Професор МакАдамс – директор Інституту європейських студій Нановіка, Університету Нотр-Дам (США). Джеймс МакАдамс єавтором багатьох книг, серед яких East Germany and Detente (Східна Німеччина і політика розрядки); Transitional Justice and the Rule of Law in New Democracies (Перехідне правосуддя та верховенство права в нових демократіях) та The Crisis of Modern Times (Криза сучасності). Його остання праця, опублікована у 2017 р. Vanguard of the Revolution: The Global Idea of the Communist Party (Авангард Революції: Глобальна ідея Комуністичної партії), розглядає політичну історію в глобальному контексті від ’40-х до сьогодні.
У травні цього року професорові Джеймсу МакАдамсу , який упродовж багатьох років співпрацює з Українським католицьким університетом, присвоїли почесне звання “Doctor honoris causa УКУ”.
Джеймс МакАдамс:
Причиною росту популізму є не «вони», нібито «аутсайдери», а, скоріш за все, саме «ми»…
– Пане професоре, чим, на Вашу думку, сьогодні є Центрально-Східна Європа? Це певна політична та культурна реальність чи радше концепт, який придумали інтелектуали?
– У публічній сфері вже більше ста років точаться дискусії, чим є Європа в цілому. У часи «холодної війни» було легко помітити чіткий кордон та відмінність між «двома Європами», що були розділені «залізною завісою». Проте так історично склалося, що Європа є, без сумніву, чимось більшим, ніж просто красивим концептом чи ідеєю. Це духовна ситуація, що стоїть на сильному відчутті власної ідентичності, яке своїм корінням сягає традиції західного християнства. Крім того, ми можемо також говорити про чітку концепцію європейської політики та суспільства, які є антагоністами до так званої російської моделі ідентичностей. У цьому сенсі ми відчуваємо духовну спорідненість Європи Центрально-Східної та Західної.
– Ми можемо говорити про сповідування певного спільного набору цінностей?
– Я думаю, що ті країни, які тривалий час належали до радянського блоку, були зрештою щасливі отримати шанс жити вільним життям і думати про те, як зорганізувати демократичний лад у своїх суспільствах. Це дуже помітно, якщо ми поглянемо на Україну, особливо на її західну частину, де люди глибоко цінують шанс побудови демократичного ладу – і приємно, що УКУ відіграє в цьому процесі дуже поважну роль.
Проблема в тому, як нам переконати людей, котрі довго жили під радянським пануванням, що тепер вони можуть мати надійні міжособистісні стосунки, а завданням політиків має бути служіння загальному благу і спільним цінностям. Це насправді дуже великий виклик, адже Україна тривалий час перебувала під впливом цілком протилежного імперативу. Зміни у свідомості людей не відбуваються за одну ніч – і тому я думаю, що такі проекти, як УКУ, мають наснагу поступово ламати старі радянські структури і на цих уламках намагатися розвивати стосунки зовсім нового типу. Інклюзія людини і повага до людського буття – це та ідея, якою живиться ідентичність Європи як Західної, так і Центрально-Східної.
– Як ви оцінюєте модернізаційні процеси у сучасних суспільствах Центрально-Східної Європи?
– Я думаю, що найбільшою проблемою для країн, які належали до Радянського Союзу, є перехід від економічної системи, що жорстко контролюється державою, до так званої ринкової економіки. Україна, а також інші держави регіону успадкували надзвичайно неефективну економічну систему. Нові історичні обставини дозволи людям, яких називають олігархами, швидко скористатися прогалинами цієї системи для того, щоби взяти під свій контролю найбільші підприємства і промисловість в цілому.
Інший момент – кореляція між державою і вільним ринком. Ми повинні розуміти, що немає таких сучасних економік, які б функціонували тільки за принципом вільного ринку – маємо розуміти, що це міф. Питання у тому, якою мірою держава повинна втручатися в економічні процеси. Крім того, ми повинні думати про те, наскільки економічна політика держави може піддаватися впливу окремих впливових політиків чи багатіїв. Зрозуміло, що коли ці люди дбають тільки про налагодження корупційних схем, ми ніколи не зможемо отримати успішної держави. Країни Заходу з більшим чи меншим успіхом дають собі з цим раду – відповідно, держава там відіграє важливу роль в економічному розвитку.
– Видається, що проблема також у ментальності людей? Ми відкидаємо радянську спадщину, але при цьому дуже часто повертаємося до неї у нашому стилі мислення та діяльності…
– Протягом довгих десятиліть суспільства Центрально-Східної Європи жили у середовищі, де моральним імперативом було уявлення, що держава може вирішити будь-які проблеми за нас самих. Така парадигма переконує, що нам не потрібно ризикувати, покладаючи відповідальність за свої рішення на самих себе – партія і держава мають рішення для усіх проблем. З іншого боку, демократична система привчає нас до почуття індивідуальної відповідальності за своє життя та власний успіх. Потрібно достатньо багато часу, щоби мислення людей зазнало серйозних трансформацій у цьому напрямі.
Інша проблема, яку помічаємо в усій Європі, – це зростання впливу популістських партій, особливо тих, що сповідують радикально праві погляди. Ці партії здійснюють маніпуляції із настроями людей, породжуючи той самий ментальний інстинкт, що й комуністичні лідери – вони обіцяють рішення, які в дійсності є нездійсненними. «Все, що вам потрібно робити, – це просто чекати і довіряти нам, і ми обов’язково вирішимо всі ваші проблеми», – таке їхнє кредо.
– Чим є популізм у сучасному світі?
– Для популізму характерне бажання простими, на перший погляд, рішеннями розв’язати складні проблеми. Сьогодні багато політологів визначають «популізм» як альтернативну форму демократичної політики, але я з цим кардинально не погоджуюся. Мені видається, що найкращим терміном, що охарактеризує явище популізму, є «популізм як анти-політика». Розвиток ліберально-демократичної політики після падіння комунізму у Східній Європі в 1990-х роках є, без сумніву, позитивним явищем. Цей процес тримається на «трьох стовпах», що стосуються так званого «активного громадянства» – це, по-перше, почуття цікавості, яке штовхає людей до пошуку правди; це також так звана «етика відповідальності (за Максом Вебером); і, нарешті, особиста інтегрованість людини у суспільні процеси. На відміну від цього, популізм – це негативне явище, риторичний стиль та емоція. Для нього характерні опортунізм, невідповідальність і відсутність опертості на факти.
– Де шукати коріння сучасного популізму?
– Переважно його зображують таким, який з’явився «нізвідки». У цьому розумінні популізм визначається як вторгнення в політичну сферу «сторонніх» чи «профанних» людей, які стверджують, що не мають зв’язку із наявним status quo. У своїх публічних зверненнях популістські лідери стверджують, що вони були обрані для служіння «вищій меті», яку вони називають «голосом народу», і що вони можуть «осушити болото», адже не були просякнуті його брудом. Однак я вважаю помилкою тлумачити те, що ми зараз бачимо в Америці та в Європі, як результат діяльності лише розумних демагогів, які вміють маніпулювати настроями людей. Проте дуже часто причиною росту популізму є не «вони», нібито «аутсайдери», а, скоріш за все, саме «ми». Зокрема, в США популістські лідери як від правиці, так і від лівиці скористалися сприятливою ситуацією після того, як самовдоволені еліти втратили відчуття та сенс того, як має підтримуватися демократичний політичний порядок.
– Яка повинна бути реакція на зростання популізму?
– Я вірю, що ми можемо повернути нашій демократичній культурі стабільність, якщо відійдемо від суто критики популістів до перегляду наших власних очікувань і позицій. Перш за все, це означає, що ми мусимо вимагати від наших політичних представників говорити правду. Нам слід відмовитися від нестримної простоти політичного слогану, а також потурання тим, хто його активно експлуатує. У цьому дивному світі, в якому ми зараз живемо, ті люди, що боряться за правду – емпіричним шляхом (з точки зору наукового методу) чи абсолютним (з точки зору релігійної віри) – раптово стають «анти-культурними» в широкому значенні цього слова.
Крім того, ми повинні визнати нашу відповідальність одне за одного. Одним з найгірших злочинів популістських рухів є те, що вони залучають своїх послідовників шляхом заохочення виключення та демонізації «інших». Проте жодна людська спільнота не може вижити, керуючись цим принципом. Хочу процитувати Папу Франциска: «Нам слід відновити переконання, що ми потребуємо одне одного, що у нас є спільна відповідальність перед іншими і перед цим світом. Ми вже мали достатньо аморальності, знущань над мораллю, добротою, вірою та чесністю. Настав час визнати, що легковажна поверховість нам не принесла користі». До цього я б тільки додав, що у популізмі є ще більше зло – воно ґрунтується на байдужій поверховості.
Ми також маємо відкрито та чесно визнавати та вказувати на свої межі чи спроможності. Популістські лідери відкрито обіцяють «рай на землі» (як, до прикладу, робили комуністичні лідери в Україні протягом ХХ століття). У США це означало запевнити своїх послідовників, що наша країна може одночасно вирішити проблему із повною зайнятістю людей, низькими цінами, економічною самодостатністю, нестримним зростанням у кожній галузі та єдиною американською ідентичністю. Але це маніпуляції, а не політика. Життя у демократії означає прийняття того, що не кожне наше бажання може бути виконаним.
Розмовляв: Андрій ГРИНИХА
Фото: Олександр УРБАН
