Він народився на Гуцульщині, навчався в Парижі (у Національній вищій школі образотворчих мистецтв). Його картини залюбки купують як приватні колекціонери (скажімо, екс-президент Франції), так і поважні музе (наприклад, Центр Помпіду). Та й на знаменитих аукціонах твори 50-літнього Тараса Григорука йдуть із молотка за ду-у-же непогані гроші, пише – газета «Експрес».
- Знаю, що Ваші картини продавались і на Sotheby’s, і на Phillips de Pury. Якщо не секрет, якої цінової «планки» вам вдалось досягти?
- 32 тисячі фунтів стерлінгів. Це було на аукціоні Sotheby`s у Лондоні – й слава Богу. (Усміхається). Звичайно, для митця важливо, щоб його творчість була гідно оцінена. Інакше рано чи пізно він змінить професію та піде вантажити ящики. Так, комусь ця сума може виявитися неймовірною, ну, бо скільки малюється одна картина – тиждень чи десять днів, але… У її вартість входить і те, скільки вчився художник, скільки ночей не доспав, скільки робіт до того створив і навіть скільки мріяв… Ціна формується з того всього. Зрештою, кожна людина хоче їсти, правда? (Сміється).
- Ви можете похвалитись і тим, що ваші роботи є в приватній колекції Жака Ширака. За яких обставин ви познайомились?
- Ой, це цікава історія. Після однієї виставки зателефонували з мерії Парижа і питають, чи можна приїхати до мене в майстерню та оглянути роботи? Звичайно, що можна! Та я, чесно кажучи, не сподівався, що серед чотирьох гостей, які прийдуть, буде й мер. Знаєте, мешкав я тоді на п’ятому поверсі – в мансардному приміщенні там було дуже тісно, і для того, щоб розвернути картину, треба було винести її в коридор, а потім занести іншим боком. (Усміхається).
Яке враження на мене справив Жак Ширак? Він дуже приємна, щира і відкрита людина. Можу це стверджувати, бо потім ми спілкувалися ще неодноразово. У нього дуже велика приватна колекція картин, серед яких – більше десяти моїх. Їх замовляли і після того, як Жак Ширак став президентом Франції… До речі, паризька мерія виділяла мені майстерню, в якій я мав можливість комфортно працювати.
- І як ви організовуєте свій «творчий процес»? Працюєте в майстерні щодня, у певні години, чи дотримуєтесь чіткого графіка?
- Як я себе організовую? Насправді ніколи нічого особливого не планую. Є час – малюю, немає часу – ні… Та перед тим, як взятись до роботи, завжди молюсь. Обов’язково! Так мене батьки навчили: перед будь-якою важливою справою треба помолитись – щоб Бог дав натхнення і сили її закінчити. Звичайно ж , я молюся по-українськи, а не по-французьки. (Усміхається). До слова, починаючи певну роботу, я ніколи не знаю, що з неї в кінцевому варіанті вийде. Скажімо, буде на полотні весна, літо, осінь чи зима. Це все залежить від настрою, який панує в душі, тобто від того, що в середині.
- А для цього настрою іноді дозволяєте собі трохи алкоголю? Деякі художники кажуть, що це їм потрібно хоча б для натхнення…
- Ні, я не працюю на підпитку. Лише тверезий! Алкоголь заважає зосередитись, а тут же треба думати – над композицією, над кольором і т. д. У процесі я можу десять разів перевертати картину з голови на ноги та з ніг на голову, дивлячись, як вона «читається». Іноді навіть на виставках спеціально ставлю картину – то мої бзіки – догори дригом. І рідко хто здогадується, що це жарт. (Сміється). Вертаючись до алкоголю: поза роботою я можу з друзями посидіти під каву випити п’ятдесят грамів коньячку. Але не для натхнення.
- Нині вас частіше можна застати в Цюриху, в Женеві ніж у Парижі. Чому ви змінили «дислокацію»?
- Знаєте є таке слово «атмосфера». Так-от – там вона мені більше підходить. Натомість Париж сьогодні дуже змінився і вже не той, яким був у 80-х чи 90-х роках. Я не шовініст чи расист, але еміграція з країн Африки дуже змінила обличчя французької столиці. Тому для мене вона вже не така приваблива, як раніше…
Зрештою, сьогодні я досить часто буваю в Україні. Ось пройшла моя виставка у Львові, Харкові, тепер буде у Дніпрі (уже вдруге останнім часом), а потім – в Одесі та Києві. Є й інші цікаві запрошення, та не знаю, чи встигнемо ще цього року…Тож, коли мене запитують, де краще, я відповідаю: в дорозі. Вирішив одні проблеми, їду до Інших. (Сміється).
Богдан Бондаренко
