У цьому світі, яким керують радісні екстраверти, я бачу збочену справедливість вимушеного перебування вдома і примусової самотності. Попри всі оці жартики про інтровертів, яким це все нормально, і екстравертів, які сходять з розуму, мені цікаво, ми що дійсно дійшли до того, що побути самому вдома — це таке нестерпне зло? А якщо б не було інтернету, то що взагалі пряма дорога до самогубства? І що дійсно всім так важко віддатись фатуму, перестати переживати через роботу (в тих випадках, коли ми насправді переживаємо тільки через те, що без нашої робити ми – ніхто) і дозволити собі на пару днів забути про можливі майбутні фінансові труднощі, які ми зараз не можемо достеменно порахувати і передбачити, відповідно замість того, щоб використати цей час для відпочинку, ми просто сидимо і переживаємо?
Невже так важко сказати: «хрін з ним» і сісти просто так, літати у власних думках, без книжки, серіальчиків та інших апокаліптичних штук, які навіть у випадку фільму «Contagion» не збігаються з цією млявою реальністю, в якій, крім розкупленого туалетного паперу, більш нічого апокаліптичного нема? Чому нас так лякає вигляд пустих вулиць? Чому ми так істерично почали шукати, чим би зайняти цей так недоречно подарований вільний час? І чому ті люди, які раніше так скаржились на брак цього часу, тепер настільки не раді йому? І добре було б, якби ми дійсно переживали через хворих і тих, хто помер, якби нас жахала кількість тих, в кого всі події, плани, книжки і кінострічки скасувались назавжди. Ви помітили, що нам прикро тільки через те, що ми отакі бідні-нещасні не зможемо дивитись наживо концерти і ходити в музеї, презентації книг, вина, нових моральних цінностей, але зовсім не прикро бодай би за тих вже навіть трохи близьких, бо співвітчизників, жертв вірусу?
Чи ми зараз справді боїмося вірусу, економічної кризи, жевріючого на обрії вітчизняного (та і глобального теж) тоталітаризму, того, що це тільки початок і далі буде ще гірше, мінських угод, вічності Путіна і ніким не скасованого глобального потепління? Чи, може, ми настільки ввібрали в себе глобалізацію, що насправді найбільше боїмось залишитись наодинці з собою, просто отак без когось іншого? Просто наодинці, декілька днів, знаючи, що поруч все одно є інші, що ми можемо вийти в магазин і побачити їх там, що це не назавжди і що десь глибоко всередині ми навіть не сумніваємось у тому, що це все закінчиться і ми оговтаємось, і хоч все буде не так, як раніше, але все одно буде, бо це не ядерна війна і не падаючий метеорит. Тож чому ми так боїмося, істерично сміємося і поширюємо меми, які кричать про наші цілковиту мізерність і вбогість? Чи будемо ми готові після цього карантину визнати, що такі собі з нас представники цивілізації, так собі вміємо зберігати адекватність під час навіть незначних небезпек, такі собі з нас гуманісти? З одного боку, сидимо вдома, щоб захистити себе та іншого, а з іншого, не можемо втриматись, щоб про це не розказати, бо який же гуманізм без нарцисизму.
Нарікаючи на можливий спад економіки, ми ласо кидаємось на халяву, розпродажі, безкоштовні онлайн-концерти, походи в музеї та оперу. І хіба не жалюгідно ці всі зусилля виглядають збоку? Вам не соромно (ну хоч трошки) за те, що як тільки нам всім довелось залишитись вдома, усі наввипередки із щирими і не дуже міркуваннями взялись нас розважати і допомагати нам скоротати цей нестерпний час наодинці з собою? Так, музеї та опера — це дуже класно, шкода тільки, що ми не цінували цього раніше. Але вас не ображає те, що ми самі себе вважаємо настільки безпорадними, що нам здається конче необхідним радити і спонукати одне одного ЩОСЬ робити, бо ми, бачте, вдома? Бо не можна марнувати час, навіть якщо у вас на полицях сотні непрочитаних книг (яким просто не пощастило, бо вони не про кінець світу), не можна самому вирішити і, маючи вільний час, трошки напрягтись, шукаючи самому бодай щось, бодай би себе. Нам не можна просто піти додому і не отримати жодної вказівки про те, що там краще робити. Нам не можна інтуїтивно визначати, яка профілактика краща для нас. Нам не можна самим ввімкнути критичне мислення, заспокоїтись, проаналізувати ситуацію, бо треба читати пабліки “сучасних Кашпіровських”. Нам навіть не можна говорити про самостійність вголос, бо треба публічно говорити те, що приходить від декількох лідерів громадської думки. Причому 73% мають на такі випадки своїх проводирів, а 24% — своїх, і не важливо, чи бодай хтось із них говорить щось на 100% релевантне. Ми жаліємось на диванних експертів, паралельно поширюючи думки одних і тих самих людей про всі можливі події та їхні причини, хоч ці люди часто мають від сили одну таку сяку пристойну освіту.
Коли востаннє ми самі щось вирішували? Коли востаннє ми були достатньо розумними і здатними прийняти відповідальність, щоб не просто стати в табір «за» чи «проти», а щоб створити щось третє? Коли востаннє демократія викликала захоплення? Коли ми востаннє були анархістами? Коли востаннє ставили собі запитання, а що як жоден з нинішніх устроїв не годиться для майбутнього? Коли востаннє ми наважувались справді бунтувати? Коли востаннє ми наважувались разом з цим бути самотніми? Адже якраз самотність найкраще вчить виходити за межі табору, переставати вибирати, кого саме поширювати, перестати панікувати через те, що від тебе не залежить, перестати заходити в соцмережі і піддаватись надмірній паніці/скептицизму/зловтішанню/сублімації/менеценестосується поведінці? Коли востаннє наші думки не заглушували інші? Коли востаннє ми самотужки, не читаючи публічних міркувань інших, робили власні висновки про ситуацію, наважувались відчувати те, що саме ми відчуваємо, і не соромитись, що цього не відчуває публічний інший? Було б непогано використати карантин на пошуки відповідей для бодай декількох з цих питань.
Теперішнє суспільство з надмірним «переживанням» про все на світі більше нагадує людину, котра настільки боїться власних думок, що починає перейматись і відволікатись на кожну дрібницю, лиш би не подивитись всередину себе, лиш би не довелось побачити, що нас насправді заразив вірус залежності від всього без винятку, що ми більше не покладаємось на самих себе. Ми навіть не потрапили в екстремальні умови, ми навіть не живемо за аномальної температури (у більшості випадків), ми просто живемо так, як і жили, просто з наданим часом без великого скупчення інших навколо нас. Так, це певною мірою дуже похвально, ми сягнули рівня постійної співпраці, комунікації, обміну товарами, послугами, емоціями, плітками. Ми не так вороже сприймаємо чужого, ми його тепер навіть любимо. Лиш виявляється, ми за цим всім не помітили того, що змогло б нас зробити якщо не сильнішими, то бодай не такими безпорадними, — нас самих, без прив’язки до соціальних груп, ідентичностей, виражених світоглядів, які б покладались тільки на власний розсуд. Ми виявились цілком неготовими до того, щоб просто побути наодинці з собою декілька тижнів (причому з реальною можливістю контактувати з іншими). Ми цілком не готові довіритись власному розуму або, якщо цинічніше, мозку, коли йдеться про власне виживання, – до такого ще жоден вид, здається, не доходив. Насправді якраз оце і є дійсно страшно. Бо так, ми, виявляється, дуже потребуємо одне одного, але, здається, лише через те, що не можемо стерпіти самих себе, і не більше.
Такий собі постегоїзм – ми любимо себе і ставимо понад усе, але тільки через призму іншого. Ми хочемо спілкуватись не тому, що нам цікавий інший, а тому, що хочемо через нього не бачити себе справжніх. Коли інший зникає, зникаємо й ми. Коли інший помирає через колективну безпорадність – нам все одно. Коли вмирають не коали і не від терактів, ми не маємо механізмів співчуття. Ми не знаємо, що робити, коли небезпека невидима, ми не знаємо, ким бути, коли цього не знає ніхто навкруги. Ми почуваємось самотньо навіть в квартирі з іншими, і замість того, щоб нарешті зрозуміти чому, ми знову заливаємо себе інформацією ззовні у вигляді серіалів, інстаграмів, онлайн-включень. Нам дали час, а ми сказали: “ні, дякую, мені це не треба”. Ми настільки любимо себе, що ставимо себе навіть вище за себе. Наше публічне Я цурається самості, аби не побачити, що там під сподом. Невже пустота?
25.03.2020
