Декілька днів не можу відійти від глибоченного враження, яке на мене справив, на перший погляд, абсолютно нікчемний історично-біографічний збіг. 1 листопада 1944 року помер великий митрополит Андрей Шептицький, а на день пізніше – 2 листопада того ж 1944 року народився великий рок-клавішник і композитор Кіт Емерсон. Лише одного дня забракло їм, аби стати сучасниками. Зате сучасниками митрополита Андрея були і залишаються: Рінґо Старр (народився 1940 року), Пол Маккартні (1942), Мік Джаггер (1943). Не менш цікаво, що Майкл Джексон (народився 1958 року) був сучасником Степана Бандери (вбитий 1959 року), а Курт Кобейн (народився 1967 року) – Дмитра Донцова (помер 1973 року). Коли я це усвідомив, був вражений несамовито.
Розповідають, що у 1950-х роках в Нью-Йорку зустрілися Ігор Стравінський і Квінсі Джонс, таким чином відбулась розмова учня Миколи Римського-Корсакова з учителем Майкла Джексона.
Трапляються такі стики епох, коли ниточка життя тягнеться з глибини часу в майбутнє і відбувається живий контакт між поколіннями, цінність якого навіть важко осягнути: таким чином втілюється незмірне щастя бути сучасником великих людей. 2006 року за два місяці до того, як 102-річний найстарший у світі композитор Микола Колесса відійшов у засвіти, мені поталанило взяти у нього інтерв’ю. Я, затамувавши подих, в усіх найдрібніших деталях слухав живу розповідь про 1 листопада 1918 року:
«Листопадовий Зрив – це була велика радість, яка настала серед наших людей, коли вперше на Ратуші замайорів синьо-жовтий прапор… 1 листопада зі самого ранку о сьомій годині нас, пластунів, повідомили про збір на вулиці Пелчинській біля Пелчинського ставу… але я, на жаль, запізнився. Далі я пішов теперішньою вулицею Івана Франка, і біля касарні навпроти церкви стояли вояки в австрійських мундурах із синьо-жовтими кокардами на шапках… Далі я попрямував на площу Ринок… Мене здивувало, що українські вояки, котрі стояли на усіх кутах вулиць, прилеглих до Площі Ринок, почали розганяти людей. І тут хтось дурний взяв та й стрілив, це був злий знак, бо далі поляки почали стріляти. Мабуть, перший постріл зробив український вояк, котрий пильнував вхід на площу від Краківської…»
Мені є що розповідати дітям і онукам, але лише згодом я пошкодував, що не взяв зі собою на це інтерв’ю якогось сімнадцятилітнього журналіста-першокурсника. Теоретично він би міг десь так року 2060-го розповідати своїм внукам чи правнукам про зустріч з живим очевидцем подій Листопадового чину, а, своєю чергою, цей його онук чи правнук міг би вже так року 2118-го своїм онукам чи правнукам розповідати, що його дід чи прадід на власні очі бачив Миколу Колессу, який, як очевидець, докладно розповідав про 1 листопада 1918 року. Таким чином жива ниточка поколінь могла б тягнутися цілих 200 років (!)
Але це лише теоретично. А насправді більшість із нас мало цікавиться минулим і мало прагне щось цікаве передати нащадкам. Я сам себе картаю за те, що випустив можливість, яку без сумніву мав, поговорити з багатьма цікавими людьми, які вже давно відійшли у вічність, і лише завдяки розповідям мого далекого родича, з яким я встиг поговорити, знаю я і знають усі, що, наприклад, в 1930-х роках у Львові учитель початкових класів заробляв сто двадцять злотих на місяць, зимові черевики фірми «Батя» коштували дванадцять злотих, комірне за двокімнатне помешкання з електрикою, газом і водою – п’ятнадцять злотих на місяць, кілограм вершкового масла – один злотий, а кілограм волового м’яса – тридцять п’ять грошів. І лише завдяки тому, що мені пощастило поговорити з чудовою людиною – сином львівського мемуариста Олександра Надраги паном Богданом Надрагою, ми знаємо, де в міжвоєнний час українці святили воду на Йордана, де купували ялинку на Різдво і що ялинку тоді називали – деревце.
Зранку 1 січня 2001 року, у перший день нового тисячоліття, я на «Радіо Люкс» зі своїми журналістами і діджеями записав ефір, де ми між собою говорили про проблеми сьогодення, які тоді нас найбільше турбували. Я мріяв про те, аби цю програму, записану на міні-диск, випустили в ефір через пів століття – 1 січня 2051 року. Нашим нащадкам середини століття, без жодного сумніву, було б цікаво довідатися про різні деталі життя самого початку цього століття. Я ще на цьому ефірі жартував: «Ось ви чуєте мій голос, а мої кісточки давно вже згнили». Коли я пішов з радіо, передав цей міні-диск програмному директору моєму наступнику з настановою, аби він його зберіг і передав уже наступнику своєму. Я розумів, що носії інформації будуть вдосконалюватися (зараз молоді люди навряд чи знають, що таке міні-диск), тоді треба буде переписати цей ефір на нові носії. Зробив ніби все від мене залежне, аби передати вісточку наступним поколінням, але коли я через два місяці завітав на радіо і зазирнув до шухляди, де мав надійно зберігатися цей диск, я його там не побачив. «А де міні-диск?» – «А я не знаю».
Тарас Шевченко народився через сорок шість років після Коліївщини, утім докладно описав її у «Гайдамаках» завдяки своєму дідові:
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав.
Це класичний приклад того, як з покоління в покоління передається живе слово, але це ж геніальний Шевченко. І ще одна цікава річ спала мені на думку щодо стику між епохами, культурами і країнами. Здається, ніколи й ніхто ще не звертав уваги на те, що Тарас Шевченко і Артур Шопенгауер були сучасниками! Геніальний німецький філософ помер усього на пів року раніше від нашого геніального поета. Чи міг знати Шопенгауер про Шевченка? Навряд чи… А Шевченко про нього? Можливо… але він про це ніде не згадує. Та менше з тим. І ось мене одного дня неначе пересмикнуло: адже, виявляється, власне Шевченко найгеніальніше втілив у своїй поезії ідею філософа і митця, виплекану Шопенгауером. Це «Перебендя»:
Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати, розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люде не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.
Перебендя, старий, сліпий, хто ж його не знає?.. У цьому вірші – доля всіх музикантів, і пересічних, і, напевно, більшості видатних. Та лише найвидатнішим Бог дав можливість уникнути долі Перебенді, яка полягає в тому, аби на людях і для людей грати те, що більшості подобається, – галіму попсу («Про Матрьошу, про Парашу – радость нашу, султан, паркет, шпори»), грати для того, аби заробляти гроші («Коли хочеш грошей, та ще й слави»), аби їсти-пити, аби вижити у цьому світі, а усамітнившись, для себе грати музику геніальну («Грає синє море…»), бо лише у ній – сенс усього життя. Але стадна більшість геніальної музики не розуміє й не хоче.
Фабричний продукт природи (за Шопенгауером) відкидає геніальне, тому й Перебендя …«заховався в степу на могилі, щоб ніхто не бачив, щоб вітер по полю слова розмахав! Щоб люди не чули, бо то Боже слово… то серце щебече Господнюю славу, а думка край світа на хмарі гуля… аж небо блакитне широкими б’є… і знову на небо, бо на землі горе, бо на ній широкій куточка нема тому, хто все знає, тому хто все чує… його на сім світі ніхто не прийма… один він між нами, як небо високе…»
….заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то Боже слово…
То серце щебече Господнюю славу,
А думка край світа на хмарі гуля…
Аж небо блакитне широкими б’є…
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує…
Його на сім світі ніхто не прийма;
Один він між ними, як сонце високе,
Так це ж точнісінько Шопенгауер! Втеча від людей! Самотній філософ, поет, митець, якому Бог відкриває те, що заховане від посполитого загалу, тут Шевченко геніально сконцентровано подає усю сутність шопенгауерівської ідеї мистецтва і митця!
Стики між епохами, ідеологіями, теоріями, людськими долями… Здається лише на цих стиках відбувається диво народження тої найбільшої сутності нашого існування, за якою ми так пристрасно полюємо, але якої так ніколи й не досягнемо…
