Коли ми з братом були малі, вже в школі, але ще малі, в самому кінці грудня отримували листа, адресованого тільки нам двом. Наша улюблена тета запрошувала нас в часі зимових канікул відвідати Львів. Конверт завжди був старанно підібраний – навіть у радянські часи тета використовувала тільки конверти з якимись українськими діячами культури, з всілякими архітектурними пам’ятками або принаймні червонокнижними видами рослин і тварин. Всередині була картка із набору відкриток: щось із живопису чи види Львова. Запрошення було надруковане на машинці. До церемоніальної формули додавався перелік пропонованої програми на ці дні. Музеї, театри, цікаві місця, візити до знайомих художників, санкування. Про те, що найцікавішими будуть розмови з тетою і години, проведені у її домі, ми знали і без того, що ці пункти не були зазначені у програмі.
Незважаючи на те, що потім я багато років прожив у Львові, що львів’янами стали і брат, і мої діти, до яких я їздив сотні разів, власне ті давні передріздвяні дні зробили так, що я ціле життя чуюся у ньому сродно. А тому завжди святочно і щасливо. А у теперішньому Львові на задвірках ока усе присутня тінь сімдесятих.
Бо навіть санкування відбувалися у дивовижних місцях. Під цитаделлю, у Єзуїтському городі парку Франка, на Золотій або на околицях Кайзервальду. Ми їхали і встигали побачити, як це видовжене вверх місто міняється із щосекундною втратою висоти.
Кожен образ у картинній галереї став настільки рідним, що я досі примушую себе зважитися на відвідини найкращих музеїв Європи. Після кількох візитів у природничий я зрозумів, що ніколи не захочу вистрілити у якогось звіра. Чомусь найбільше мене захоплював нововідкритий відділ меблів на Ринку. Може тому, що через одне його вікно було видно, що робиться у помешканні ще однієї родички на Руській.
А той старезний дім видавався мені майже вигаданим. Кам’яний стертий поріг, дерев’яні закручені сходи, грубезні мури, маленькі низькі кімнатки, заставлені меблями, які пасували до музею навпроти. І спільні балкони, що виходили у подвір’я Успенської церкви, мощене гладенькими нерівними кам’яними плитами, з емальованою мушлею і мосяжним краном у ніші.
До катедри ми ходили слухати орган. Трамваями робили ціле коло, щоби побачити різні дільниці міста. Ми заходили у брами кожного великого будинку, дивилися на подвір’ячка, вияви життя на балконах і виходили різними сходами до дверей першого (не радянського) поверху. Особливу увагу надавали барельєфам над партером. Заходили у всі аптеки, в яких ще залишалися фраґменти старих інтер’єрів. Кілька разів за день приходили до Новаківського, щоби побачити те, що бачив з вікна художник – як Юр виглядає за різного освітлення.
Тета знала про Львів страшенно багато. Але найголовніше – вона зналася з багатьма людьми, які були правдивим Львовом. Часом уламками давнього львівства, а часом такими монолітами, про яких можна було сказати, що вони позачасові і позалокальні. І – це дуже важливо для Львова – мали можливість бути у них вдома. Всі ці люди (скажімо, Лінинський у засніжених Брюховичах) були настільки ненормальними, що якраз тоді я зрозумів, що мене зовсім не тягне до нормальних. Що я сам волію бути ненормальним і лише з ненормальними життя прожити.
Після усіх проходів ми грали у шахи, слухали платівки з різними симфонічними оркестрами, їли багатошарові лєгуміни за старосвітськими переписами, гріли руки до рельєфних кахель високих п’єців, оглядали слайди, зафотографовані у різних місцях Львова і неподібних на наші Ґорґани Сколівських Бескидів. Вже перед сном я витягав із переповненої старими книжками шафи том «Листопадових днів» і, незважаючи на то, що вже був січень, планував ранкову прогулянку черговою лінією фронту.
Дивно, але до камениці, де тоді мешкала прабабця, я дійшов щойно минулого року.
