У чому унікальність кераміки, яка може увійти до переліку світової культурної спадщини ЮНЕСКО. Про феномен косівської мальованої кераміки ІА Дивись.info поспілкувалася із Марією Гринюк, науковицею та майстринею, доробок якої знаходиться у фондах кількох вітчизняних музеїв та численних приватних збірках України, країн Європи та Північної Америки.
Сама Марія Гринюк позиціонує себе більше як художниця.
– Я принципово працюю в стилі гуцульської кераміки. Роблю її такою, якою бачу – вільною, – розповідає художниця, супроводжуючи нас до своєї майстерні, де вироби, деякі ще сирі, дихають прохолодою.
– А де Ви черпаєте натхнення?
– Фантазія, лише фантазія. Коли настрою немає, у майстерню навіть не заходжу.
Косівська мальована кераміка, у стилі якої працює Марія Гринюк, вже давно змагається за своє право бути у списку ЮНЕСКО, поряд із петриківським розписом та козацькими піснями Дніпровщини. У чому її унікальність, розповідає художниця:
«Косівська кераміка трьохколірна. Пишуть, що в цьому її унікальність, утім, це неправда. У світі є кераміка з подібною технологією, ритуванням та кольором. Справа в тому, що до нас ця технологія прийшла з Європи. За моїми дослідженнями, уже в ХVII столітті такі кахлі, як у нас, виготовляли в Польщі. Цей момент свідчить про те, що ми належали до Європи. Австрійський цісар був закоханий в гуцульську кераміку, яку замовляв в Олекси Бахматюка, народного майстра. Коли цісар одягав гуцульський стрій, замовляв кахлі, він цим самим демонстрував, що це модно.
Феномен її полягає в тому, що там присутні образні сюжетні мотиви: життя гуцулів, австрійського війська, сакральні мотиви. Чому ж кераміка в Європі зникла? За словами дослідниці, це пов’язано з тим, що у ХVII столітті на її місце прийшов фаянс та порцеляна.
Ніде, окрім Косова, Кутів та Пістиня, такої унікальної кераміки немає, саме тому я наполягаю на тому, що вона саме косівська, – пояснює Марія Гринюк.
Читайте також: Кути: українське містечко з непростим єврейським минулим (фото)
Основна вимога ЮНЕСКО – строго витримана технологія. А у косівській мальованій кераміці вона непроста. Аби виріб не втратив своєї правдивості, необхідно строго дотримуватися всіх етапів роботи, адже будь-які ноу-хау у цьому мистецтві – це вже кіч. Пані Марія наголошує, що косівська кераміка саме мальована. Не молочена і не поливана.
– Зверніть увагу, глина, з якої зроблений виріб, червона, місцева. Потім, як сметаною, він поливається білою глиною і процарапується.
Ритування – розпис покритого білою глиною і підсушеного виробу.
Після того, як виріб висушили, його випалюють. Жовтий, зелений, коричневий – традиційні кольори. Інколи дають синій колір, але він з’явився пізніше. Після того, як у Коломиї відкрили гончарну школу. Школу відкривали з метою продовження традиційної косівської кераміки. Традиція зберігалася, але із введенням чогось нового.
Марія Гринюк переконана, що коли в народне мистецтво свідомо вмішуються професійні художники, які не знають традиції наївності, народного примітиву, тобто поєднують між собою різні стилі, екзотика розпису гуцульської кераміки втрачається. Жінка наголошує, що треба розуміти, що таке народне мистецтво.
– Наприклад, беремо дзбанок. Це класика народної форми, яку майстер виточить із закритими очима. У цьому також феномен народної форми. Треба бути дуже обережним, аби не зіпсувати традицію.
Навіть зараз, коли ми почали популяризувати косівську кераміку, завжди є бажаючі зробити щось подібне і заробити на цьому гроші. Опанувати техніку нічого не означає, адже необхідно збагнути духовну складову. Адже майстри малювали своє життя, кожен з них мали свою ауру та свій стиль, – роз’яснює художниця.
Як і в будь-якому іншому мистецтві, у кераміці також присутній кіч:
Кіч завжди дешевший, аніж правдиві технологічно зроблені речі. Використовуючи звичайні фарби, які потім тріскають, майстри роблять антирекламу правдивому мистецтву. Ми з цим боремося. Наприклад, на фестивалі «Мальований дзбанок» ніхто ніякий кіч не поставить, ми за цим слідкуємо.
– Увага світу до гуцульської кераміки зросла?
– Дуже добре її пам’ятають поляки. На виставці в Любліні були випадки, коли люди підходили і плакали.
На маленьких і великих глиняних виробах в майстерні Марії Гринюк розгортаються фантазійні сюжети, вигулькують химерні образи і враз ховаються, мелькнувши чи то риб’ячим хвостом, чи строгими лініями казкових квітів.
– Ліпити – це такий же навик, як і керувати машиною. Його постійно треба вправляти. Ось постолики, – видають своє несміливе «дзинь» маленькі глиняні постоли.
Серед тарелей, свічників, ваз, дзбанків Марія Гринюк звертає нашу увагу на кахлі провідної майстрині художньої кераміки Валентини Джуранюк. Авторству Валентини Джуранюк належить сотні високомистецьких творів. Як влучно зауважує Марія Гринюк, у роботах Джуранюк відчуваються глибокі знання менталітету місцевих мешканців, почуття гумору та бездоганне володіння стилем.
– Я дуже люблю графіку, – показує пані Марія широку таріль, на якій сміливі глибокі лінії збігаються, утворюючи двох рибок. У графіці лінія повинна бути плавна, ідеальна з першого разу, оскільки її не можна витерти.
Інколи роботи тріскають в печі. Виточити таку таріль з першого разу дуже важко, тому майстер повинен досконало знати технологію точіння.
– А це київський каштан, – тримає майстриня тяжку гуцульську таріль.
Біля пузатих глечиків принишк довершений ангелик. – А це робота моєї студентки, – гордо відповідає Марія Гринюк, гріючи в руці унікальну роботу. Успадковуючи досвід майстрів, вона його зберігає і передає іншим.
У кольорах, мотивах, сюжетах, візерунках: колах, кутах, ромбах, лініях – відлуння самих Карпат, їх глибокої, чистої, довершеної філософії.
Підготувала Олександра Багач
