Я цікавлюсь історією Львова і досліджую її вже рівно двадцять років. Звичайно, я не є науковцем, академічним істориком, а радше популяризатором історії, таким собі попсовим історичним фрілансером, який може дозволити собі розкіш робити лише те і писати лише про те, що подобається й цікаво. Зараз я дописую дванадцяту книжку про Львів, і власне на двадцятому році мого дослідження Львова у мене остаточно сформувалася ідея про те, що найголовніше і найсуттєвіше в історії Львова – це його європейськість. Вперше це мені інтуїтивно спало на думку ще 2013-го року, коли я видав книжку «Львів і європейськість», зараз же ця ідея вже настільки визріла, викристалізувалася і структурувалася, що наспів час поділитися нею з іншими, що я і намагатимусь робити у цьому циклі публікацій, який умовно можна назвати «Львів і європейські цінності».
Зазвичай ми перебуваємо у полоні різних стереотипів, один із яких, відомий ще зі школи як старшому поколінню, так і молоді – стереотип про так зване «темне Середньовіччя». «Середні віки» не дають спокою навіть сучасним поетам – Сергій Жадан написав вірш про неймовірні жахи середньовіччя, і цей вірш використав гурт BRUTTO. Власне цей термін, який стосується раннього Середньовіччя, люблять поширювати на все Середньовіччя. Загалом же цей історичний період розглядається як епоха темноти, забитості, жорстокості, обскурантизму, коли спалювали на вогні єретиків і відьом, а що стосується Львова, де жодної відьми за всю його історію не спалили, то дуже показовими картинами жорстокості тих часів виглядають описи історика Францішка Яворського (1873–1914) про те, як з середньовічних підвальних в’язниць львівської Ратуші на площу Ринок лунали жахливі нелюдські зойки в’язнів, яким кат ламав суглоби і трощив кістки.
Тому зіткнувшись у давній історії Львова з одним фактом цивілізованості, гідності, людяності чи жертовності, я сприйняв його як виняток. Потім я натикнувся на другий такий факт, згодом на третій, десятий, двадцятий, сотий. Коли вже годі було опиратися відчуттю, що ідея про «темне Середньовіччя» наскрізь вигадана й фальшива, я реально зрозумів, що «темними» абсолютно логічно можна називати наші з вами часи, часи панування в усіх галузях життя люмпенського бидла, яке не має ані краплі честі й гідності, часи повальної корупції і злодійства, так що за рівнем розвитку цивілізованості і моральності нам би дуже пасувало вдягнутися у шкіри диких тварин і бігати з кам’яними сокирами десь у печерах, а минулі історичні часи, часи панування аристократизму і шляхетності, реальної правової держави, верховенства закону, зрілого громадянського суспільства, патріотизму, просвітництва, гуманізму, жертовності у повному розумінні можна назвати цивілізованими часами.
Звичайно, кожна медаль має два боки, а кожен патик – два кінці, не можна цілковито ідеалізувати щось одне і цілковито заперечувати щось інше, однак тут я намагатимусь подавати факти з історії давнього Львова, які кожен охочий опонент зможе збалансувати іншими протилежними фактами, якщо, звичайно, такі знайде. Наразі ж я цілковито впевнений у тому, що цивілізовані часи Львова тривали тоді, коли він був частиною Європи, тобто від середини XIV століття і до 1939 року, а дикі його часи настали від моменту приходу сюди у цьому горезвісному 1939 році нелюдського азійського тоталітаризму, і ці часи, на превеликий жаль, за невблаганними законами історичної інерції тривають і досі.
Історична карма Львова полягає в тому, що він розташований на геополітичному тектонічному розламі між двома світами. Ідеально про це висловився автор Декалогу українського націоналіста Степан Ленкавський, говорячи про Україну загалом, яку «Дух одвічної стихії» поставив «на грані двох світів творити нове життя». Львів ідеально вмостився на грані цих двох світів, хоча на грані сидіти якось незручно, бо грань врізається в одне місце.
Власне, стоячи біля двох кам’яних левів, які стережуть вхід до львівської Ратуші, надзвичайно цікаво зорієнтуватися у просторі. Отож, від цього самого місця до Варшави і до Кракова ближче, аніж до Києва, до Відня ближче, аніж до Одеси, до Берліна ближче, аніж до Харкова, до Мюнхена ближче, аніж до Маріуполя, і (!) до Венеції ближче, аніж до Луганська (відповідно 1362 км і 1363 км). Львів без сумніву – Європа, але це якщо дивитися зі Сходу. Існує така собі чи то легенда, чи то бувальщина, що один подорожній їхав потягом з Москви до Парижа, а інший з Парижа до Москви, і ось коли їхні потяги зустрілися на львівському вокзалі, і вони через вікна своїх вагонів подивилися один на одного, перший подумав: «Нарешті я в Європі», а інший: «Нарешті я в Азії».
Доволі дискусійним є питання не лише про економічні, духовні чи ментальні межі Європи, але й про стисло географічні. На французькій мапі 1492 року великі європейські міста позначені кружечками, і ось останній кружечок, який видається далеко на Схід – підписаний Leopolis, а за ним уже жодних кружечків немає, лише два розмашисті написи великим літерами, які розходяться у різні боки на тисячі кілометрів: Tataria i Moscovia. Тобто на думку тодішніх французьких географів, за Львовом на Схід жодної цивілізації ще не існувало. Терміни «Європа» і «європейськість» завдяки французьким просвітителям з’явилися у постійному вжитку лише наприкінці XVIII століття, а до цього часу вчені люди особливо не переймалися питаннями, що є Європою, а що ні.
Але все ж були монархи, яких це питання хвилювало надзвичайно. Наступниця Петра I Анна Іоанівна 1730 року попросила шведського офіцера на російській службі Філіпа Йоганна фон Штраленберґа розширити географічні межі Європи до Уральських гір і річки Урал, що той люб’язно й зробив. Катерина II 1767 року вже категорично заявила, що Росія – європейська держава, хоча проти цього виступала більшість тогочасних географів і філософів. І лише 1833 року після виходу «Підручника з географії» Фольґера сприйняття Європи від Атлантики до Уральських гір здобуло загальне визнання, хоча найзнаменитіший дипломат XIX століття Клемент фон Меттерніх переконував, що Азія починається вже зі східної околиці Відня, вулиці Ляндштрассе.
Проблема окреслення географічної межі між Європою й Азією полягає у фатальній цілісності Євразійського материка. Щодо меж Австралії, Америки, Африки жодних проблем немає – їх оточують океани й моря, а Європа і Азія зрослися, неначе ті сіамські близнюки, тому межу між ними ставлять, як кому заманеться. Та, зрештою, Львів, як не крути, усе ж розташований у Європі, а чи на її східному кордоні, чи в центрі, то вже питання другорядне. До речі, львів’яни вважають центром Європи колону святого Христофора на подвір’ї Вірменської церкви, хоча поважні географи кажуть, що таким центром є місто Рахів на Закарпатті.
Зараз у середовищі українського політикуму модно стверджувати, що ми, Україна – таки Європа, і нам залишається лише повернутися до нашої рідної європейської домівки, хоча для того, аби потрапити на європейський бал, українській Попелюшці неодмінно доведеться перебрати незліченну кількість мішків з азійським мотлохом, і цей процес триватиме, напевно, не одне десятиліття. Кажуть, Львів має віковічні європейські напрацювання і тому може допомогти європеїзуватися решті України. Чи це так, побачимо далі, а наразі можемо стверджувати, що Львів насправді впродовж століть уже перебував у європейському економічному, культурному і духовному просторі: ми вже були і в ЄС, бо право загального складу, підтверджене багатьма королями від XIV століття, надавало Львову такі торгівельні преференції, що деколи європейські купці стояли у черзі, аби провезти свої товари через Львів; ми вже мали й безвіз, бо наш найбільший письменник Іван Франко століття тому казав, що без жодного закордонного паспорта, без жодної візи він сідає на потяг, і за десять годин він у Відні. Ми були вже і в «НАТО», бо баварська і угорська піхота та мальтійські рицарі під час численних облог обороняли Львів від загарбників, а львівська панцерна хоругва під орудою єпископа Йосифа Шумлянського 1683 року разом із військами європейських монархів брала участь в обороні Відня від турецького війська.
То коли ж Львів потрапив до Європи, чи, можливо був у її складі від самих своїх початків? Дружина князя Лева угорська принцеса Констанція, ченці домініканці, німецька колонія навколо церкви Марії Сніжної на Магдебурзькому праві, жвава торгівля з Європою, назва міста в місцевих офіційних документах Лембурґ – все це було від самого заснування міста, утім європейськість Львова слід датувати не 1256-им, а, найімовірніше, 1325-им роком, коли галицько-волинський князь Юрій II Болеслав Тройденович розпочав свої проєвропейські реформи, за що й поплатився життям, отруєний боярами. 1387 року Львів остаточно потрапив до складу Речі Посполитої, де перебував до 1772 року, далі 146 років перебування у складі Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії, і ще 21 рік (1918-1939) у складі Другої Речі Посполитої, разом 614 років у Європі. Геополітичні напрацювання Львова такі неймовірно фантастичні, що схожих, вочевидь, не має жодне місто світу: в одну історичну епоху – в одній державі з Австрією та Італією, в другу – в одній державі з Таджикистаном і Чукоткою, в третю – в одній державі з ДНР і ЛНР.
Що ж Львову дало понад шестисотрічне перебування в Європі? Майже усі без винятку надбання цивілізації, які вперше започатковувалися в Україні, будувалися, засновувалися, впроваджувалися незмінно у Львові: перший театр, університет, готель, залізниця, музей, художня виставка, політична партія, перший футбольний, хокейний матчі і т. п. (про сто цивілізаційних новацій Львова для України і не тільки можна почитати в моїй книжці «Львів понад усе»).
Та окрім економічних, технологічних, освітніх, культурних, мистецьких та інших переваг цивілізації, щось європейське мало залишитися й у ментальності львів’ян. Коли львів’яни б’ють себе в груди і переконують, що вони справжні європейці, а інші українці – не дуже, то, чесно кажучи, львів’яни говорять не всю правду. Багато засадничих європейських цінностей українцям-галичанам справді вдалося зберегти, незважаючи на півстолітнє панування тут нелюдської азійської тоталітарної системи: була збережена віра в Бога, родинні цінності («Ми, хлопці з Бандерштадту, ходимо до церкви, шануємо батьків» («Брати Гадюкіни»). Усі показники соціальної деградації і дезадаптації (алкоголізм, наркоманія, проституція, суїциди, побутова злочинність, аборти, вбивства і залишення напризволяще немовлят, жорстоке поводження з дітьми, домашнє насильство тощо) серед українців Львова набагато нижчі, аніж у інших містах України, також набагато нижча й статистика розлучень. Тривалість життя тут на 5-6 років вища, аніж у деяких інших регіонах України, що є промовистим свідченням вищої цивілізації. Українці львів’яни насправді можуть пишатися набагато вищим рівнем, так скажімо, побутової моралі чи здорового способу життя, порівняно з іншими своїми співгромадянами.
Та є одна обставина, яка фактично зводить нанівець усі названі ментальні переваги львів’ян і їхнє право називатися справжніми європейцями – це наші фантастичні нечесність, шахрайство і корупція, яких ще годі інде відшукати в Україні. Хабарництво з’явилося у Львові, звичайно ж, за часів СРСР, бо навіть у такій кепській Європі, як міжвоєнна Польща Пілсудського, цього явища ще не було в принципі. Одні з найвищих у державі хабарів при вступі до вишів змушували львівську молодь їхати вступати до інших міст України, де ці хабарі були значно менші. Рекордний хабар брали при вступі до Львівського медінституту – 15 тисяч радянських рублів, це за купівельною спроможністю тодішнього рубля нині дорівнює мільйону гривень. За ці гроші тоді можна було придбати майже три авта «Жигулі» або трикімнатне кооперативне помешкання. А хабарі при призначенні чи то обранні керівників львівських вишів від часів незалежної України оцінювався сотнями тисяч доларів. Хабар аби лікарю влаштуватися у Львові сягає часами 20-30 тисяч доларів.
Медицина, освіта, митниця, податкова, поліція, суди, прокуратура, органи державного і регіонального управління охоплені чітко структурованим і прискіпливо регламентованим хабарництвом, яке працює як годинниковий механізм без жодних збоїв. Щоправда деколи про людське око доводиться приносити ритуальні жертви у вигляді якогось фатального невдахи «колядника» Ігоря Зварича, який не встиг поділитися з ким треба, але основної суті це не міняє. Глобальна, тотальна корупція панує на усіх рівнях, і нема на то ради, як кажуть львів’яни. Зажерливі хабарники чемно ходять до церкви, дають якісь крихти на бідних (про справжню благочинність давнього Львова поговоримо згодом) і наївно вважають, що вже відклали собі скарби на небі.
І тим цікавіше буде подивитися на ті європейські надбання, якими Львів пишався у свою минулу славну історичну епоху.
