що жити у Львові – це до певної міри привілей, не кожному випадає такий шанс. Ось так: хтось про це може лише мріяти, а ти сприймаєш як даність.
Я навчалася у львівський школі, згодом у Львівському державному (тоді ще) університеті, тривалий час працюю в Інституті народознавства НАН України. Я не бачу себе поза цим містом. Захоплюючись красою, розкішшю, комфортністю, історичними принадами інших міст, я, однак, ніколи не думала, що могла б жити деінде. Чи сформував мене Львів? Не знаю. У сучасному світі, де існують різноманітні можливості комунікації і подорожування, навряд чи щось одне може бути визначальним чинником твого формування, твоєї соціалізації. Напевно, живучи в іншому місті, я була б іншою людиною, іншою науковкою, іншою жінкою. Хоча це лише припущення…
– Ви бували у різних містах світу, тож маєте можливість порівнювати, проводити паралелі. Де Ви почувалися так само комфортно, як у Львові?
– Великі столичні міста, такі, скажімо, як Париж (до слова, перше місто західної Європи, куди я ще у 1997 році потрапила на літню школу), чи, скажімо, Нью-Йорк, де мені довелося провести чимало часу на наукових стажуваннях, чи навіть Київ – це не мої міста. Вони завеликі для мене. Це не мій розмір міста – не лише просторово, а й за ритмом, за темпом і за інтенсивністю життя. У Нью-Йорку з його величезною культурною індустрією, з досконалою транспортною інфраструктурою можна працювати, можна вибудовувати свою професійну кар’єру, можна, мабуть, заробляти гроші. Однак жити там, як на мене, неможливо.
У Львові ж можна працювати і разом з тим мати змогу проживати своє життя поза фахом – із родиною, із друзям, із культурними надбаннями. Для мене дуже важливо, що його простір можна опановувати наживо, без допомоги транспортної мережі. Можливо, за розмірами, за типом міста, за відчуттям комфорту мені близький Амстердам. Через те, що у ньому, принаймні в старій частині міста, дуже мало транспорту, а відтак – тихіше і спокійніше порівняно з іншими європейськими чи північноамериканськими столицями. Для мене важливо те, що у Львові можна залишатися пішоходом, пересуватися між найважливішими його точками пішки, а отже відчувати це місто фізично через рух, переживати його наживо.
– Чи працюється вам у Львові як дослідниці так само комфортно, як живеться? Що Ви можете сказати про Львів як осередок сучасної науки, зокрема історичної? У чому Ви вбачаєте перспективи його подальшого розвитку?
– На превеликий жаль, наші класичні університети й академічні інституції виявилися установами значною мірою консервативними, не надто відкритими до нових ідей, підходів, проблем. Скажімо, жіноча історія, антропологія жіночого життя і повсякдення – це не ті теми, які радо сприймаються українською історичною наукою, зокрема львівською, яка, як на мене, досить стримано ставиться до інновацій.
Однак не може не тішити, що в цій консервативній атмосфері виникають осередки інтелектуального збурення, які спонукають до розвитку і з якими відчуваєш світоглядну спорідненість. У 1990-х таким для мене було середовище довкола незалежного культурологічного часопису «Ї». Згодом, на початку 2000-х, Центр розвитку магістерських програм при Львівському національному університеті імені Івана Франка. Сьогодні – це Центр міської історії країн Центрально-Східної Європи, де ми з Вами зараз із приємністю зустрічаємося. Продовжують з’являтися й нові осередки, зокрема відділ соціальної антропології Інституту народознавства, в якому я працюю і про який ще десять років тому годі було мріяти. Навіть ці невеликі, проте активні групи людей створюють довкола себе такий собі вихор, який мимоволі розбурхує загальну консервативну атмосферу традиційних університетів та інституцій.
– Львів полюбляють називати культурною столицею України. Чи справді ми можемо претендувати на таке почесне звання? І чи не видаємо бажане за дійсне?
– Щодо культурної індустрії, звичайно, на тлі інших міст України Львів виглядає виграшно. Це Оперний та інші театри, це велика кількість музеїв, різних культурних осередків та ініціатив. Однак мені здається, що львів’яни значною мірою паразитують на своїй культурній спадщині – на тому, що було створено задовго до того, як Львів став сучасним українським містом і що ми отримали без особливих зусиль.
Як на мене, чимало з того, чим ми зараз оперуємо, не відповідає запитам сучасної публіки, вимогам до сучасного культурного продукту. Відомі культурні локації – Оперний театр, Картинна галерея чи музеї – функціонують переважно у форматі, прийнятному для середини ХХ ст. Нам ще доведеться довго і добре попрацювати над тим, щоб не лише пишатися нашим культурним надбанням, нашими ресурсами, а й ефективно їх використовувати. Важливо вміти не просто пред’явити спадщину, але й показати її зусебіч. Скажімо, у фондах Музею етнографії і художнього промислу, що входить до Інституту народознавства, є неймовірно багаті колекції. Однак наскільки вони удоступнені для відвідувача, наскільки вони, як кажуть, на Заході «user-friendly», і як цей ресурс таким зробити? Це не тільки відсутність коштів, на що часто нарікають культурні й мистецькі установи. Мені здається, більшою мірою це питання ефективного менеджменту, бачення того, як може функціонувати культурна сфера, яким може бути її сучасний інформаційний та візуальний інструментарій.
Розширення способів функціонування нашого культурного спадку – ось що могло б вивести наше місто на рівень інших культурних столиць. Бо на світовому рівні ми виглядаємо насправді дуже скромно, як не прикро це визнавати. І навіть маленькі міста Європи значно ефективніше використовують і демонструють світові свій культурний спадок, хоча часом він в рази скромніший ніж, львівський.
– А як Ви ставитеся до сучасного вектору розвитку Львова як туристичної Мекки? Живучи у самісінькому центрі міста, чи не потерпаєте на вихідні й у свята від юрб туристів на Ринку та прилеглих до нього вулицях? Що, окрім іміджу ярмарково-фестивально-розважальної локації, він може запропонувати гостям міста і львів’янам?
– Те, що Львів здобув імідж туристично привабливого осередку, мене не лякає. Ми ж у цьому не особливі. Те саме відбувається з Краковом, те саме відбулося свого часу з Парижем і з Віднем, з іншими містами, що вибудовували образ міста, цікавого туристам. Гадаю, ми не можемо собі дозволити розкоші намагатися притлумити навіть цей кітчевий, маскультурний аспект «споживання» нашого міста. Тому що і мешканці Львова, і його відвідувачі «уживають» місто по-різному. Якщо комусь важливо відвідати Оперний театр і побачити балет чи послухати оперу, хтось віддасть перевагу концерту чи насолоджуватиметься культурними пам’ятками, то, вочевидь, знайдуться споживачі й інших пропозицій. Львів є цінним не лише класичною культурою, академічним видами мистецтва, для когось важливий Львів інтелектуальний, для когось – індустріальний, для когось – економічний чи «айтішний». А для когось Львів залишиться чимсь пов’язаним з традиційною культурою, з іміджем етнічності, вишиванок, Великодня, Різдва, колядування.
Важливо, чи зможуть урядники міста, ті, хто вибудовує концептуально наше майбутнє у Львові, збалансувати усі ці прояви. Чи не станеться так, що за цим ярмарковим лоском і музикою фестивалів, залишиться непомітним усе інше, що може запропонувати Львів. А це значно більше, ніж те, що продається на туристичних розкладках.
– Чи маєте у Львові місця, в яких, скажімо, думається краще, де Ви чуєтеся по-особливому? Можливо, це щось пов’язане із приємними спогадами з дитинства? Чи Ваш Львів має такі місця?
Не певна, чи є у Львові конкретні локації, винятково значимі для мене. Звичайно, що є місця, з якими відчуваєш особливий емоційний зв’язок. Це, скажімо, вулиця, на якій проходило моє дитинство, або район довкола Кайзервальду, де я вчилася і де ми дітьми часто гасали. (Я була такою собі розбишакуватою дівчинкою і полюбляла “мілітарні” ігри). Ці місця залишилися мені дорогими, але я не можу сказати, що я до них постійно повертаюся.
Люблю ходити порожніми вулицями міста. Коли рано-вранці у неділю прямую на заняття з йоги, місто відчуваю краще. Так само насолоджуюся вечірніми прогулянками з чоловіком вулицями, що за колишні міським муром, скажімо, Підвальною чи Руською, куди туристи доходять рідше, а дух старого міста ще зберігається. Це відчуття якогось прямого контакту з простором без людей, які до нього не належать.
– З огляду на сферу Ваших професійних зацікавлень логічно запитати Вас про жіноче обличчя Львова? Звісно, я не про прекрасних львів’янок-панянок, я – про вплив жінок, жіночих осередків на культуру Львова, на формування його майбутнього образу?
Власне, у Львова завжди було жіноче обличчя, адже чимало жінок дуже активно долучилися до творення його культурних надбань. Одна з таких найбільш помітних постатей – Соломія Крушельницька. Мабуть, львів’яни без зусиль змогли б згадати з десяток знакових для міста жінок. Інша річ, як часто в нашій уяві зринають жіночі обличчя, а з ними усвідомлення того, який внесок вони зробили в культуру цього міста, у формування його середовища. У міському просторі вкрай мало маркерів-нагадувань про те, що це місто творили і творять також жінки. Сумно, але це факт: у Львові немає жодного пам’ятника жодній видатній львів’янці, визнаної у світі, жодне місце пам’яті не вшановує, скажімо жіночий рух, що був потужним явищем суспільного життя Львова і Галичини першої половини ХХ ст. Місто наповнене скульптурами у жіночій подобі, але це – знеособлені постаті-алегорії, які втілюють певні ідеї, а не конкретних жінок. Лише десяток меморіальних дошок нагадують нам про те, що жінки жили, творили, боролись і досягали у цьому місті успіху. Чи знайдуть себе жінки на мапі міста? Зробити це буде непросто, бо серед понад 1300 вулиць і площ лише 2.5% увічнюють пам’ять про славетних жінок, які зробили помітний внесок в українську історію чи в історію міста! До того ж вулиці, які носять жіночі імена, далеко не найбільші і зовсім не центральні. На жаль, історичному портреті сучасного Львова не видно жіночих рис…
– Як би хотіли підсумувати нашу розмову про Ваш Львів (і не лише про нього)? Можливо, якоюсь рефлексією на промовлене, а, можливо, на непромовлене, однак важливе для нас усіх ( і не лише львів’ян) у тепер чи у майбутньому?
– Я Вам вдячна за оцю згадку про майбутнє. Свого часу, коли я почала займатися йогою, я зрозуміла, що найскладніші теоретичні конструкції, концепції, інтерпретації втрачають сенс, коли ми відриваємося від ґрунту, від реальності, втрачаємо відчуття актуального моменту. Цей життєвий принцип – бути і діяти тут і тепер допомагає мені виживати в наших непростих умовах, реаліях пост інформаційного суспільства з його перевантаженнями і стресами. Якщо ми справді хочемо жити краще, єдине, що ми можемо – це свідомо і цілеспрямовано змінювати себе у цей поточний момент, пробувати сьогодні чинити краще, ніж вчора. Малі кроки, малі добрі вчинки, – саме вони і призводять до глобальних змін. Майбутнє твориться зараз.
Спілкувалася Емілія Огар
Фото: Богдан Ємець
