Не пригадаю, де довелося прочитати цікаве спостереження: для західного світу головним святом є Різдво. Святкується саме факт народження Сина Божого, його поява серед людей. Потім він уже діяв, зціляв недужих і навіть воскрешав померлих, проповідував своє вчення. А у світі східному (читай – православному) головним святом є все ж Великдень. Воскресіння і подальше вознесіння, перемога над смертю. Бо ж уздоровлення недужих, воскресіння Лазаря і навіть атракція з п’ятьма хлібами й двома рибинами – це таке… А от воскреснути після смерті – це справді нездійсненна мрія, що виявляється здійсненною! Грубо кажучи, православним потрібен максимально сильний аргумент. Фокус, якого ніхто не здатен повторити.
Один був християнин, і того розіп’яли – щось таке чи близьке казав, здається, Фрідріх Ніцше.
Віра наших громадян зазвичай активізується саме під час двох згаданих вище свят: Різдва і Великодня. Прямо як у приказці: що не прийду до церкви, а там усе паски святять. Бо ж насправді пересічний громадянин, включно з автором цих рядків, не тримає Різдвяного посту до 7 січня. В урочу мить нуль-нуль годин і хвилин з 31 грудня на 1 січня шампана вистрелює у переважній частині наших помешкань. І закусюємо ми не медом та акридами. Тобто ми щиро вважаємо себе приналежними до певної спільноти, водночас нехтуючи її приписами та принципами.
У цьому контексті ще більш комічно виглядає щорічне нагадування з газет, ТБ та Інтернету, що на різдвяному столі 7 січня має бути 12 пісних страв! Бо ж треба гідно вийти з посту! А ті всі голубці-холодці та олів’є з шашликами на Новий рік не рахуються?
Нещодавно Юрко Андрухович на сторінках “Збруча” аналізував окремі фрази президента Білорусі з зовнішньополітичних питань. Але тому ж самому Аляксандру Ригоравічу належить також визначення його власного ставлення до віри – “православний атеїст”. Саме так він охарактеризував себе в одному вже давньому чи то виступі, чи інтерв’ю. Але це визначення можна застосувати значно ширше, бо не лише Лукашенка, а й чимало громадян Білорусі, України, Росії та інших пострадянських держав підпадають під нього. Слабке уявлення про саму концепцію християнства – риса багатьох наших компатріотів. Священицтво українське теж особливої активності в релігійному просвітництві, здається, не вбачає. Принаймні, мені особисто практично не траплялося бачити священика у осмисленому спілкуванні з вірними, окрім відправи церковних обрядів. У нормальній розмові, де повчання доречні й дозовані, де коректно вживаються цитати зі Святого Письма, і з поясненнями для вірян. Де ваше месіанство, святі отці? Навіть баптистських проповідників у електричках на Ірпінь вже давно не чути. А серед них були й харизматичні…
Тим часом у людини пострадянської також досі наявний комплекс нового року. Адже це було свідоме перенесення Різдва, його значення – народження надій, сподівань, перспектив. Пригадується, як вже в роки перебудови на Різдво (7 січня), щоб відволікти молодь, транслювали прямі рок-концерти (велика рідкість на той час!), і котрийсь із музикантів, скориставшись прямим ефіром, привітав глядачів з Різдвом. Це було досить сміливо, як на якийсь 1988-89 рік. Бо сьогодні багато хто призабув той потужний пресинг, під яким перебувала релігія в радянські роки. Втім, відродившись і легалізувавшись, Церква не зробила суспільство серйозно релігійним. І новий рік – тобто Новий рік – залишився святом для радянської людини головним. Перехід часу, момент здійснення мрій! Це міф “Карнавальної ночі” й “Іронії долі”. Олів’є і “Голубой огонек” як ознака внутрішньої злагоди зі світом і цілковитого комфорту, тілесного й духовного, – це впресовано в голови нашої більшості десь аж на підкірці.
Втім, Різдво потрохи відвойовує свої права не так з допомогою Церкви, як з допомогою маскульту. “Ві віш ю е Мері Крістмас!” популяризує Різдво західне, з Санта-Клаусом, оленями і довжелезними вантажівками “Кока-коли”. Таке різдво наш співвітчизник сприймає переважно позитивно, а після офіційного узаконення вихідного 25 грудня, думається, суспільство позитивно сприйме остаточно. До речі, у вищезгаданій Білорусі, здається, обидва різдвяні дні – офіційні вихідні, і то вже віддавна.
Але час іде, вже й перший тиждень року проживаємо. Закінчення західного Різдва позаду, східного – попереду. Проміжний період.
Минулої суботи у кнайп-клубі “Купідон” я проводив наші щотижневі поетичні читання – Ранкову каву. Ми з Федором Баландіним цю акцію вже сім років тягнемо, жодної суботи не пропустили. Прийшло чоловік з десяток, стара гвардія, і пару новеньких. А я відкопав у себе в шафі давній номер журналу “Четвер” – “Проект Імперія”, за 1993 рік. Це ще Іздрик особисто у Франківську видавав. Тема у нас на каві щотижня призначається, але ми її не мусимо дотримуватися. Цього разу Ранкова кава звалась “Міжріздвяна”. І я почав наші читання з “Листів в Україну” згаданого вже Юрка Андруховича – в тому “Четверзі” саме найперша публікація тих віршів, писаних Юрком з Москви до рідного краю.
На Різдво в Україні діються речі
потаємні й вічні…
Це 16-й вірш з того циклу.
І коли я прочитав третю строфу:
Це однак не значить, що все даремно,
всі прогнози, прикмети цілком опуклі.
Попри те, що зимно і те, що темно
неминучим є чудо, скажімо, в Дуклі...
– у мене, старого циніка, перехопило горло.
Тож нехай Він нарешті для всіх народиться! Славімо Його!
