Це підмічає Хав’єр Маріас, коли після вечері курить другу цигарку на терасі бару «Торре дель Оро» на мадридській Пляса-Майор. Ми сидимо, насолоджуючись вечором, і він розповідає мені про статтю, яку збирається написати цими днями. «Ти можеш собі уявити, – каже він, – що останнім часом стало модним руйнувати образ всіх тих прославлених людей, що живуть в нашій пам’яті?» Я трохи над цим роздумую і визнаю за ним рацію. Та не лише в Іспанії, відповідаю йому. Так є в цілій Європі, чи радше в тому, що ми усе ще називаємо Заходом. Зносити пам’ятники і танцювати на обломках. Це наче якась нова потреба. Щось нагальне.
Хав’єр згадує імена. Зараз, каже він, йдеться не так про те, аби витягти на світ Божий імена багатьох жінок, що їх історія залишила в безвісності, і не про те, аби нападати на відомих жінок, хоча і до них дійде черга, як про те, аби кинути тінь на чоловічі біографії. Нещодавно через це пройшов Альфред Гічкок, незаперечний геній кіно: жононенависник, садист, деспот. Фільм з Ентоні Гопкінсом зобразив його ще й ідіотом. Де Голль дістав своє кілька років тому, а зараз прийшла черга Черчилля. Найблискучіший політик Другої світової війни, який уможливив те, аби Європа протистояла нацистам, у фільмах, що були зняті про нього, постає кретином.
Поки ми прогулюємося перед тим, як попрощатись, я проводжу огляд Іспанії. Не йдеться вже про Черчилля, Гічкока чи де Голля, бо ми їх не мали; та мали тих, хто вирізнявся своїми вчинками чи інтелектуальним масштабом. Звісно, в руйнуванні репутацій ми маємо давню традицію: Олавіде, Моратін, Ховельянос, Бласко Ібаньес, Унамуно, Чавес Ноґалес і багато інших. Навіть тих, хто був визначальним в новітній історії: Суарес, Фраґа, Ґарільйо, Ґонсалес. Мало хто може порятуватись від цієї м’ясорубки, потреби позбавити заслуг, применшити їх відповідно до тенденції «не захоплюватись ніким і ніколи», як каже Хав’єр. Йдеться не так про те, щоб розвінчати міф, як про те, щоб знищити. Не існує нічого, над чим не можна було б позбиткуватись, як казав Цицерон. Ніхто вже не заслуговує на повагу через свій розум чи біографію. Будь-який невіглас, що примазується до політичної системи, будь-який народжений вчора профан, будь-який безграмотний кінорежисер чи журналіст, будь-який штурпак з Твіттером без комплексів перекреслює тих, кому в підметки не годиться в питанні талану, порядності чи авторитету. І відразу ж сотні таких самих неосвічених, як він, йолопів кивають з тупою важністю надутих дурнів.
Я маю власну теорію щодо цього. І я кажу «власну», тож не робіть відповідальним за неї Хав’єра (бо я втягнув його в достатню кількість халеп), а мене. Так само, як раніше чоловіки і жінки викликали захоплення через свої заслуги, тепер і ті, і ті дратують. Талант заважає, як ніколи. Посередності, закомплексовані, недоумки потребують, аби життя опустилося до їхнього рівня, щоби почуватися зручно, тож нищать розум і прославляють посередність, яка їм під смак. В Іспанії справжній талант карається. Той, хто ним володіє, автоматично стає підозрюваним. Звідси до фатального і такого ненависного слова «еліта» лише півкроку. А слово «фашист» – уже за рогом.
Гадаєте, я перебільшую? … Гляньте на школи, на дітей. Я про це колись писав: вся нинішня система виховання заснована на тому, щоб розчавити особистість, розум, ініціативу, відвагу і незалежність. На тому, щоб знищити найкращих, при цьому докоряючи батькам: Луїза не розмовляє з товаришами, а воліє читати; Альберто занадто часто піднімає руку; Хуан не грає у футбол і не долучається до командної роботи. І так далі. Все орієнтоване на те, аби опустити їх до рівня найтупіших, перетворивши на нічого не варту отару. Вже прагнуть не того, щоб ніхто не пас задніх, а щоби всі пасли задніх.
Немає сумніву, що гору візьмуть посередності. За ними майбутнє, і це дуже помітно. Їм належить світ, який йолопи – лиходії до цього навіть не докладають рук – з допомогою своїх спільників-боягузів створюють за своїм образом і подобою. Тому такою чудовою є незламність тих, хто опирається: дітей, вчителів, батьків. Хто залишається вільним і тримається прямо в ці часи покірності, колінопреклоніння і опущеної голови. Хто й далі потребує орієнтирів, якими можна захоплюватися, потребує живитися книжками, фільмами, наукою, історією, літературою, які можуть наситити вітамінами, що допоможуть вижити у ворожій місцині, яка стає все ближчою. Хто потребує незабутніх уроків розуму і життя.
Arturo Pérez-Reverte
Que todos queden atrás
XL Semanal, 19.08.2018
Зреферувала Галина Грабовська
