Ми живемо в епоху постійних пертурбацій, коли старі зв’язки руйнуються швидше, ніж нові з’являються, вибудовуються та закріпляються.
Через те старші покоління часто не сприймають все нове. Воно виглядає надто скороминущим, аби за нього хапатися. Нікчемним на тлі тих глиб, надовкіль котрих виросталося. Надто несправжнім, аби могти його якось для себе увиразнити й на себе примІряти, аби відчувати себе його частиною. Тому так міцно тримаються за старе.
Натомість юні покоління обкладаються зі всіх сторін тимчасовістю й швидкоплинністю: історіями з інстаґраму та фейсбуку, снепами та тіндерами, котрі продукують короткочасність й одноразовість. Ці додатки та їхні функції вчать розлучатись та не запарюватись. Не звикати. Поривати, розуміючи, що ми тут не назавше. Що ми ніде не назавше. Що все минуще, а тому неважливе. Одноразові ситуації, емоції, стосунки, врешті-решт люди. Привіт. Прощавай. Скрол. Свайп.
Свайп – один із ключових жестів доби. Це наче fuck, але не показаний напряму. Затаєний. Проте свайп – це і щось більше. Місткіше, багатозначніше. Свайп – це ще й символ швидкого вибору. Він вказує на те, що все минуще, тому не дуже важливо, де ти тицьнеш. Все можна перегорнути. Почати з чистого листка чи перемкнутися на іншу вкладку. Оновити стрічку чи перейти до наступної сторінки або людини. Зробити вибір або просто закрити все. Так. Ні. Спробуйте ще. До побачення.
Свайп неодмінно іде в комплекті зі скролом – прокруткою. Гортай швидше, аби нічого не пропустити. Гортай, аби знайти щось цікаве. Чим швидше скролиш, тим швидше в тебе життя.
Немає сенсу в щось ретельно вникати. Стрімкість та динамічність доби вчать жити миттю. Немає часу на повноцінні історії. Життя перетворюється на хрестоматію. Лише вижимки та цитати. Підписи до знимок чи титри до кепшн-відео. Все стає поверховим. Ми читаємо світ на рівні заголовків. Весь життєпис мусить вміститися в твіт чи підпис до інстаґрамної знимки. Й ще місце на геш-теґи має зостатися.
Ми хочемо збирати з життя вершки, але навіть якби се вдавалося, то споживання лише їх неодмінно призведе до того, що знудить. Що вже й говорити про вплив такої дієти на фігуру, самопочуття й загальний стан організму. Хто пробував в дитинстві з’їдати за день всі солодощі, отримані на Миколая, не дасть збрехати.
Та медіа пристосовуються й до цього, тому як їсти світ ложкою на рівні заголовків, то можна наковтатись дурману й сприймати все довкола через рожеві окуляри галюцинованих пандочок, що втрапляють в аварії, секс-скандали та вміють ось так сідати на дупцю (відео 18+, поширте негайно!!! розішліть всім у вайбері!!!).
Людність ламає голову в спробах спинити палець, що скропить та свайпає. Провокувати. Підлаштовуватися. Вриватись в чужі життя.
В цій гонитві бракує повноти та цілісного бачення. Бракує занурення та розуміння. Бракує часу на осмислення й роботу зі смислами. Через це часто доводиться своє рішення й ставлення до чогось приймати/визначати, орієнтуючись лише на знання на рівні заголовків.
Натомість існує динамічна картинка, що постійно змінюється або зациклюється на чомусь одному, мов ґіфка чи коуб, що завше підніме настрій.
І коли старшим поколінням бракує стабільних й постійних речей, що стали би додатковою опорою в цім стрімкім божевільнім світі, то молодшим не вистачає відчуття плинности. Як тільки трохи спадає ритм – стає некомфортно, ніби провалюєшся в якусь трясовину. Ніби минуле засмоктує. Вони грузнуть в цьому, прокрастинуючи, аби мізки могли врешті відімкнутися й перепочити між безкінечних бліків вічного сяйва екранів.
Тому аби врівноважити сю божевільну добу – треба з’єднувати досвіди. Наводити мости, де постали розломи: між мегаполісами та малими населеними пунктами, між старшими та юнацтвом, бідними та багатими, першим світом та третім. Бо всі найцікавіші смаки постають з екзотичних поєднань. Бо все розповзається, розходиться по швах. Тож робити се варто на різних рівнях: сімейному, локальному, регіональному, країни та міжнародному. Аби залучити в процес єднання якнайбільше людности. Щоб ламати обмеження й стереотипи. Щоб взаємно доповнюватися та набувати нового. Вчитись у молоді жити миттю, а не відкладати життя на колись-тоді. Вчитись у старших посидючости та споглядання.
Перманентна тимчасовість породила й екологічні проблеми. Бо все летке, миттєве, одноразове тягне за собою далекосяжні й довготривалі наслідки, що ще століттями, а то й тисячоліттями розкладатиметься й нищитиме землю. Тож багаті можуть вчитися в бідних повторному використанню та ощадливости. Тому зміна побутового мислення може призвести до побудови здорової екосистеми довкола себе.
Жити варто так, аби не зоставляти по собі зайвих слідів – ні на небі, ні на землі, ні в інтернеті. І плекати свій сад, аби не проскролити життя та планету. Аби зоставити по собі щось корисне, щось більше за тисячі одноразових пляшок та доробитися чого важливішого за заголовок-некролог-епітафію в чиїхось інстаґрамних історіях, котру просвайпають й не помітять.
24.12.2019
