І все це завдяки нестримній фантазії одного аристократичного авантюриста, графа Станіслава Скарбека, котрий до того, як увіковічнити себе в споруді театру через свою непереборну жагу до веселого життя неодноразово стояв над фінансовою прірвою. То ж перед тим, як говорити про саму споруду, необхідно звернутися до особи її «батька».
Отож, Станіслав Скарбек народився 20 листопада 1780 року в селі Обертин біля Коломиї. Батько його – Ян Скарбек – із графського роду гербу Абданк, мати Тереза – з родини графів Бєльських. У ранньому дитинстві Станіслав осиротів. Невдовзі після пологів померла мати, а через 4 роки спочив і батько. Стась виховувався разом зі старшим братом Ігнацієм у домі тітки – графині Жевуської. До 1800 року Станіслав навчався у Львові.Після смерті тітки у 1802-му юнак з посеред великої родової спадщини дістав ще й маєток Бжоздовці. Але багатому молодому землевласнику нудно було в провінції, тож він залишає родове гніздо і їде до Відня, де бурлить життя Європи.
Саме там, в столиці Дунайської імперії, він закохується у театр, вірність якому збереже до кінця днів. Зачарований Віднем і його принадами граф невдовзі залишить у його салонах значну частину своїх маєтків, обмінявши їх на принади життя та романтичні пригоди. То ж до 1809 року з усіх успадкованих земель у володінні молодого Скарбека залишається тільки Рожнятівщина (містечко з 14 селами), якої й того мало, аби погасити борги.
Молодий граф вирішує взяти паузу на розмисли і усамітнюється в Нусдорфі під Віднем, де мав палацик. Хтозна, чи не куля честі обірвала б тоді життя шляхетного гультіпаки, якби не несподіваний подарунок долі: рожнятівські євреї знайшли на маєтках Скарбека багаті поклади залізної руди і попросили дозволу на їх видобування. Невдовзі граф знову стає багатим. Однак, удосталь наївшись Віднем, він пришвартовується у скромнішому Львові.
У 1814 році 35-річний графСкарбек знайомиться із 15-річною Софією Яблоновскою. Підтоптаному шляхтичу вдається розігнати всіх залицяльників перспективної нареченої та спокусити юне серце своєю безшабашністю.
Шлюб, щоправда, не можна назвати щасливим. Софія дорослішала, ставала серйознішою, натомість Станіслав прагнув залишатися вічно юним і безтурботним. Врешті жінка не витримала. Процес розлучення тривав 11 років. Софія згодом вийшла заміж за відомого польського поета, драматурга Александра Фредро і увійшла в історію передусім як бабуся митрополита Андрея Шептицького.
Судовий процес, фінансові труднощі, хвороба, через яку потрібно було лікувати за кордоном, знову розорили Скарбека. Звертався за допомогою до свого брата Ігнація, але той відмовив і Станіслав пориває з братом, який, до речі, був власником Бурштина. Підлікувавши душу і тіло, граф береться до праці: засіває поля, будує в Дроговижі гуральню, бровар, розводить худобу, торгує м’ясом. Але невгамовна душа просить польоту.
І 1833 року Скарбек приступає до реалізації найграндіознішого плану, якому присвячує решту свого життя і який зробить його ім’я легендарним. Він вирішує збудувати у Львові величний театр, з чим звертається до губернатора Галичини Фердинанда Д’Есте. Через два тижні Скарбек отримує привілей з Відня, а згодом підписує угоду з львівською гміною, яка дозволяла розпочати будівництво.
Місцем забудови обрали частину площі Каструм, що утворилась наприкінці XVIII століття після того, як розібрали Низький замок. Цікаво, що це місце, ще в 1783 р. цісар Йосиф ІІ віддав під побудову театру, проте упродовж півстоліття не знайшлось охочих скористатись з монаршої ласки.
До роботи над проектом Скарбек залучає відомих архітекторів Людвіга Піхля та Йогана Зальцмана (дослідники досі сперечаються, чий вплив на архітектуру театру є вагомішим). Проектантів Скарбек відсилає до Франції, Бельгії Голландії для ознайомлення з кращими видовищними спорудами, а сам фундатор відвідує видатні столичні театри.
Будова театру стала значною подією у місті і привертала неабияку увагу. З маєтків Скарбка цілодобово численними фірами звозили будівельні матеріали: дерево, цеглу, каміння, пісок, вапно… Враховуючи близькість Полтви і заболоченість теренів, у землю було вбито 16 тисяч дубових паль, на які граф не пошкодував багаторічних дерев зі свого маєтку під Миколаєвом. Зранку до вечора граф особисто перебуває на будові. Наглядає, контролює, сам виплачує робітникам, навіть цвяхи видає власноруч, аби не крали. Його ощадність часом межувала зі скнарістю.
Будівництво театру завершили у січні 1842 року. Тоді львів’яни побачили справжній шедевр у стилі віденського класицизму довжиною близько 96 метрів, шириною 76 і площею понад 7000 кв. м. Зала мала п’ять ярусів і була розрахована на 1460 місць.
Внутрішньому декорові не поступався і зовнішній вигляд споруди. Від моменту прибуття увагу відвідувачів одразу ж привертав портал із шістьма великими колонами іонійського ордеру, під який згідно з передбачливо проведеними обрахунками могла в’їхати навіть трійка коней. На дашку прибудови стояла квадрига коней покровителя мистецтв Аполлона. На жаль, у 1847 року під час сильної зливи вона впала на землю. Сьогодні з минулого пишного декору порталу збереглась лише літера «W» гербу «Абданк», до якого належав граф Станіслав Скарбек.
На час завершення будівництва театр був дуже сучасною інженерною спорудою. Архітектори розробили для нього спеціальну систему опалення, що дозволяла за допомогою кількох печей обігріти приміщення амфітеатру. Не забули і про вентиляцію. Добре продумано засоби протипожежної безпеки. Функціональність допоміжних приміщень театру оцінили навіть депутати Галицького Сейму, котрі винаймали їх до часу, аж поки постала спеціально споруджена для них будівля. До численних приміщень будівничі додали й стайню, розраховану на 36 коней.
Деякі із застосованих архітектурних нововведень мали унікальний характер, звертає увагу дослідник та історик Ігор Лильо. Наприклад, купол над амфітеатром зали для глядачів. Виготовлення цієї складної конструкції з дерева та соломи приписують майстрові Михайлові Бублову на прізвище Керсак з Дуб’я. Вже в 40-х роках ХХ століття її посилили металевими елементами. До початку Другої світової війни вишуканості залу додавала люстра віденської фабрики «Демуза».
Театр відкрили 28 березня 1842 року драмою «Життя як сон» німецького драматурга Фрідріха Грільпарцера. Наступного дня ставили «Шлюби панянські» Александра Фредро. Того самого, до якого пішла від Скарбека красуня Софія. Але воістину, як кажуть високі люди, служіння музам не терпить суєти. Скарбек надто любив театр, аби звертати увагу на минулі амурні невдачі. То ж йому зовсім не шкодило співпрацювати з Фредро.
Говорячи про мистецтво, треба не забувати про гроші. Згадані прем’єри могли й не відбутися, адже в якийсь момент спорудження театру у Скарбека закінчилися гроші. Тоді він у черговий раз ризикнув усім, заклавши під позику у 80 000 власні маєтки. Ризик себе виправдав. У подальшому театр почав приносити прибутки, яких з лишком вистачало на покриття боргів. «Святиня муз» була оточена своєрідною дільницею, яка складалася з крамниць, кав’ярень, складів та численних житлових приміщень. Саме їх використання стало надійною фінансовою страховкою мистецького проекту. Крім того, театр на 50 років звільнявся від податків, а кожна театральна трупа, що прибувала до міста на гастролі, мала сплатити графові 10% з отриманих прибутків.
На жаль, після перебудов було втрачено первісний вигляд споруди. З 1900 по 1902 рік під керівництвом архітектора Якова Балабана зал театру реконструюють і він стає концертним залом львівської філармонії. Після Першої світової у театрі розмістився кінотеатр «Атлантик». Із 1941 року під керівництвом учня Ле Корбюзьє – Людвика Краковского велику реконструкцію театру розпочали німці, плануючи перетворити його на заклад виключно для арійців.
У відновленій споруді з 1944 року розмістився український драматичний театр імені Марії Заньковецької, який у січні 2002 року одержав статус Національного. Цікаво, що в радянський час один із директорів запропонував використати як обертовий механізм для сцени мотори із шахти, який працює по нинішній день. Сьогодні Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької залишається одним зі знакових осередків культури Львова.
…Граф Станіслав Скарбек залишався директором свого театру аж до смерті 27 жовтня 1848 року. У день, коли він зробив свій останній подих, у його касі залишились гроші, яких ледве вистачило на похорон. Свої гроші він використав, збудувавши собі найкращий пам’ятник.
Адреса: вул. Лесі Українки, 1
