Наш Юрко. In memoriam

3 Лютого 2019 22:14

Про нього все ще складно писати в минулому часі. Бо око все ще автоматично вишукує його постать в кріселку на терасі «Світу кави». І голова на Руській все ще автоматично розвертається, щоби глянути, чи світиться в галереї. Але за дверима, де двадцять років поспіль відкривали резонансні виставки і на каву та розмови заходило пів міста, тепер продають авторський одяг. А гак, на якому стільки років висіла весела керамічна вивіска «Ґердану», порожній.

«До мистецтва» Юрка, майбутнього інженера-теплотехніка, за руку привела дружина (тоді ще майбутня) Оксана Бойко, в якої тато був художником. Це був кінець сімдесятих, коли інтелектуальне бурління шукало шпарки в бетонних обмежувачах соціалізму, коли творчу молодь захоплювала ейфорія відкривання свого, забороненого світу і того великого, «за парканом». Тож до музики, яку Юрко дуже добре знав, і літератури (мав талант скорочитання – за вечір ковтав книжку), додались виставки, лекції з історії мистецтва легендарної Потапової, мудрі розмови до ранку по майстернях про все на світі.

 

 

Як згадує Оксана Бойко:

«Багато читали. Наприклад Смолича – Розповіді про неспокій, три томи, там були імена поетів, яких ми не знали – таким чином визбирували крихти. Ходили до Галущаків, це родина Франка (донька Петра Франка, Іванна, в родині Ася, вийшла заміж за Мирослава Галущака). Невістка Франка, пані Оля, їхня бабця, коли б ти не прийшов, завжди пекла тістечка, кава лилась… Юрко, займаючись роботою, яку не хотів робити, шукав собі якусь нішу. Я на той час працювала в реставраційних майстернях (тепер інститут Укрзахідпроектреставрація), там було цікаве товариство: Кость Присяжний, Скрентовичі… Зацікавились українською старовиною, 1985 року поїхали з Юрком в Гавареччину, звідтам привезли глеки. Юрко і з Полісся глеки привозив, і з Закарпаття…»

 

1988 року Юрко Бойко вирішив кардинально змінити професію і влаштувався реставратором ікон в реставраційні майстерні на Вірменській. Тоді там працювали брати Гуменюки, і Юрко зійшовся з Петром. Відреставрував дві ікони, з чого був дуже гордий. Але незабаром посварився з начальством (мав шалений темперамент і звичку говорити правду у вічі), тож звільнився і влаштувався в Львівський музей українського мистецтва (тепер – Національний музей у Львові). Спершу техніком, потім молодшим науковим, а коли звільнилось місце завідувача відділу сучасного мистецтва, Віра Ілларіонівна Свєнціцька, яка вже давно приглядалась до енергійного і розумного співробітника, порекомендувала Юрка на цю посаду. Нарешті Юрко потрапив у «свою річку».

Це був час, коли совок почав активно валитися, заборони щезали як хмарки, номенклатура розгубилась, раптом все стало можна. І Юрко починає активно переформатовувати колекцію сучасного мистецтва музею, закуповує твори Звіринського, Сельського, Петрука, Довбошинського, Петра Марковича… Організовує ряд резонансних виставок. Активно пише. Організовує мистецьке товариство «Шлях». Згадує Оксана Бойко:

«Ми були задіяні в усі політичні акції: “Рух”, “Меморіал”, УГКЦ, відвоювання музею Леніна в користь Національного музею… Читали альманах АНУМівський, і Юрко придумав об’єднати молодих львівських художників, пішов з ними до Звіринського, той привітав, Юрко був дуже з того гордий. Назву “Шлях” придумав Андрій Гуменюк. З буквою Ш дуже добре було бавитись в різні графічні провокації, бо вона була подібна до тризуба».

У маніфесті «Шляху» значилося: «…здорові сили громадськості усвідомлюють, що весь тягар по оздоровленню культурного середовища лягає на їх плечі. Одним із необхідних елементів здорового культурного життя повинне стати створення незалежних творчих об’єднань, які могли б протиставити збанкрутілій Спілці художників чисте, не засмічене соцреалістичними дурницями, вільне від хвороб тоталітарного мистецтва, творче мислення».

 

Однією з найбільш резонансних акцій нового товариства стала виставка дисидента Опанаса Заливахи у Львівському музеї етнографії (1988 р.). Як згадує Оксана, Юрко, коли познайомились із Заливахою, сказав – я мушу зробити його виставку. Це була бомба.

Ще одна знакова виставка товариства – приурочена злуці УНР та ЗУНР спільна паралельна виставка львівського мистецького товариства «Шлях» (в музеї ім.Т.Шевченка у Києві) та київського мистецького товариства «Погляд» (у Національному музеї у Львові) 1991 року. Поза тим члени «Шляху» активно співпрацювали з львівським молодіжним театром-студією ім. Л.Курбаса, фестивалями «Імпреза ‘89, ‘91», «Ретро», «Оберіг–89», «Вивих»…

Як пише дослідниця діяльності «Шляху» Ганна Гаврилів у своїй статті «Мистецьке товариство “Шлях” і львівський андеґраунд ‘90-их»:

«Попри юридичну реєстрацію і чіткі статутні завдання, товариство залишалося неформальним – defacto воно було спільнотою друзів-ровесників, знайомих зі студентського життя. “Шляхівці” також були інтегровані в музичні та літературні кола Львова: вони активно співдіяли з  літераторами з “Бу-Ба-Бу” та “ЛуГоСаду”, музикантами гуртів “Плач Єремії” та “Мертвий Півень”», журналістами “Пост-Поступу”…. Створення товариства було великим підпільним щастям – на рівні створення криївок ОУН-УПА, але в мистецтві, – згадує член товариства Юрій Кох».

Середина 1990-х, коли почався і політичний, і бюрократичний відкат на старі позиції, стала для Юрка Бойка серйозним розчаруванням. Дух експерименту і вільної, активної, конструктивної творчості вивітрювався, натомість закручувались формальні гайки. І відсутність диплома з історії мистецтва стала одним з каменів спотикання. А ще плюс характер – вибуховий, безкомпромісний. Не спрацювався з новим керівництвом і мусив піти з музею, пережив це дуже болісно, бо саме там, як ніде більше, відчував себе на своєму місці.

Наступних двадцять років – час галереї «Ґердан». Але мініатюрний простір галереї і формат містечкового куратора, нехай навіть і львівського, був Юркові замалий, він весь час шукав простору для своїх проектів. Тож першою масштабною презентацією галереї стали дві концептуальні виставки «Дух. Тіло. Розум» (Любомир Медвідь, Микола Малишко, Євген Равський, Євген Лещенко, Ігор Подольчак, Володимир Костирко) в Національному музеї у Львові (1997 р.) і Національному художньому музеї України (1998 р.). Юрко використовував усі доступні йому можливості, щоби пропагувати, підтримувати, розкручувати все, що вважав вартісним в сучасному українському мистецтві. Він довший час безкоштовно вів на Львівському телебаченні мистецькі програми, коментував, писав… Саме він першим відкрив і підтримав тоді ще зовсім юного Влодка Костирка. Витягнув, виставив, видав каталог оригінального львівського художника Івана Завадовського…

Його феномен складався з самоосвіти, інтуїції і жагучого бажання змінювати світ на краще. На жаль, більшість з написаного і сказаного Юрком про митців і мистецтво відбулось у доцифрову добу. Тому в інтернеті того не знайдеш. Ще прикріше – так от просто, за першим кліком, не знайдеш бодай елементарної інформації про самого Юрка, бо «випадають» лише боксер і політик. А варто повідшуковувати і поскладати, бо Юрко Бойко відрізнявся добрим смаком, нестандартним мисленням і точним баченням ситуації, не замиленої професійними штампами.

PS. «Білі починають і програють» – так називалася стаття, яку Юрко Бойко написав на підтримку директора Національного музею у Львові Андрія Новаківського. До його стилю керівництва були претензії, влада воліла бачити більш «академічну» особу в цьому кріслі, а Юрко, який на той момент сам був у конфронтації з Новаківським, не побоявся публічно підтримати його кандидатуру. Тому що вважав це правильним. Такий вже він був – Юрко Бойко, щирий до останньої клітини. Він теж був в тому самому рядку – «білих», які починали нову Україну. І він теж, з класичної точки зору, програв свою кар’єру. Бо не колекціонував дипломи і посади, бо вилізав з шаблонів і рамок, говорив правду в очі, не підписувався на жодні кулуарні домовленості і оборудки. В останні роки втомився боротися з вітряками, розчарувався, перегорів, скаржився, що йому вже мистецтво не цікаве. Але не міг просто сидіти на каві. Взявся створювати Українську Галицьку Партію.

PPS. Можна помріяти, яким був би Львів, якби Юрко залишився в Національному музеї і згодом його очолив, або очолив би департамент гуманітарної політики міста. Або принаймні Львівський палац мистецтв. Мали б в місті сучасний мистецький центр, мали б що запропонувати культурному туристу… Значить, далі нам.

Юрко Бойко

27.01.1959–15.06.2017 рр.

Народився 27 січня 1959 року у Львові. Навчався у Львівській СШ №34 ім. М.Шашкевича, у Львівському політехнічному інституті (диплом інженера-будівельника, 1981 рік).

Ю. Бойко у 1988–1989 роках працював реставратором ікон Державної науково-дослідної майстерні Міністерства культури України. Від 1989 по 1994 рік працював у Національному музеї у Львові на посаді наукового працівника, завідувача відділу сучасного мистецтва, був хранителем фонду сучасного мистецтва. У 1994–2015 роках – директор галереї «Ґердан».

У 1987–1992 роках був активним учасником політичного і громадсько-культурного життя у Львові. 1987 року організував у Львові перше повоєнне незалежне мистецьке об’єднання «Шлях»; провів перший масштабний обмін між художниками Львова і Києва – «Шлях-Погляд» до Дня злуки 1991 року.

Як директор галереї «Ґердан» організував і провів понад 80 виставок художників з України, Польщі, Німеччини.

Як куратор-менеджер представляв сучасне мистецтво України в проекті «Через межі і кордони» на запрошення Міністерства культури Австрії (Лінц, Ґмунден, 1996); сучасне мистецтво України у програмі «Нова Європа зустрічає нову Україну» (Бонн, 1997 рік).

Ю. Бойко неодноразово брав участь у наукових конференціях, в тому числі – міжнародних; є автором понад 50 публікацій з питань проблематики культури та мистецтва. На громадських засадах впродовж п’яти років був автором і ведучим понад 80 телепрограм з циклу «Галерея», створених на ЛТБ.

Виступав з доповідями про сучасне українське мистецтво в Канадському інституті українських студій Альбертського університету (Едмонтон, 1990), Торонтонському університеті (Торонто, 1990), Українському Вільному Університеті (Мюнхен, 1991), на бієнале «Імпреза» в Івано-Франківську (1996), на конференціях міжнародного Арт-фестивалю в Києві (1996–1997).

Нагороджений дипломом і премією на Першому міжнародному арт-фестивалі у Києві як переможець у номінації «Золотий перетин» – краща галерея України; на міжнародній виставці «Одеса Арт–98» отримав диплом за кращу експозицію; в 1998 році міський голова Львова нагородив галерею «Ґердан» як кращу галерею міста; того ж року нагороджений дипломом СХУ за популяризацію творчості Львівських художників в Україні і за її межами.

Галерея «Ґердан» неодноразово надавала допомогу і брала участь в організації культурницьких акцій: Міжнародні симпозіуми з гутного скла, Міжнародний музичний фестиваль «Контрасти», Всеукраїнський студентський спортивний фестиваль «Будьмо».

2001 року Ю. Бойко був організатором і керівником делегації львівських художників на акції «Художники України малюють Нашу України» на запрошення-пропозицію майбутнього президента України В.Ющенка.

За неодноразове надання матеріальної допомоги «Фонду збереження історико-архітектурної спадщини» Ю.Бойко занесений в «Почесну книгу Благодійників Львова».

2001 року успішно пройшов стажування й отримав диплом з відзнакою по програмі «Громадські зв’язки», організованій бюро освіти і культури Держдепартаменту США для керівників і менеджерів закладів культури.

У 2003–2004 роках – автор постійно діючої мистецької рубрики «Арт-новини» газети «Поступ».

У 2007 і 2009 роках разом з львівською обласною організацією «Срібні крила» організував культурно-мистецькі акції «Парад левів», у яких були залучені художники і відомі діячі української культури. За виручені кошти від проданих на аукціоні левів у Львові встановили дитячі майданчики.

Юрій Бойко завжди публічно займав принципову громадську позицію в питаннях культури, мистецтва, збереження історико-культурної спадщини.

У 2009 році нагороджений дипломом Львівської міської ради, у 2011 році – відзнакою «Золотий герб міста Львова» за активну громадську позицію.

Отримав подяки від Центру волонтерства за допомогу в проведенні благодійних аукціонів в порятунок воїнів, Подяку від бійців та командування Батереї управління та артилерійської розвідки «Буар».

27.01.2019

Наталка Космолінська