За тиждень після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), – Щедрий Вечір. Це – залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки.
Внаслідок розбіжності, яка існує між Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося в народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, сьогодні носить назву Старого Нового року.
Про це пише Гал-Інфо
У навечір’я Нового року (тепер – 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка…
Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан – напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це – «Голодна кутя», Богоявленне навечір’я.
В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами – символом щедрості, багатства. Добродій Свирид Галушка з Київщини отак згадує Щедрий вечір:
– Мамо, а де наші тато?
– А хіба ж ви мене не бачите, діти?
– Не бачимо, тату!
– Дай Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!
Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім’ю до столу, до «щедрої куті» — «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!»
Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують:
Щедрий вечір, пане господарю,
Стережи, Боже, твого товару,
Твого товару, всякого статку,
Молім Бога за отця, за матку.
Добрий вечір!
Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м’ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів – вареники чи, як вони кажуть, «пироги».
Обряд “Водіння Кози”
«Як було мені років дванадцять, – продовжує Свирид Галушка, – водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хати мінялися, бо ж кожному цікаво бути козою…
– Як же ви робили козу?
– Та як – оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина – роги. Тоншого – вставляємо в розколину і в’яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев’яні ложки – вуха. На протилежному кінці обруча – ломачка з віхтиком: це хвіст.
Кому припаде бути козою, одягає обруч – щоб ріжки приходились на голову, а хвіст – за спину. Накидають кожуха – вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають донизу – це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком – «крутить хвостом».
Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало – це найменший із хлопців, перебраний за кота з довгими вусами. Він нявчить – просить сала.
Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять.
Приходимо до хати, один біжить під вікно і гукає:
– Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!
А дядько ніби відмовляється: так належиться по звичаю:
– Немає де тій козі розгулятися – тісно в хаті!
– Та пустіть, бо змерзла!
І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє. Нарешті каже:
– Та я вже пустив би, але… що дядина скаже?
Козовод – до дядини:
– Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть!
– Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються, налякаєте їх!
– Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!…
– Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку зробите!
Коза знову: «Ме-е-е!»
– Та йдіть уже, йдіть… Тільки добре співайте!
Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними – «кіт», а за «котом» – всі щедрівники. Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали – не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і старший козовод починає:
Нуте, панове,
Нуте, мурове,
Поставайте вряду,
Я козу веду!
«Коза» і «кіт» тупають у такт пісні – витанцьовують. А діти смикають – то «козу» за хвоста, то «кота» за вуса… тішаться! Щедрівники всі хором співають.
Меланка
За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна.
Одного разу коли князь-Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому після Щедрого Вечора святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожай, а з свинячих ніжок варили «дриглю», щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку за якомога багатшими столами, бо то є продовження Щедрого Вечора з усіма його добрими богами і душами предків.
Парубоча «Меланка»
За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки викидати» – добре жартує.
«Меланка» має свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнеючерез плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.
Все це – в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Одним словом – хто як зумів!
Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» – коні міняти, «ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипці, а «журавель» – найвищий парубок у селі – вибиває в бубон.
Дівчата ворожать
Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходять, і парубочу «Меланку» частують вечерею, проте знаходять час поворожити.
Ворожать переважно так само, як на «Андрія» ворожили. Бігають попід вікна слухати, питаються прохожих чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидають через хату чоботи – куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде… Перелічують кілки в плоті: «удівець, молодець…» Дівчата-гуцулки зав’язують собі очі хусткою і навпомацки лічать кілля в плоті до дев’яти. Дев’ятий перев’язують хустинкою і ранком див-ляться: рівний, гарний – наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива!… На Гуцульщині ще годують кота варениками, як на «Андрія» пса годували, щоб довідатись: «Котра з нас перша заміж піде?»
На Слобожанщині дівчата розкладають опівночі вогнище на березі річки, на льоду прорубують ополонку і чекають, щоб добре розгорівся вогонь. Коли вогнище розгорілось, кожна з дівчат бере тліючу головню і кидає її в ополонку: затріщить вогонь на воді – за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть – за бідного!
В різних районах України існують свої форми ворожіння. Ось деякі з них:
- виходять на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою – таким і буде суджений: якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця – тихим і сумирним тощо;
- біля воріт насипають три купки зерна, а вранці перевіряють: якщо нечіпане, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки;
- кладуть під подушку гребінця і, лягаючи спати, промовляють: “Суджений-ряджений, розчеши мені голову!”. Хто присниться, з тим і випаде одружитись;
- або перед сном кладуть в тарілку з водою кілька цурпалків з віника, приказуючи: «Суджений-ряджений, перевези через місток». Якщо вранці цурпалка пристала до вінця, то дівчина побереться з тим, хто їй наснився.
Дівки-чарівниці в цю ніч збирають «дивацьке» зілля «нечуй-вітер». Хто його знайде – а росте воно в таких місцях, що тільки чарівниці знають – той може зробитися «нечуваним і небаченим»…
На Лівобережжі про «нечуй-вітер» існує повір’я, що це зілля росте взимку по берегах рік та озер і що його можна збирати, від 13-го грудня починаючи. А в ніч проти Нового Року, опівночі, це зілля має найбільшу силу; проте зрячі люди не можуть його знаходити. Треба просити сліпих, бо саме вони відчувають присутність «нечуй-вітру» – він їм очі коле. Це зілля ніби допомагає переправлятися через рік і є корисним для рибалок. Про «нечуй-вітер» згадують і народні пісні, як ось: «Ой, поріс чебер під нечуй-вітром…»
Чародійна ніч…
Серед нашого народу існує поетичне повір’я, що новорічна ніч для віруючих людей «розкриває небо, і вони можуть просити у святих все, що їм забагнеться: перетворення води на вино, каменя – на хліб, глини – на мід».
На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкою виходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся купає в воді, але я – в здоров’ї і силі!» Набираючи води в коновку, вона примовляє: «Я не беру воду, але мід і вино!…» Повертається ґаздиня до хати, всі сплять – ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шелесту підходить до своїх дітей і торкається їх голів мокрим хлібом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий Василь величний». У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий рік вся родина вмивається тою водою, і це «принесе щастя на гроші через увесь рік!»
Новорічна ніч на Гуцульщині – свято печі. «Цілий рік вона робить службу, а на Василя йде в танець – вона ся віддає!» – так кажуть гуцули про піч. Ранком на «Меланки» ґаздині старанно змащують піч глиною – «аби не кляла, що немащена!»… Ніхто тої ночі не спить на печі, не сідає – «бо тяжко їй танцювати…» Звечора на піч кладуть овес – «аби мала чим коня годувати, бо вона їде до міста на ґерць».
О. Воропай «Звичаї нашого народу»
Народні прикмети
Окрім ворожіння, в ніч на Старий Новий рік люди намагалися завбачувати прикмети. Ось деякі з них:
- якщо ніч проти Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби;
- якщо сонце високо зійде, увесь рік буде щасливим, а особливо добрим буде врожай садовини;
- якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на зернові та гарний медозбір;
- якщо падає м’який сніг – на врожай, а коли тепло, то літо буде дощовим;
- який перший день у Новому році, то й рік буде такий;
- якщо на Меланії відлига, то чекали теплого літа.
