Минулого тижня у Львові відзначали 500-ліття храмового празника монастиря святого Онуфрія. Насправді ця знакова для Львова святиня має значно давнішу історію, ведучи її ще від перших років заснування міста та діяльності його власника князя Лева. Не обділена історія Святоонуфріївської обителі й іншими гучними іменами: тут поховані молдавський господар Стефан VII Томша і першодрукар Іван Федоров, тут творили визначні художники Лука Долинський та Модест Сосенко, тут у свій час провадив служіння майбутній митрополит Андрей Шептицький. Сьогодні історія монастиря продовжується – ось уже майже тридцять років, як він знову став осередком чернечого життя монахів-василіян.
Монастир святого Онуфрія у Львові сягає своїми початками ХІІІ століття, коли народжувалося саме місто. Окремі дослідники припускають, що фундатором його став князь Лев Данилович. Це, зокрема, підтверджує й історія, викладена середньовічним львівським літописцем Бартоломеєм Зиморовичем. У своїй праці «Leopolis triplex» він стверджує, що князь Лев Данилович віддав новозаснованому Святоонуфріївському православному монастирю на зберігання ікону Богородиці, мальовану нібито самим Лукою Євангелістом – саме ту, що пізніше опинилася в Ченстоховій і стала головною святинею Польщі.
Перша документальна згадка про монастир датована XV ст. У хроніці Ставропігії відзначено, що в 1453 р. дерев’яні будівлі монастиря були відновлені за кошт міщанина Степана Дропана. Тоді монастир займав невелику територію у верхній правій частині сучасного саду, там же була збудована перша дерев’яна церква.
XVI століття стає періодом процвітання і розвитку Онуфріївського монастиря. У 1518 році члени Успенського братства купують для нього земельну ділянку у нижній частину схилу, і його територія збільшується у декілька разів. Саме з цього часу обитель почала перебувати під безпосередньою протекцією Успенського (з 1589 р. Ставропігійського) братства.
Збудована на новому місці церква, очевидно, була теж дерев’яною. ЇЇ спорудження було завершено у 1526 році – дата 1518 на сучасному храмі нагадує про рік закладення храму. Ця церква, однак, простояла недовго і була знищена пожежею.
Нова розбудова монастиря пов’язана з іменем князя Костянтина-Василя Острозького, який став одним із його фундаторів. За кошт князя у 1650 році Онуфріївську церкву було відбудовано уже як муровану. Тоді ж збоку від неї добудували каплицю Святої Трійці, яку називали «малою церквою». Обидві церкви прилягали одна до одної, але мали окремі входи (в такому вигляді вони простояли до 1776 року, коли між ними пробили прохід, зливши в один храм)..
У 1554 році було також вимуровано невеличку дзвіницю, яка водночас слугувала вхідною брамою монастиря. Дзвіниця мала також важливе оборонне значення — на ній було розміщено гармати.
Розміщений за міськими мурами монастир у часи постійних ворожих набігів був приречений мати оборонний характер. Тож у 1693–1698 років навколо монастирської території місці давнішого дерев’яного паркана було вибудувано мур з бійницями. Мур був відсутній лише з півночі, де монастир межував із вірменською обителлю св. Анни. Під час ворожих набігів два монастирі перетворювалися на єдиний оборонний комплекс. Проте й це не завжди допомагало – так, у 1672 році Онуфріївський монастир потерпів від турецького війська, що облягало Львів. Храм, який сильно постраждав під час цієї облоги, було відбудовано лише у1680 році.
У середньовіччя Онуфріївський монастир був також важливим культурним центром. У 1573 році він стає прихистком для Івана Федорова, який засновує друкарню в одній із монастирських келій. Саме тут було надруковані славнозвісні львівські «Апостол» та «Буква». На території місцевого цвинтаря (там де зараз розташовано монастирський сад) першодрукаря і було поховано після його смерті у 1583 році. На могилі Івана Федорова буо встановлено надгробну плиту з епітафією про те, що він у Львові «друкованіє занедбалоє обновил».
Окрім цвинтаря, поховання велись і в усипальниці у підземеллях церкви. Тут ховали шляхтичів та багатших міщан-русинів. Також тут був похований страчений у Львові в 1564 році молдавський господар Стефан VII Томша.
У XVI – першій третині XVII ст. згідно хроніки, монастир нагадував «миловидний райський тенет», де всі і все жили за розміриним часом, а, сама територія гармонійно доповнювала цей спокій, миловидна церковця, довкола якої був сад, за яким вгорі, симетрично розташовано цвинтар, а, праворуч монастирські садиби, кожна з своїм призначенням. При монастирі функціонували шпиталь та школа для дітей з бідних сімей. Молодших школярів навчали грамоти, а старші спудеї вивчали грецьку і латинську. Також при монастирі проводили уроки хорового співу та постановки шкільного театру
Проте не завжди все було аж так ідилічно. І виною тому не лише татарські набіги. Наприкінці XVI сторіччя монастир опинився в центрі релігійного конфлікту між львівським владикою Гедеоном Балабаном та Ставропігійським братством. Гедеон навіть спробував силою захопити будови монастиря та ув’язнив його ігумена. Безпосередньою причиною цього стало перепідпорядкування монастиря Львівській Ставропігії, здійснене 1589 року константинопольським патріархом Єремією II. Та врешті-решт Гедеон змушений був погодитися з волею Патріарха.
У 1708 р., після переходу Львівської Ставропігії на унію, монастир перепідпорядковувається Риму. У 1762 році обитель отримує незалежність від Стравропігії, а ще за п’ять років, у 1767-му стає Василіянською.
Майже відразу починається грунтова перебудова монастиря. Обидві церкви – святого Онуфрія та святої Трійці – у 1776-1777 роках об’єднують в одну, пробивши стіни й улаштувавши між ними аркади. Цю роботу виконав мулярський майстер Григорій Мізанський за вказівками й керівництвом архітектора Франціска Ксаверія Кульчицького. Було також розібрано стіну, що відділяла наву від презбітерію, а підлогу вівтарної частини піднято на дві сходинки.
Тоді ж львівським різьбярем Іваном Щуровським був перебудований і церковний іконостас -за зразком іконостасу церкви св. Миколая. До нашого часу він не зберігся.
Нову грандіозну перебудову монастиря було здійснено у 1820-х роках за проектом Франца Трешера. Це було пов’язано насамперед із переселенням групи василіян із скасованого монастиря при соборі святого Юра. Відтак до монастирських келій надбудували другий поверх.
Реконструкція монастирського будинку тривала до 1819 року, а після її завершення приступили до спорудження нової мурованої вежі-дзвіниці. Стару дзвіницю з мурованою основою і дерев’яним верхом розібрали й заклали фундамент під нинішню.
Вежа дзвіниці має чотири поверхи. Перший ярус – цокольний, у вигляді аркового проходу, який служить входом на монастирське подвір’я. Три верхніх поверхи вимурувані з цегли та сполучені серпантиновими дубовими сходами,, з яких є окремий вхід на кожний з трьох ярусів вежі. На другому поверсі вежі розташована велична зала, в якій від 30-х років XIX ст. містилися фонди монастирської бібліотеки, водночас зала є з’єднаною з основною будівлею монастирського комплексу. На останньому ярусі, на рівні четвертого поверху розміщено чотири півкруглих великих вікна, на західному фасаді, від вулиці вмуровано металевий балкон роботи слюсаря Криштофа Ріделя.
Одночасно з побудовою дзвіниці було відновлено нові двомаршові сходи з нішею, в якій стояла фігура Св. Онуфрія.
До жовтня 1820 р. вежа-дзвіниця була повністю викінчена, тоді ж приступили до її мистецького оздоблення. Розписи на дзвіниці – образи Ісуса Христа, св. Василія, Антонія і Феодосія Печерських, св. Йосафата, – були зроблені Лукою Долинським. Він же створив і новий іконостас Онуфріївської церкви.
У 1821-1824 роках було змінено також і вигляд церкви. Півокруглу вівтарну апсиду церкви перетворено на прямокутну, видовжено і прибудувано до неї захристію. До церкви також було добудовано новий бабинець. На бічних мурах по боках входу вмурували надгробні плити з різьбленим орнаментом, а художник Том Ґертнер розмалював п’ять ніш на церковному фасаді.
У проекті Франца Трешера була також побудова нового крила келій, що мали примикати до дзвіниці з півночі, однак ці плани реалізовані не були. Цікаво, що й інший проект побудови келій на цьому місці, виконаний у 1848 році Юзефом Енгелем, теж не було здійснено.
Останній раз Онуфріївську церква було перебудовано у 1902 році, коли за проектом Едґара Ковача будівничий Іван Левинський спорудив північну наву храму, у результаті чого церква стала тринавною та симетричною. У 1906 році художник Йозеф Бала наново розписав храм, поверх стінопису Мартина Яблонського 1854 року. А ще за два роки іконостас Луки Долинського був замінений новим, з іконами Модеста Сосенка та різьбою на зразок краснопущанського іконостаса, виконаною василіянськими ченцями.
Частину коштів за роботу над іконостасом оплатив митрополит Андрей Шептицький. До Онуфріївського монастиря у Шептицького були особливі сентименти – він служив його ігуменом у 1896-1899 роках. Тут же він, разом з Платонідом Філясом, заснував релігійний часопис «Місіонар» – перше «живе духовне слово» на території Галичини.
Разом із новим оздобленням інтер’єру церкви багато старих цінних мистецьких пам’яток (вівтарі, ікони) XVII-XVIII ст. були усунені, дещо передано до провінційних монастирів і парафій, частина з них залишилася у монастирському музеї. Більшу частину з них, на жаль, було втрачено у радянські часи. На сьогодні у церкві зі старих пам’яток збереглися тільки амвон у вигляді печери з XVIII ст. та запрестольний образ на дереві “Св. Онуфрій” ХУІІ-ХУІІІ ст., привезений із Добромильського монастиря. Вівтарі у бічних каплицях – Богоматері в північній та Серця Ісусового – південній походять із кінця XIX ст., їх різьбив і малював василіянин-самоук М. Щурма.
Варто додати, що Святоонуфріївський монастир у Львові був не простою обителлю, а столицею Галицької провінції Василіянського Чину. Тут існував головний архів ордену з бібліотекою, де зберігалися документи до історії багатьох василіянських монастирів, пергаментні рукописи та стародруки, починаючи від Федорівського “Апостола”. Був також вже згаданий музей, що містив предмети сакрального вжитку та мистецтва.
Добрі часи для монастиря закінчилися з приходом радянської влади. Ще в період 1939-1941-х рр. почалося поступове відбирання монастирських територій – у частині келій розташувалася Академія наук УРСР. Але монахів поки що не чіпали. Повоєнні «совіти» були вже менш поблажливими. У 1946 році монастир було закрито. Невдовзі монастирські келії перетворили на гуртожиток, а церкву було передано Музею етнографії. У 1977 році тут відкрили музей Івана Федорова, а поруч встановили трифігурну композицію, що зображує першодрукаря з двома помічниками.
У 1989 році монастир повернули василіянам. Музей Івана Федорова було перенесено до споруди поблизу палацу Потоцьких – тепер це Музей мистецтва давньої української книги. Туди ж помандрував і скульптурний Федоров з побратимами.
Після повернення василіян монастир зазнав останніх змін. Давнішу його частину було реставровано, а у 1990-х роках за проектом групи львівських архітекторів було збудовано новий корпус келій з каплицею. Нині тут проживає близько 20 ченців.
Адреса: м.Львів, вул. Б.Хмельницького, 36
