Інтелектуали не зробили домашнього завдання

24 Жовтня 2019 11:04

 

Коли йдеться про 1989 рік, то перша асоціація в мене — свобода. Це — час свободи. Як Оксана Забужко сказала, це — час творити власні сюжети, не треба пристосовуватися до чужих, можна творити свої сенси. І мені здається, що після 30 років добре поставити запитання: що з того вийшло? Які ми сюжети створили. Я говорю “ми” не тільки як член суспільства, а й як член міжнародної спільноти.

По-перше, ми всі стояли перед двома принципово важливими викликами. Перший — посткомуністичний. Як демонтувати комуністичну систему так, щоб створити на цім місці добре функціонуючу незалежну державу? І другий виклик — постімперіальний. Мені здається, він більше стосується України. Тобто як би не було і що б ми не говорили про Польську Народну Республіку, це, однак, було щось на кшталт окремої держави. Вона була створена, функціонувала, хоч і була велика залежність від імперського центру. Але це на вищому рівні. Україна, натомість, крім посткомуністичної, мусила побороти постімперіальну спадщину.

Якщо говорити про поляків після 1989 року, то мушу сказати, що це був дуже фантастичний період у нашій історії. Суспільство було об’єднане ідеєю реформування, чи творіння, нової держави, яка, очевидно, мала бути кращою за ПНР, модернішою, справедливішою тощо. За цю трансформацію польське суспільство заплатило дуже високу ціну. Я розумію і знаю, що в Україні мало про це говориться. Десь є таке розуміння, що Польщі просто так вдалося. І зовні воно може так виглядати. Але ця трансформація для великої частини поляків була дуже болючою. Вони відчували себе покинутими, скривдженими, залишеними без уваги та допомоги держави і суспільства. Мені здається, що так званий інтелектуальний клас не звертав уваги (або звертав дуже мало уваги) на кошт трансформації нашого суспільства — політичної, інституційної і, перш за все, економічної.

Першою людиною, яка побачила, що фрустрація, що сходить від цієї трансформації, є проблемою, з якою треба щось робити, був Яцек Куронь. Мало хто знає, що наприкінці свого життя Яцек Куронь був, у певному сенсі, антиглобалістом. Він вважав, що ця трансформація ліберального зразка була настільки важкою для нашого суспільства, що перетворилася і на певну втрату. Тим більше, що, як часто буває в житті, одні виклики приходять водночас з іншими.

На жаль, ми не маємо таких ситуацій, що можемо собі дати раду з однією проблемою, потім — з наступною і так далі. Мусимо долати багато викликів одночасно. Ми ще добре не вийшли з того посткомуністичного періоду, як вже зіткнулися з глобалізацією, яка є загальносвітовою проблемою. Проте для посткомуністичних та пострадянських країн вона є винятковою. Бо ці країни не мали жодного уявлення, як функціонувати в такій ситуації, коли з’являються міжнародні корпорації і трансформуються державні інституції тощо.

З глобалізацією прийшла конфронтація, яка, в нашому випадку, крім позитивів, принесла і певні негативи. Мені здається, що одним з найнегативніших явищ у Польщі була еміграція молоді. Більше ніж два мільйони людей впродовж 2-3 років виїхали переважно до Великобританії і Нідерландів. Бо це були дві держави, які не встановили перехідного періоду для праці поляків. То вже потім хвиля міграції пішла на Німеччину.

Розвиток технологій також має свої наслідки. З одного боку, це просто космос комунікацій. А з іншого, особливо з часу, коли створили соцмережі, почали масово виникати й інформаційні бульбашки. Тобто почалася декомпозиція суспільства як такого. Коли існувала і мала вплив традиційна преса, традиційні медіа, то були якісь майданчики, де люди з різними поглядами могли зустрітися, дискутувати, опонувати. Тепер, фактично, таких майданчиків нема. Кожен має своїх друзів на фейсбуку і насправді не бачить світу, як він є.

Реакцією на глобалізацію для поляків (але, думаю, не тільки для нас) стали пошуки спільноти. Людям, які не розуміють механізмів сучасного світу, перше, що спадає на думку, — це створити для себе зону комфорту, якусь спільноту. І мені здається, саме звідси випливає популярність останніми роками двох феноменів цілої Європи —  популізму і націоналізму. Це є недосконалий, карикатурний, але спосіб створення бодай якоїсь зони комфорту.

Питання в тому, чи мусило так статися. Чи інтелектуали могли запобігти цьому? Мені здається, що ми, інтелектуальний клас, не зробили свого домашнього завдання. У нас було замало емпатії, замало розуміння проблем суспільства. Ми проґавили той момент, коли певні суспільні явища почали перетворюватися в суспільні феномени.

Закінчу цитатою Єжи Онуха, з його інтерв’ю. Це його оцінка ролі еліт. Він каже: “Еліти завжди маргінальні. Але якщо вони не спроможні діагностувати, що відбувається, і стати солідарними з суспільством, тоді це дорога в нікуди”.

 

Богуміла Бердиховська, польська публіцистка, яка спеціалізується на історії України XX ст. та на польсько-українських стосунках.
З виступу в контексті дискусії “Розпад як творення: культурні трансформації суспільства після Берлінського муру”, що відбулася під час Конгресу культури у Львові
Зреферувала Анна Герич

22.10.2019

Джерело: Збруч