Багато українців вірить, що коли Путін втратить владу в Кремлі, то зникне загроза для існування України. Так звані демократичні сили, які будуть обрані в Росії, повернуть Україні Донбас та Крим. Розкаються за злочини своїх попередників та відшкодують завдані збитки. І в україно-російських відносинах запанує мало не ідилія.
Жити ілюзіями – неприпустима річ. Особливо, коли мова йде про ілюзії, розплатою за які може бути знищення власної держави. У випадку з Росією багато українців перебуває в їх полоні. І навіть російська агресія не змінила думку про те, що росіяни та українці – братні народи. А все зло – від політиків і політичних лідерів, які зараз керують країнами.
Щоб боротися з небезпекою, потрібно зрозуміти її сутність. Мотиви супротивника. Тоді стануть відомі справжні причини агресії та окупації частини України. Тоді ж можна буде вжити правильних заходів та вибудовувати політику, здатну зупинити агресора. Нерозуміння істинних причин дій Москви прирікає нас на нові і нові помилки, кожна з яких може стати фатальною.
Як показує українська історія, ми погано вчимося на власних помилках. Легко забуваємо минуле і не дуже заглиблюємося в глибокий аналіз діяльності як політиків, так і інших держав стосовно України. Здавалось би, історія стосунків України з Росією, яка налічує фактично півтисячі років, мала б змусити українців поглянути на цю державу і її правлячі еліти з раціональної точки зору. І перестати піддаватися на солодкі мрії про те, що нова демократична Росія буде другом України, ніколи не втручатиметься в наші внутрішні справи та забуде думати про агресію. Однак суспільна свідомість досі живе міфами і погано розуміє суть такої імперії як Росія. Звідси і бажання декого прихистити в Україні політичну опозицію. І щире захоплення Алексеєм Навальним та іншими противниками Путіна. І навіть наївна віра у те, що прості росіяни зовсім не винні в тому, що Росія розшматувала Україну і упродовж століть здійснює свою імперську політику.
Сто років тому такі ж ілюзії щодо демократичної Росії панували в середовищі Центральної Ради і більшої частини українського суспільства. Після перемоги Лютневої революції і створення у Петербурзі Тимчасового уряду українські еліти того часу взяли курс на автономію України у складі оновленої Росії. Один з чільних діячів Центральної Ради Володимир Винниченко згадував, що «українство тепер орієнтувалося тільки на Всеросійську революцію і перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер матимемо в Росії?»
Коли делегація Центральної Ради вирушила у Петербург на переговори, то основною метою візиту стало бажання випросити у нової російської влади хоча б натяку на прихильне ставлення до української автономії. Мало того, українські еліти були готові чекати стільки, скільки потрібно для того, щоб Росія благословила українську автономію офіційно. І навіть після того як у Тимчасовому уряді Росії дали зрозуміти, що їм не потрібна автономія України, лідери Центральної Ради продовжували сподіватися на милість демократичної революційної Росії. Сподівалися так довго, що вже після падіння Тимчасового уряду внаслідок більшовицького перевороту діячі Центральної Ради все одно зуміли вписати положення про федеративний зв’язок з Росією у третьому Універсалі.
Сліпа віра у демократичну Росію, яка ощасливить Україну, дорого коштувала українській нації. Сто років тому українці програли свої національно-визвольні змагання, бо більше думали про те, як бути частиною Росії, ніж про розбудову власної держави. Не треба було бути великим стратегом, щоб зрозуміти: не важливо, яка форма правління у Росії, важливо те, що вона завжди прагне зберегти свою імперську сутність і вплив на інші народи, у тому числі на Україну. На початку 20-го століття така істина дуже довго доходила до умів державних діячів УНР. Але через сто років стан справ не надто змінився.
Росію 1990-х років часів президента Бориса Єльцина багато хто досі вважає «демократичною» добою. Особливо ті, які схильні пояснювати окупацію Криму та Донбасу маніакальними наполеонівськими схильностями Владіміра Путіна. Дехто пригадує слова Єльцина про те, що він нібито любив Україну. Але забуває, що Єльцин ніколи не визнавав Крим українським і взагалі не бачив Україну повноправним суб’єктом міжнародної політики.
Якою була політика Росії до президента Путіна? Якщо хтось думає, що тоді Москва не здійснювала імперіалістичної політики та втручання у внутрішні справи інших країн, він жорстоко помиляється. Хіба не за президента-«демократа» Єльцина Кремль вторгся у Абхазію та підтримав розчленування Грузії? Хіба не у 1992 році Росія ввела війська у Придністров’я? Хіба не за часів Бориса Єльцина розпочалася перша і друга чеченська війна, в якій загинули сотні тисяч людей? Хіба це не Росія Бориса Єльцина тиснула на Україну в плані відмови від ядерної зброї? Хіба не тоді Україна втратила Чорноморський флот і була змушена віддати РФ базу у Севастополі? Про все це забувають ті, хто сьогодні мріє про демократичну Росію, яка настане після падіння режиму Путіна.
Росія 90-х у сфері зовнішньої політики нічим радикально не відрізнялася від Росії часів Путіна. Те ж саме мислення, дії та світогляд. І ніякі зміни у верхівці владного Олімпу не змінять потяг цієї держави до агресії і небажання визнати за Україною право розпоряджатися своїм майбутнім. Так було сто років тому. Так є сьогодні. І так буде до того часу, поки існувати Росія як колоніальна держава.
Навіть якщо гіпотетично припустити, що в найближчі роки Путін втратить владу і до влади в Кремлі прийде так звана ліберальна опозиція, Україні не потрібно сподіватися на повернення Криму і Донбасу. Ще ніколи Росія добровільно не віддавала те, що отримала шляхом загарбання. Та й немає серед російського політикуму, якого з натяжкою можна назвати опозицією до Путіна, тих, хто виступає за передачу Україні окупованих земель. Той же Навальний ніколи не засуджував агресію Росії проти України. Максимум на що він погоджувався, це провести новий референдум в Криму. Але який об’єктивний референдум можливий на території, де стоять російські війська і де відбувається швидка зміна етнічної карти населення?
Як показує історія, найбільше втрат Україна зазнавала тоді або після того, як сподівалася на демократичну Росію. Насправді стратегічна мета Києва мала б полягати у дезінтеграції та розпаду Росії та утворення на її просторах незалежних держав. Лише після цього можна вести мову про відновлення історичної справедливості. Ось тоді настане час відновлювати свою територіальну цілісність. В іншому ж випадку ні про яке добровільне повернення Криму і Донбасу, та відмову втручатися у внутрішні справи України не може йти й мова. Для України важливо не те, якою є Росія за стилем правління – авторитарна чи демократична, монархія чи республіка. Досвід показує, що це майже не впливає на ставлення Москви до українського питання. Насправді важливо лише те, чи існує Росія як федеративна цілісна держава, чи її колонії здобувають самостійність.
