Ці будівлі, розташовані в різних куточках Львова, зразу ж привертають до себе увагу. Вони вирізняються не лише вишуканістю та елегантністю архітектурного вирішення, але й своєрідним маркером – всі вони збудовані з нетинькованої червоної цегли, що ефектно виділяє їх на тлі інших, блідих поряд з ними будівель. А ще вони є осередком активного і галасливого життя у своїх районах, адже протягом уже майже півтора сторіч виконують функцію навчальних закладів.
70-80-і роки ХІХ століття були часом справжнього буму шкільного будівництва у Львові. Цьому передувала реформа шкільної галузі, проведена Галицьким крайовим Сеймом. У 1873 році Сейм прийняв новий шкільний крайовий статут, постанову про утримання шкіл за кошт міста, а також ухвалу про те що всі державні заклади початкової освіти повинні розміщуватись у власних будівлях. У 1874 році була створена Шкільна крайова рада, в обов’язки якої входили зокрема питання фінансування освіти, нагляд за відповідним рівнем будівництва освітніх споруд. Крайова рада прийняла критерії для будівництва шкільних споруд. Найчастіше будувались школи мішаного типу. Чоловіча та жіноча частини яких були ізольованими. Вони мали окремі входи, та окремі набори усіх обов’язкових навчальних приміщень. У спільному користуванні могли бути гімнастичний зал, каплиця та приміщення шкільної адміністрації.
Саме в ті роки було збудовано більшість приміщень львівських шкіл, які й донині є окрасою міста. Зведення цих споруд пов’язане насамперед з іменем директора міського будівельного уряду Львова Юліуша Гохберґера. Саме за його проектами та під його керівництвом і було споруджено більшість тогочасних шкільних закладів.
Уродженець пруського міста Позена (тепер це польський Познань), Юліуш Гохберґер зарекомендував себе талановитим архітектором ще під час навчання у королівській Будівельній академії у Берліні, здобувши, зокрема, срібну медаль в престижному архітектурному конкурсі. Після закінчення академії працював у пруській будівельній службі: проектував костели, мости, дороги, лікувальні заклади, залізничні вокзали і станції.
У 31-річному віці Гохберґер переміг у конкурсі на вакантну посаду директора міського будівельного уряду у Львові. Він був призначений на цю посаду 2 січня 1872 року і пропрацював на ній 33 роки. За цей час Юліуш Гохберґер збудував багато знакових для Львова будівель, найвідомішою з яких є зведена у 1881 році споруда Галицького Крайового сейму (тепер головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка).
Окрім того, за проектами Гохберґера були збудовані пожежні управи на теперішніх вулиці Винниченка (нині не існуюча) та на площі Данила Галицького, військовий манеж на вулиці Генерала Грекова. Анайбільший внесок керівник львівського будівельного уряду вніс у розбудову шкільних закладів. Список цих будівель справді вражає: гімназія імені Франца-Йосифа I на вулиці Князя Романа (1876), вища реальна школа на вулиці Шухевича (1876), школа святого Мартина на вулиці Жовківській (1876), школа святої Марії Маґдалини на вулиці Бандери (1883), школа святої Анни на розі вулиць Леонтовича та Городоцької (1884), школа імені Сташиця (тепер корпус Академії друкарства) на розі вулиць Лесі Українки та Підвальної (1892), школа імені Міцкевича на вулиці Театральній (1893). Про дві з цих споруд і піде мова нижче.
Школа святої Анни
Будинок, споруджений у 1884 році як школа святої Анни, від початку став домінантою навколишнього середовища, виділяючись на тлі інших споруд як своїм викличним червоним кольором, так і вишуканістю архітектурних форм. Будівля споруджена Юліушом Гохберґером в стилі iсторизму (неоготики) і визнана пам’яткою архітектури місцевого значення. Протягом свого 135-річного існування вона незмінно виконувала роль шкільного закладу.
Історія тривіальної школи святої Анни триває з 1791 року, коли вона була закладена при одноіменному костелі. У 1853-му при ній було відкрито також окрему трикласну школу для дівчат. Навчання в обох закладах до 1855 року велося німецькою мовою, пізніше основною мовою стала польська.
Навчальний заклад святої Анни був доволі популярним серед мешканців Городоцького передмістя Львова. Так, у 1871 році чоловіча школа налічувала 287 учнів, жіноча – 204 учениці. А наприкінці ХІХ століття кількість лише учнів-хлопців становила 679, ще 672 відвідували її як вільні слухачі. У дівочих класах налічувалось 763 учениці. Функціонувала також доповнююча промислова школа для хлопців.
При цьому школа не мала власного приміщення, і змушена була вести навчання в орендованих. Тож з часом потреба спорудження власної будівлі ставала все нагальнішою, і у 1884 році це завдання було нарешті реалізовано. Будівлю, розташовану на розі теперішніх вулиць Городоцької та Леонтовича, було споруджено за проектом, виконаним у Міському будівельному уряді під керівництвом Юліуша Гохбергера. Будівництво школи, яка мала двадцять навчальних приміщень і прийняла на навчання 1000 дітей, обійшлося міській казні та та церковній громаді храму святої Анни у 114 000 злотих.
Початково ця споруджена з червоної нетинькованої цегли у так званому «аркадовому» неоготичному стилі кам’яниця мала Г-подібну форму і була поділена на дві частини: з боку вулиці Городоцької містилася школа для дівчат, а вздовж вулиці святої Анни (теперішньої Леонтовича) — для хлопців. На початку ХХ століття з боку нинішньої вулиці Кучера за проектом архітектурного бюро Міхала Уляма було добудуване північне крило школи зі збереженням стилю первісної будівлі.
Після добудови триповерхова споруда школи стала П-подібною у плані, з великим внутрішнім двором. Триповерховий корпус будинку завершений похилим дахом. Домінантами архітектурної композиції фасадів є високі ступінчаті фронтони, на деяких з них встановлено герби Львова. Вікна з арковими прорізами згруповано по два на першому і другому поверхах, і по три – на третьому. В екстер’єрі активно використана текстура нетинькованої цегли і мотив аркатурного поясу.
Після Другої світової війни школа Святої Анни припинила свою діяльність, однак сама будівля залишила за собою звиклі функції. Тут розмістилися середні школи №№ 43 і 44, об’єднані у 1970-х роках в школу №11. З вересня 2003 року тут функціонує Львівська правнича гімназія. Будинок має статус пам’ятки архітектури місцевого значення.
Школа святої Марії Магдалини
Роком раніше від завершення будови церкви святої Анни, у 1883 році на львівському Новому Світі Юліуш Гохберґер спорудив ще один шкільний будинок – школу святої Марії Магдалини. Будівлі, окрім прізвища архітектора, поєднують і стильові особливості – обидві зведено з нетинькованої червоної цегли в неготичному «аркадовому» стилі. Нині в цьому будинку, який теж є пам’яткою архітектури місцевого значення, розташовується середня школа № 3.
Львівська тривіальна школа святої Марії Магдалини була заснована 1816 році. Спочатку вона містилася у колишньому одноіменному домініканському монастирі, від якого і отримала свою назву.
Від часу заснування школа Марії Магдалини була жіночою, а основний набір її учениць походив з навколишніх львівських районів Новий Світ, Кастелівка та Байки. Вихованки школи воліли називати свій заклад не повним громіздким ім’ям, а лагідним «Магдуся».
У 1831 році школу було перенесено до приватного будинку Сікори на вулиці Новий Світ (тепер Степана Бандери). А у 1883-му на ділянці поміж теперішніх вулиць Степана Бандери, Генерала Чупринки та Михайла Вербицького за проектом архітектора Юліуша Гохбергера було споруджено нову будівлю школи.
Будинок триповерховий, прямокутний у плані, виконаний у стилістиці історизму другої половини ХІХ століття, з використанням форм середньовічної архітектури. Фасади, викладені червоною нетинькованою цеглою, оформлено високими готичними фронтонами, романськими архівольтами та розетами. Фасади акцентовано двома симетричними ризалітами з порталами, які у роки, коли школа стала змішаною, слугували окремими входами в хлопчачу та дівочу частину.
Планувальна структура будинку є доволі простою: освітлений з торця довгий коридор, по обидва боки якого розташовані приміщення. Перший поверх було віддано під адміністративні кабінети та гімнастичний зал, на двох верхніх розміщувалися класні кімнати.
У 1910 році архітектурне бюро Міхала Уляма розширило будинок, добудувавши з обох боків фасаду два симетричних крила, що додало споруді імпозантності.
Нові зміни сталися у 1931-32 роках, коли за проектом інженера Тадеуша Пісевіча до будинку прибудували триповерхову так звану «білу» чоловічу школу. Тепер тут міститься загальноосвітня школа №10 з польською мовою навчання, якій віднедавна повернуто давню назву школи святої Марії Магдалини. В основній споруді працює середня школа № 3.
Школа імені Конарського
Розташована в іншому кінці вулиці Степана Бандери колишня школа імені Шимона Конарського була збудована десятиріччям пізніше від двох вищезгаданих і за проектом інших архітекторів – її творцями стали Броніслав Бауер та Іван Долинський (онук геніального українського художника та іконописця Луки Долинського). Хоча варто зауважити, що будівництво велося під наглядом Міського будівельного уряду, яким керував все той же Юліуш Гохберґер.
Цікава історія земельної ділянки, на якій було збудовано школу. Довгий час ця болотиста місцевість перебувала у приватному володінні родини князів Сапігів, які однак не знайшли їй застосування. У 1881 році ділянка перейшла у власність міста. Магістрат планував продати її, але протягам десяти років знайти покупця так і не спромігся, відтак було вирішено побудувати тут шкільний заклад.
Споруджена у 1891-1893 роках школа отримала ім’я Шимона Конарського – польського офіцера, учасника повстання 1830-1831 років та одного з лідерів «Співдружності польського народу», страченого за свою революційну діяльність владою царської Росії. Присвята виявилася пророчою – цей заклад славився войовничим польським духом і недарма саме він у листопаді 1918 року став головним осередком польського повстання у Львові. У листопаді 1925-го, у річницю польсько-українських боїв за Львів, польські націоналісти навіть урочисто відкрили на фасаді школи «Хрест оборони Львова».
Всупереч цьому, архітектурне вирішення споруди має швидше український характер, використовуючи елементи українського бароко (це, вочевидь, заслуга Івана Долинського). Це асиметрична багатокутна будівля складного контуру, складена з червоної цегли в ажурному обрамленні ліпнини. Французька рустика першого ярусу з рельєфною імітацією замкового каменю над трицентровою аркою прорізів вікон і дверей візуально відокремлена від загального об’єму оперізувальним лобовим карнизом складного профілю.
Зовнішній фасад верхніх двох поверхів рясніє великою кількістю ліпної обробки високих піднятих арочних вікон в стилі італійського неоренесансу, фігурною кладкою лопаток з геометричним візерунком і декоративною картиною аттика в українському стилі. Особливу принадність будівлі надають стрілчасті шпилі шатрових перекриттів об’ємних частин будівлі і духових вікон двосхилого даху, які над центральним фасадом вінчають флюгери.
На ламаному фасаді споруду спроектовані два окремих входи до жіночої і чоловічої полови, між якими розмістився просторий гімнастичний зал.
У 1926 році в приміщенні школи було відкрито кінотеатр для школярів. А двома роками згодом, у 1928-му, була проведена реконструкція будівлі з метою розділення її на дві частини з окремими входами. В одній з них розмістили професійну школу швачок, в іншій – школу підготовки слюсарів-механіків.
Радянська влада здійснила свій поділ, розділивши приміщення за мовною ознакою: на школу № 55 з українською мовою навчання і № 47 – з російською. У 1954 році російську школу закрили і відтоді у приміщенні колишньої школи імені Конарського діє українська загальноосвітня школа № 55.
Додамо, що у 1980-і роки будівля школи отримала статус пам’ятки архітектури місцевого значення.
