Україна – вічний виклик для Росії

22 Вересня 2018 11:52

Американсько-польська історик Енн Епплбом стала хедлайнером першого дня 25 Book Forum, котрий, як писав Z, стартував у Львові цієї середи. В обід пані Епплбом презентувала публіці свою найсвіжішу книгу «Червоний голод: Війна Сталіна проти України» (оригінальне видання – 2017 рік, український переклад – 2018), а ввечері виступила з промовою на церемонії офіційного відкриття книжкового фестивалю. Наступного дня, у четвер, 20 вересня, книга пані Епплбом була оголошена найкращою книгою Форуму видавців у номінації “Історія”.

Прикро, але перша з топ-подій форуму, незважаючи на авторитет володарки Пулітцерівської премії, опинилася в затінку глядацької уваги: основний майданчик фестивалю – конференційний зал у Палаці мистецтв – не заповнився і наполовину. Як написав Євген Глібовицький, Енн Епплбом і Сергій Плохій на сцені півпорожньої зали Книжкового форуму нагадали йому експеримент з маестро зі скрипкою Страдіварі у вашингтонському метро.

Причини недостатньої уваги до презентації прозаїчні: розпал робочого дня, ще «сплячий» перший день фестивалю (на момент зустрічі з Епплбом видавництва все ще розставляли книжки на полицях), відсутність «книжкового туриста» з-за міста. До того ж, позначився приїзд до Львова президента Порошенка з «альтернативною» церемонією, котрий, мабуть, таки відволік частину реєстрових глядачів.

Під час спілкування з львівською публікою Енн Епплбом розповіла, що її симпатія до України зростала поступово, з моменту появи професійного журналістсько-історичного інтересу до Центрально-Східної Європи. З її слів, Україна є ключем до розуміння всього регіону, саме тому вона, пані Енн, не могла оминути цю частину світу ані як дослідник, ані, зрештою, як людина.

В Україні книжку Енн Епплбом зустріли з певним розчаруванням, бо дослідниця доволі стримано ставиться до концепції трактування Голодомору як геноциду. Низка істориків розкритикували Епплбом за те, що вона остерігається цієї дефініції – та водночас навіть критики визнають, що праця американсько-польської публіцистки є істотним вкладом у донесення історії Голодомору до публіки.

Відсутність вуха не применшує значення скрипки. Пропонуємо найцікавіші тези з виступу Енн Епплбом.

Енн Епплбом на відкритті Форуму

Про появу інтересу до України

Чому мене зацікавила Східна Європа? Відповідь на це питання зумовлена часовою епохою, в якій ми жили. Коли я навчалася в університеті, було неможливо не знати про холодну війну – вона була невід’ємною частиною глобальної політики. Я загорілася цією темою. Мені було цікаво ліпше зрозуміти Росію. Я прагнула освоїти російську мову, зрозуміти, що відбувається з того боку залізної завіси.

Потім мені пощастило відвідати вперше Центральну Європу, вперше відвідати Польщу. Були 80-ті роки – надзвичайно цікавий момент в історії. Ми відчували напругу подій, і мене затягнув цей регіон через те, що відбувалося тут у 80-х, 90-х роках: парад незалежностей, розпад СРСР. Я усвідомлюю, що в той час ви жили тут, занурившись у власні біди й труднощі – можливо, ця історія видається чимось пересічним. Але якщо відступити на крок і поглянути на історію цього краю здалеку, ви побачите великий і стрімкий у часі переломний момент історії.

Власне, я провадила опис цих подій як журналістка, намагалася зрозуміти, що відбувається в той момент, коли розпадається Совєцький союз, намагалася знайти причини… Ну добре, я розумію, чому розпався Союз – це жахлива система, вона жорстока, дисфункціональна. Але потім я поставила собі запитання: а як ця система такою стала? І, відповідно, це мене повернуло до історії ГУЛАГу, совєтизації Центральної Європи і, врешті-решт, до історії України.

Моя книжка – це спроба дати відповідь на питання, яке для вас, можливо, є тривіальним, але для мене воно є надзвичайно цікавим: чому Україна є такою, якою вона є? Я писала про Голодомор – бо хотіла зрозуміти Україну. Я писала про совєтизацію Центральної Європи, бо я була там у 80-х роках, я стала свідком розпаду радянського ладу і хотіла зрозуміти, з чого це почалося.

Про найбільше відкриття у процесі написання книги

Історія Голодомору – це не та історія, якої вистачить, щоб описати явище сталінізму 30-х років. Я почала працювати над книгою, вважаючи, що ця книжка розповідатиме про два роки – 1932-й і 1933-й. Але в міру занурення в тему, заглиблення в архівні джерела, монографії я усвідомила, що це книжка значною мірою і про Російську революцію і про Українську революцію. Тому книга починається не в 1930 році, а в 1917-му. Я мусіла зрозуміти, що ж відбувалося у 1917 році, для того, щоб пояснити Голодомор.

У 1917 році не було однієї революції, яка собі відбулася у Москві. Було багато революцій у багатьох центрах. Я мусіла зрозуміти, якою була Українська революція, якими були незалежницькі настрої українських політиків, які намагалися створити Українську державу (Епплбом вживає термін liberals, – Z), що саме сталося під час громадянської війни, чому ці політики (liberals) зазнали поразки.

Мені, зокрема, було важливо з’ясувати, наскільки насильницьким був той період. Я усвідомила те, наскільки шалене насильство сформувало цю революцію, наскільки воно сформувало мислення революціонерів.

Большевицька революція – це не результат єдиного моменту десь там у Санкт-Петербурзі у 1917 році. Це результат кривавої етнічної війни. Український Голодомор є продовженням цієї війни.

Тема Голодомору допомогла мені усвідомити, звідки ведеться тенденція масових убивств у радянській історії. Революція, яка народилася у масових убивствах, в шаленому насильстві 1917-го, 1918-го, 1919-го, 1920-х років – це те, що сформувало мислення людей. Це розуміння було надзвичайно важливим для мене.

Це також змусило мене усвідомити, що я більше не хочу проводити свій час над Сталіним. Я дуже багато часу витратила, читаючи його, намагаючись його зрозуміти – досить, край.

Про українську історіографію

Стан української історичної науки – а я маю з чим порівнювати, бо знаю, якою є російська історіографія – є дуже добрим в Україні. Дослідники історії Голодомору обговорюють різні думки, є дебати, є незгода. Українські архіви є надзвичайно відкритими, дуже легкими у користуванні, на відміну від багатьох інших країн регіону і навіть окремих західних країн. Нема єдиної лінії, яка спускається з уряду, аби всі її чітко виконували. Це дуже жвава царина, де є різні погляди, де є спектр думок.

Про те, чи є Голодомор геноцидом

Мені не йшлося про те, щоб написати книжку, яка би була аргументом за чи проти геноциду. На мою думку, було дуже важливо (особливо зважаючи на те, що ця книжка англійською мовою), щоб вийшла книга, яка була би історією самого Голодомору – що сталося і чому сталося.

Поняття геноциду, як і класифікація, був це геноцид чи ні – це надзвичайно важливі питання. Але водночас це висновок, який має бути здійснений після того, як ви вже прочитаєте історію. Ми мусимо бути поінформованими про історію, ми мусимо чітко розуміти, що саме сталося, для того, щоби потім кваліфікувати, чим це було.

Як і багато інших істориків, я вивчала історію терміну «геноцид», концепцію геноциду. Поняття «геноциду» зародилося у Львові. Людина, яка використала його вперше, яка, власне, його запровадила – це польсько-українсько-єврейський дослідник родом зі Львова, випускник юридичного факультету Львівського університету Рафаель Лемкін. Його розуміння поняття «геноцид» відрізнялося від визначення злочинів проти людства. Це термін, який, знову ж таки, походить із Львівського університету (Епплбом має на увазі праці Герша Лаутерпахта, – Z). Лемкін дивився на це поняття в досить широкому тлумаченні, трактуючи, що може йтися про знищення релігії, культури нації. У такому розумінні виступи Сталіна проти України однозначно є геноцидом.

Сталін намагався позбутися всіх можливих викликів з боку України – і політичних викликів, і викликів большевицькій революції. Йому йшлося не стільки про ідеї російського домінування в Україні, скільки про ідеї радянського домінування в регіоні. Він намагався знищити всіх людей – як народу, спільноти, групи або, наприклад, серед селянства, серед міської інтелігенції – які могли би бути загрозою радянській владі. Для нього знищення України як нації було частиною цього виклику.

Ця політика тривала в динаміці у 20-х, 30-х, 40-х роках. Були різні підходи з боку радянської влади: була спроба дозволити український інтелектуальний розвиток, було придушення збройного опору – в різні часи використовувалися різні політики. Але не змінювалася точка зору: завжди йшлося про те, щоб упокорити Україну як націю.

Те, чого Сталін не намагався робити – він не намагався вбити кожного українця.

На жаль, після Другої світової війни слово «геноцид» стало тлумачитися у вузькому розумінні. Тому аргументом, який використовується проти концепції Голодомору як геноциду, є питання про те, чи Сталін намагався вбити кожного українця. Ні, не намагався. Це один із аргументів, який використовується, це є трудністю для України, щоб переконати інші країни класифікувати Голодомор як геноцид згідно з нормами міжнародного права.

Я не кажу, чи я за, чи проти, а лиш пояснюю, чому виникає таке непорозуміння. Існує кілька визначень геноциду. На мою думку, раннє, ширше визначення від Рафаеля Лемкіна відповідає тому, що сталося в Україні. Але вузьке визначення – у значенні фізичного винищення народу – не підходить сюди, бо це не було наміром Сталіна.

Це складне питання. Втім, на мою думку, воно є вторинним питанням. Бо первинне: що сталося, чому сталося, які довгострокові наслідки це спричинило?

Про порівняння Голодомору і Голокосту

Я не робила би такого гострого порівняння. Хоча згодна з вами: важливо розглядати ці обидва явища, які відбувалися часто в тих самих місцях, у дуже близькому часовому періоді, в контексті двох тоталітарних режимів – нацистського і радянського. Науковець, який найближче підійшов до цього порівняння, – це Тімоті Снайдер. Він написав блискучу книжку, в якій розповів про те, що відбувалося в цьому регіоні, в Польщі, в Україні, у балтійських країнах, з акцентом на злочинах імперій – обов’язково раджу прочитати «Криваві землі», якщо ще не читали.

Моя мета в цій книжці – не формувати конкуренцію Голокосту жодною мірою, не творити альтернативи. Раніше чи пізніше люди запитають: а що було гірше? І відповідь буде – залежить, для кого. Якщо ви український селянин із Київщини, то Голодомор 1933 року був однозначно гірший. Якщо ви єврейський селянин і живете десь тут, на Галичині, на десяток років пізніше, то для вас Голокост був гіршим.

Не можна починати такі суперечки. Але, звичайно, в цих різних ідеологіях є складові, які є спільними, коли відкидається людськість певних людей, їх трактовано як невартісних і шкідливих для держави.

Про «нюрнберзький процес» для сталінізму

На це питання має відповідати сама Україна й українці. Не мені розповідати вам про те, як ставитися до свого минулого. Єдине, що я би порадила – імітувати те, що відбулося після Другої світової війни, можливо, не є найкращою відповіддю для сьогодення. Йдеться про злочини великої давності. Злочинці вже не живуть. Чи є зміст судити Петровського, Сталіна?.. Натомість було би краще, щоб українці в більш належний спосіб реагували на це (комуністичний тоталітаризм, – Z) – не шляхом судового процесу, а за допомогою глибокої історичної дискусії, котра би також встановлювала глибокі впливи на сучасність, психологічні наслідки для українців. На мою думку, це частково вже відбувається.

Про очевидців

У всіх своїх книжках я намагаюся використовувати мемуари чи спогади сучасників або їхніх близьких для того, щоб дати можливість людям розповісти з перших уст. Це історія їхнього життя. Почути цих людей важливо не лише для історика, а й читачам. Щоб не я розповідала, що сталося, а люди говорили від себе своїми словами.

У цій книжці це було важче зробити, ніж у попередніх, бо вже майже не залишилося живих. Якщо хто живе, то це люди дуже літні. Тому я використовувала в своїй роботі інтерв’ю, які були записані 10-20 років тому.

Важко описати, як це вплинуло на мене. Коли ви починаєте такий проект, то треба віддалитися і думати суворо: ось така інформація мені потрібна, ось це я мушу пошукати – ніби складаєте інтелектуальну шараду з багатьох частин, шукаючи або підтвердження, або спростування. Неможливо плакати весь час, занурюючись у свідчення. Так не напишеш книжки. Але ці емоції накопичуються, і ця книжка стала найважчою для мене у цьому відношенні.

Це дуже сумна, дуже гнітюча історія. Важко було знайти в цьому якоїсь розради. Внаслідок написання цієї книжки я не те, щоби стала песимісткою, бо загалом вважаю себе оптимістичною особою, але в професійній діяльності я, можливо, стала більш песимістичною… Гаразд, я підберу інше слово: мені лячно за ідеалістів, оптимістів, які вважають, що все добре. Я завжди згадую про темну, чорну сторону людства. Визнаю: незважаючи на війну на сході України, незважаючи на війну в Сирії, загалом ми живемо в заможному, процвітаючому, відносно мирному періоді історії людства – можливо, найкращому періоді за всю історію людства. Всі ми мусимо бути вдячними за це, і при цьому мусимо пам’ятати, що минуле завжди може повернутися і ці події можуть завжди повторитися.

У першій редакції книжки я написала дуже песимістичний епілог. Я дала його прочитати молодій українській історикині, а вона у відповідь написала: не можна завершувати книжку на такій негативній ноті – це несправедливо щодо сучасної України. І вона каже: «Дивіться, про що ваша книжка? Про спробу Сталіна знищити Україну. Але йому ж не вдалося, його політика не спрацювала: Україна тепер незалежна».

Книжка сумна. Але історія може розвернутися зовсім інакше. Наступ Сталіна на Україну не поклав край Україні. Ми завжди пишемо власну історію. Історія завжди змінюється. Українці можуть будувати власну державу і зробити її міцнішою.

Про те, чи Голодомор пояснює теперішні дії РФ

Один із висновків, які я винесла для себе, – Сталін сприймав Україну як загрозу собі особисто, своїй імперії. Не просто владі в Києві, а владі в Москві.

На мою думку, Путін сьогодні бачить Україну в дуже схожий спосіб. Коли він дивився на події Майдану 2014 року, то не просто бачив місцеву проблему в Україні – він бачив загрозу для себе і свого режиму в Москві. Це спричинило таку відчайдушну реакцію – вторгнення в Крим, вторгнення на Донбас.

Рух у бік демократії – це саме той політичний виклик, якого він боїться найбільше. Так само колись вони боялися «ліберальних націоналістів» (liberal nationalists), які нібито загрожували большевицькій революції. Для радянських і російських лідерів те, що відбувається в Україні, в Києві, у Львові, на їхню думку, відображається і на них самих.

Ми маємо завжди зважати на те, що Москва незмінно дивиться на Україну як на виклик, сприймає українську політику як чинник, який впливатиме на саму Росію.

 

 

Джерело: Збруч