Вівтарна частина костелу у Черниці. Фото Назара Ланька, 2015 рік
Я писав у минулих роздумах, як так сталося і що для нас, пам’яткоохоронців, означає розібрана на цеглу святиня у Черниці Миколаївського району. Сьогодні хочу навести кілька прикладів, як можна було, або як роблять інші громади, як виглядають старі храми, яким пощастило більше.
Як у Польщі…
У кінці 40-х – на початку 50-х років на території Польщі – на Лемківщині, Любачівщині, на моєму рідному Надсянні – були знищені десятки і сотні українських церков. Це була така якась дика агресія тих польських шовіністів-комуністів! У 1949 році знищена церква Пресвятої Трійці в селі Новий М’якиш, звідки виселено українців і родину мого тата. Дерев’яна церковця збудована 1809 року була зруйнована цинічно і зухвало. У той регіон якраз мала їхати державна комісія, щоб проаналізувати всі місцеві церкви, чи вони є достатньо старі, чи мають історичну і мистецьку вартість, щоби визнати деякі пам’ятками. Але напередодні ввечері місцеві комсомольці зачепили за підвалини цю нашу церкву, тобто за самі основи, шарпнули її трактором, і вона перекосилася. І коли наступного дня приїхала комісія, вони подивилися, що церква стара, цінна, але вже перекошена і аварійна. Тому статусу пам’ятки не дали, і місцеві комсомольці церкву розібрали, збудували з неї корівники, а рештки спалили.
Церква Пресвятої Трійці у Новому Мякиші на Ярославщині розібрана поляками у 1949 році
Такі факти були в польській історії, але я категорично не погоджуюся, що ми маємо з тим уподібнюватися.
Крім історичних обставин, є ще одна велика різниця і причина, чому до римо-католицьких храмів на території України ми не маємо права ставитися байдуже. Церкви на нинішній території Польщі будували українці. І костели тут, в Україні, будувалися з українських матеріалів, і в більшості, руками місцевих українських майстрів! То чому нищити працю рук своїх дідусів і прадідів?
Інша справа – сучасна Польща. На жаль, там руйнуються, збещещуються українські могили. І це факт. Але я не пригадую за останні десятиліття фактів свідомого руйнування церков. Так, багато наших церков стоять там залишені, поруйновані, зарослі корчами, але щоб їх розбирали на цеглу, я не пригадую. Натомість, я можу назвати з десяток і мурованих, і дерев’яних церков, які відреставровані. Так, вони перетворені на костели, на регіональні музеї чи культурні центри. Наприклад, в Чесанові велика мурована церква стояла руїною до 2015-16 року. Вони залучили кошти ЄС, додали власні гроші, а також співфінансування від уряду, і зробили великий культурний центр. Що цікаво? – У тій церкві є розписи відомого українського маляра, скульптора Григорія Кузневича, є синьо-жовті стрічки, тризуби, українські написи. Поляки не просто відреставрували і зберегли все, що цінне, вони відреставрували все, що там є. Зараз та церква використовується як виставкова і концертна зала. Там відбуваються такі виставки і концерти, які не знецінюють культурну спадщину. Вони її доповнюють. Так склалися історичні обставини. Було два варіанти: щоб усе дійшло до руїни, або громада визнає, що це є цінною спадщиною Чесанова, який нині залишився без українців. Вони вибрали другий варіант і ефективно використовують свою спадщину.
Фрагмент відреставрованих розписів церкви в Чесанові. Фото ГО “Вирій”
Як в Україні…
На Львівщині вже є приклади, коли невеличкі костелики стають музеєм села, екуменічним храмом, який використовують кілька разів на рік, але пильнують за ним. Я недавно писав про цікавий приклад – село Тучне на Перемишлянщині. Там велика мурована церква на горі. А костел є внизу. І там місцевий парох, о. Ярослав, вирішив: більшість парафіян старенькі, тому їм йти на гору важко. Зранку він править Літургію в церкві, а по обіді в костелі. А там ще лавки збереглися, люди собі можуть зручно ту Літургію послухати. І він розуміє, що заради них, варто було цей костел зберегти. Він свідомо пішов на те, що ані церква, ані костел не є на 100% заповнені. Тобто він не має ніде відчуття, що в нього величезна парафія. Але він, як священик, розуміє, що його завдання служити людям і використовувати всі засоби, щоби служити якнайкраще.
Костел Внебовзяття (Успіння) Пресвятої Богородиці_нині філіальна каплиця місцевої парафії УГКЦ
У селі Серники, також на Перемишлянщині, є невеличка каплиця, яка залишилася від німецької колонії. Вони хочуть, щоб там був музей села і молодіжний центр, вже провели перші толоки, досліджують історію, збирають артефакти і кошти. Там буде згадка про німців – достойна згадка, така, як має бути. Хоч їх уже в селі не лишилося.
Понімецька каплиця у селі Серники
Гарним прикладом є костел у Борщовичах на Пустомитівщині, де цього року завершили реставраційні роботи. Маючи гарну доглянуту дерев’яну церкву, будівлю костелу пристосували під катехитичний та культурний центр. З ініціативи місцевого пароха о. Івана Духнича та його дружини пані Олі, громада спільними зусиллями зберегла пам’ятку, визнала її своєю спадщиною, знайшла ресурси та ефективно використовує. І це село, в якому значна частина нинішнього населення – вимушені переселенці з українського Закерзоння, знайшло в собі силу, мудрість і християнську поставу, щоб не воювати з камінням, яке колись належало їх кривдникам.
Ми навіть торік з працівниками Народного дому в селі Пісочна – сусідньому до Черниці – говорили про те, щоб у Черниці поставити виставу в руїнах костелу, поки вони стояли. Взяти якусь релігійну тематику, використати ці стіни, як декорації, як тло для Страстей Христових. Для будь-якого біблійного сюжету. Таких декорацій неможливо збудувати, але вони часто є готові. Їх можна наповнити сучасним, модерним українським змістом. Тут це не спрацювало.
Функцій, які міг виконувати той костел у Черниці, є багато. Тепер, після зруйнування, кажуть у селі: “Давайте поставимо там каплицю!” Але будь-який архітектор вам скаже, що можна було так здійснити реконструкцію, щоби автентичну субстанцію інтегрувати в сучасний об’єкт. Ми могли зберегти вівтарну частину, додати до неї якусь меншу, і це могло бути далі каплицею, нагадуванням про багатокультурну історію Черниці, музеєм села. Щоб знайти оптимальну функцію, знайти ресурси і можливості, напевно треба було 5-10 чи навіть більше разів зустрічатися, радитися, шукати позитивні приклади.
Чому знов і знов повертаюся до черницького костелу, історії його знищення? Бо не хочу, щоб ця історія стала прецедентом, прикладом для інших громад, що можна безвідповідально доводити свою спадщину до руїни і безкарно її руйнувати. Хочу показати приклади іншого, відповідального і християнського ставлення до сакральної спадщини. І такі приклади є, їх поволі, але стає більше
