Один з підходів до життя, які найбільше мене дивують в той утрируваний час, в якому ми живемо, є поклоніння дитинству. «Для мене мої діти є найважливішим у світі, за них я вб’ю», – з великим фанфаронством заявляють люди, і я аж дивом дивуюся. Чи ватро відкривати рота, щоби сказати таку очевидність? Чи треба цим похвалятися? Для кого його діти не є чимось найважливішим? Та нині зі всім переборщують, навіть із найприроднішим, наприклад, батьківством і материнством. Чи, може, я мала би сказати, що особливо переборщують стосовно цього зв’язку, що врешті виливається в обожнювання дітлахів. Я належу до покоління, в якому ми, діти, були таким собі нулем без палички. «Молоко на губах витри», – казали нам, даючи ясно зрозуміти, що діти є дітьми і мають – чи радше мали – слухатися батьків. В англійців, які висловлюються трохи м’якше, є інший вираз: «Mummy knows best» (мама знає краще). І ясна річ, жоден з нас не зважувався ставити під сумнів цей догмат віри. Так ми росли. Скоряючись трьом словам, які нині є анафемою: дисципліна, послух і стриманість. І річ не в тім, що я відчуваю ностальгію за минулим, ба більше: я вважаю, що тоді було багато свавілля і несправедливості, але від закрепу ми перейшли до діареї і зараз дитятко є в домі королем – в найпрямішому і найпоширенішому значенні цього слова. Діти монополізують розмови, а старші слухають, немов говорить Демосфен. Діти вирішують, що родина має їсти і куди треба їхати відпочивати. «Аби тільки вони не фруструвалися» – таким є психологічне гасло, яке зазвичай застосовують, і всі ми настільки боїмося такої жахливої можливості, що не замислюємося про те, що доросле життя сповнене фрустрацій і що раніше діти затямлять, що їхня добра воля не править світом, то підготованішими вони будуть для того, аби давати собі раду з труднощами, що їх чекають. Також мені здається не надто педагогічним, коли дітям надають право приймати рішення у деяких питаннях. Одна молода матір на днях розповіла мені, що переживала подібну ситуацію. Її дев’ятирічний син Іґнасіо страждає на дислексію і дуже відстає у школі, тож вчитель попередив, що він залишиться на другий рік у тому ж класі. Мати вважала за потрібне перевести сина до іншої школи, з меншою кількістю уроків і персоналізованішою увагою. Натомість її колишній чоловік не хотів, аби хлопець втратив своїх друзів, і волів, щоб той залишився на другий рік. «Хай вирішує Іґнасіо» – таким було вирішення справи, що його запропонував батько. «Врешті-решт, – аргументував він, – йдеться про його майбутнє і ми не можемо йти супроти його волі». Найбільше нажахану матір здивувало те, що коли вона обговорювала цю ситуацію з друзями, багато з них погоджувалися з батьком хлопця. Вони казали: «Як можна не враховувати бажання дитини, як можна не давати йому приймати рішення щодо свого життя?…» Чи знає дев’ятирічна дитина, що краще для її майбутнього? Чи здатна вона приймати подібне рішення? Й нарешті: чи справедливо звалювати на її плечі таку відповідальність? А ще мене недавно ошелешило те, що в англосаксонському світі зараз називається «культурою згоди». Австралійська вихователька на ім’я Дінн Карсон, либонь, знайшла сенсаційний спосіб покласти край сексуальним зловживанням. На її думку, немовлятам від їхнього першого дня треба пояснювати, що їхні статеві органи є їхніми і ніхто не може їх торкатися без їхньої згоди. Тому батьки, перед тим як поміняти своєму малюку підгузок, повинні щоразу казати: «Зараз я тебе переповию, гаразд? Ти даєш свою згоду?» А оскільки маля ще не говорить, то Дінн Карсон радить звертати увагу на мову тіла і робити паузу, «аби дитина з колиски знала, що її думка є важливою». Тож я запитую: що робити, якщо немовля ґедзається, брикається, криком кричить, дзюрить на мужнього батька і відмовляється міняти підгузок? Я думаю, що напишу до пані Карсон, аби вона пролила мені світло на те, як діяти перед лицем цієї малоймовірної і напрочуд тривожної непередбачуваної обставини.
Carmen Posadas
La cultura del consentimiento
XL Semanal, 11.06.2018
Зреферувала Галина Грабовськ
