25 березня 1999 року. Від того нічного дзвінка і слів, які мали би всохнути, розпастися на порох , не долетівши…світ став наче крізь товщу густої води. Розмитий, несправжній, чужий.
Життя зупинилося.
Потім воно знову посунуло – не те, не заряджене Його енергетикою, скрипуче, перехняблене і недолуге. Аж поки Він не підказав Господові благословити наш порив до Волі, Правди і Гідності. І двічі благословив Господь. І, виглядає на те, благословить і втретє…
Він був дзеркалом, у якому україножери й українофоби, негідники й різна більша чи менша мерзота бачили себе не такими, якими були без гриму і масок. За самої лише Його присутності в тамтешньому часопросторі вони не насмілювалися розперізуватись, як це роблять сьогодні…
Вчора, переглядаючи свій архів, серед рухівських паперів (бережу в надії, що колись постане Музей Руху, і можна буде їх туди передати) знайшла чотири вижовклі сторінки машинопису. В куточку – напис: «Олені Бондаренко – соратникові великої боротьби. В.Чорновіл»…
Ось лише кілька цитат із цього листа під назвою: «Не випробовуйте народного терпіння! (Відкритий лист журналіста Вячеслава Чорновола членові Політбюро ЦК КПРС, першому секретареві ЦК КПУ Володимирові Щербицькому)».
«Громадянине Щербицький! Як багатолітній політв’язень часів так званого застою, коли Ви «Украйну правили», як один із активістів оббріхуваної Вами й партійною пропагандою Української Гельсінської Спілки, врешті, просто як український патріот, звертаюся до Вас із тюремної камери, куди мене запроторили відразу після Вашої вказівки на останньому пленумі ЦК КПУ посилити боротьбу з «екстремістами» та УГС. Звертаюся до Вас із закликом: Не випробовуйте більше народного терпіння! Забирайтеся геть!..
Добре усвідомлюючи, що народ без мови, без культури, без історії уже не народ, а тільки аморфна маса, придатна до будь-яких експериментів, Ви, доскочивши влади, з яничарською запопадливістю почали нищити все українське в Україні…
На Вашій обтяженій невідкупними гріхами совісті замордовані чи покалічені в тюрмах, таємно вбиті, доведені до самогубства, передчасно зведені в могилу таланти, якими засвітилася б і найбагатша культура світу. Василь Стус, Іван Світличний, Володимир Івасюк, Володимир Іванишин, Григір Тютюнник, Іван Миколайчук, Микола Лукаш – це тільки відоміші з того трагічного списку…
Осквернені бездарно помпезними монументами святі київські гори, перетворений у зацвілі калюжі Дніпро, оповиті густим їдучим смогом міста, обезлюднені села, отруєні і обезпліднені найродючіші в світі чорноземи… культура провінціалізму і войовничого безкультур’я, знівельований людський натовп, що забув, якого він роду і народу…
Панічно боячися всякої організованої опозиції, навіть такої помірковано ліберальної, як започаткований українськими письменниками Народний Рух України за перебудову, Ваша команда організувала планомірне цькування НРУ в монополізованих партією органах масової інформації…
Шалену лють викликає у Вас і Українська Гельсінська Спілка. Називаючи екстремістами людей, які висунули свою пограму національного порятунку і пропагують її мирними конституційними засобами, прийнятими всім цивілізованим світом, Ви заохочуєте дійсно екстремістські методи боротьби з нами: каральні спецроти, дифамацію в пресі, адміністративний терор…
Сьогодні слово починає брати народ, що прокидається з летаргійного сну і струшує з себе страх.
Тому забирайтеся геть, бо дочекаєтеся, що Вас, як пір’їну, змете хвиля народного гніву!..»
Вячеслав Чорновіл, член Виконавчого комітету УГС.
1 червня 1989 р., тюрма КПУ (тут – камера попереднього ув’язнення) в Золочеві на Львівщині.
Багато чого з цього листа 30-річної давнини – наче сказане про наше сьогодні, про владців і нас самих.
Понад 20 років немає Вячеслава Чорновола у земному світі. А велика боротьба триває. Вона то сплескує революціями, то пригасає у болотяній твані розчарувань і зневіри. Бо – невмируща, як сама Україна.
Велика боротьба і нині очікує благословенного часу, коли Він, Чорновіл, – розбурхає оспалі душі й рушить, не оглядаючись, скільки там, у шерегах.
І священне знамено України летітиме за ним, розмаяне на півнеба…
