Львів. Дім Франка. Повернення портрету.

Сьогодні в #ДімФранка  – наразі у вигляді репліки майстерної роботи Юрій Лесюк –   повернеться прижиттєвий портрет Франка.

Одним із художників, хто малював прижиттєві портрети Івана Франка, був Юліан Панькевич (1863-1933).

Перша зустріч художника з Іваном Франком відбулася під час подорожі по Тернопіллі:

“Вперше стрінувся з Франком, — згадує він, — в час студентської мандрівки Тернопіль — Чер­нівці в 1884 або 1885 році. Вдруге в 1889 році я зайшов в домівку Франка у Львові за його творами, де застав М. Павлика. Одна чи дві кімнати (не тямлю вже певно) і кузня, — здається десь то в околиці вул. Зиблікевича. Мешкання засипане було без­ліччю книжок — творами Франка, Павлика, Драгоманова” (Лист до В. Гнатюка. Архів ЛНБ ім. В. Стефаника НАН Ук­раїни, № 434, п. 9).

Як стверджував сам художник, це знайомство мало вирішаль­ний вплив на формування його світогляду й естетичних поглядів.

“Заслугою творів Франка зглядом мене, — писав Ю. Пань­кевич, — було се, що справді сей великий “каменяр” розбив сю пансько-консервативну скалу мертвої традиції, в яку поставили мене обставини, і в якій мені було тісно” (Ж. “Рогатинець”. — Рогатин, 1924, № 5-6, с. 114-115).

Особливо міцні дружні взаємини встановилися між Ю. Панькевичем та І. Франком у 1900-х роках. Крім спільної роботи в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка та Товаристві прихильників української літератури, науки та штуки, їх зв’язувала щира симпатія. Письменник відвідував Ю. Панькевича у шпиталі, підтримував матеріально, хоч і самому було непе­реливки. Він допоміг художникові отримати замовлення на пе­реклад “Пригод Тома Сойєра” Марка Твена і надрукував його у “Літературно-науковому вістнику”. Ю. Панькевичу Іван Франко довірив ілюстрування антології української лірики “Акорди” (1903 р.). Він спричинився й до того, щоб НТШ ви­ділило кошти на поїздку Панькевича до Києва, де він плідно попрацював як художник, мав змогу побачити оригінальні авто­портрети Т. Шевченка і його фотографії, робити з них копії. Вже у 1904 році образ Т. Шевченка знайшов своє втілення в кількох невеликих портретах, виконаних пастеллю.

Приблизно тоді ж, 1904 року, Юліан Панькевич намалював перший із портретів Івана Франка, на якому зобразив його за письмовим столом у робочій кімнаті.

У спогадах, написаних 1924 року і опублікованих цього ж року в журналі “Рогатинець” (№ 5-6), який виходив у м. Ро­гатині, Ю. Панькевич писав:

“Востаннє зійшовся я ближче з Франком у році 1900 і пізніше. Потім поручив мені змалювати його портрет. За цілий цей час запримічував я незвичайну скром­ність, невибагливість його способу життя (тоді мешкав уже Франко в своєму власному домі на вул. Понінського)”.

Звичайно, можна сумніватися, чи Іван Франко просив худож­ника намалювати його портрет. Радше погодимося зі спогадами Ю. Панькевича, що їх переповів М. Керницький, який дружив з ху­дожником під час свого вчителювання у Рогатині в 1920-1923 роках. Він пише: “Не раз Ю. Панькевич просив у І. Франка написати його портрет. Але поет завжди збував ці прохання жартами, а нарешті заявив рішуче, що він не пан, щоб давав себе малювати”. (Жовтень, 1962, № 8, с. 132). І все ж портрет був намальований і намальований таки з натури.

“Батько не хотів позувати, — згадував син письменника Та­рас Франко, — пожалував часу. Художник примістив свій моль­берт біля письмового стола батька і так малював його під час напруженої умової праці, коли очі дивились униз. Вийшло напрочуд гарно” (Т. Франко. Про батька. Київ, 1956, с. 145).

У літературі цей портрет чомусь відносять до 1910 року. Хоч насправді в 1910 році, як відомо, Франко був уже тяжко хворий, з порученими хворобою руками і навряд чи міг сидіти за столом “напружено умово працювати”.

Портрет не зберігся, а уявлення про нього дає невеличка Фотографія, зроблена в кабінеті письменника в день його похорону, та короткий опис у спогадах акад. Михайла Возняка: “Спить спокійно. Від вісьмох літ — се перший спокійний сон… В головах прегарний портрет роботи Панькевича. Іван Франко в силі віку за письмовим столом. Гарне лице поета неначе дивиться з стіни на себе самого в домовині та на все, що діється кругом” (М. Возняк. Пам’яти Івана Франка. (Опис життя, діяльності й похоро­ну). Відень, 1916, с. 52).

А далі починається цілком детективна історія, пов’язана з цим портретом.

Доля його невідома: можливо, він згорів у полум’ї Другої світової війни, а може, висить у чиїйсь кімнаті просто як портрет українського письменника.

Знаємо, що в 30-х роках портрет вивезли зі Львова. У 1931 році син Івана Франка Петро, хімік за освітою, підписав кон­тракт з урядом Радянської України і на правах іноземного спе­ціаліста разом з родиною виїхав до Харкова, де до 1936 року працював у Науково-дослідному інституті хімічної та молочної продукції.

У Харкові Петро підготував до друку кольоровий плакат “Іван Франко”, на якому мав бути портрет письменника, його фотографії і пояснювальний текст. До видавництва “Мис­тецтво” Петро Іванович надіслав непубліковані фотографії батька і два кольорових портрети для репродукування одного з них на плакаті.

Копій ні з фотографій, ні з портрета не було зроблено. 20 лип­ня 1936 року родина П. Франка виїхала у відпустку до Львова, де й залишилась, бо на повернення радянське консульство не дало візи. Це врятувало його сім’ю від сумної долі тисяч галичан, котрі 1937 року проживали на Великій Україні.

У Львові Петро Франко робить спроби повернути особисті речі, бібліотеку та архіви, які залишились у Харкові, а також за всяку ціну портрети і фотографії батька, оскільки видав­ництво “Мистецтво” плаката не видало і видавати не збиралося. Офіційної угоди між видавництвом та Петром Франком не було.

Починається багаторічна тяганина, що полишила у Львів­ському літературно-меморіальному музеї Івана Франка чимало листів. Петро Франко звертається до видавництва “Мистецтво”, до Ради Міністрів України, до дирекції інституту, де працював, до Міністерства закордонних справ Польщі у Харкові, кон­сульства України у Львові та до інших організацій, які, на його думку, змогли б допомогти повернути фотографії та портрети.

У листі до дирекції Інституту хімічної та молочної продукці П. Франко розповідає історію плаката:

“Видавництво “Мистецтво” мало 1933 року видати плакат “Іван Франко”. Я достарчив замовлений рукопис та всі прочі матеріали (фотографії, головно оригінальні, ніде досі не публіковані, портрети Іван Франка). Видавництво рішало, чи видавати, чи ні. Остаточно рішило не видавати. Коли мало звернути мені матеріали показалося, що по вині директора (т. Грудини) пропав найцінніший портрет Івана Франка. Цей портрет оцінений в 10 тис крб.” (Архів Львівського літературно-меморіального музе Івана Франка. Оп. 1, спр. 7. Далі — цитування за цією справою)

Ця сума була названа в листі від 23 серпня 1937 року. В інших листах: портрет оцінюється різними сумами: то П. Франко вимагає від­шкодування 10 тис. крб. за весь матеріал, то тільки за великий портрет 10 тис. крб., а за малий — 400 крб. і 200 крб. за весь інший матеріал. У листі від 9 листопада 1936 року до Всеукраїнського виконкому солдатських, робітничих і селянських де­путатів він, наприклад, стверджує, що “портрет Івана Франка, олією на полотні мальований, оцінено в Харкові приблизно в 5 тис, крб.”. Тому польське консульство у Києві, куди П. Франко неодноразово звертався, просить його подати документи, на підставі чого він вимагає певну суму за портрети і за залишені речі, щоб допомогти йому.

В листі до видавництва П. Франко пише:

“Як мене офіційно повідомив консул СРСР у Львові, на основі рішення уряду УРСР Ви обов’язані негайно передати в ощадкасу в Харкові (пл. Тевєлєва) на мій рахунок належну суму за великий портрет Івана Франка, що пропав по Вашій вині. Сума установлена 10 тис. крб. Одночасно передайте в польський консулат у Харкові всі прочі матеріали в зв’язку з приготуванням до друку афіші “Іван Франко” — фотографії та малий портрет. Текст залишіть у себе”.

Звичайно, що на ті вказівки П. Франка ніякої реакції не було.

Віра Петрівна Франко – онука Івана Франка

В іншому листі до дирекції видавництва “Мистецтво” (від 22 жовтня 1936 р.) Петро Іванович просить передати під розписку представникові польського консулату у Харкові весь матеріал, який він давав для видання плаката, “особливо один великий і один малий портрети І. Франка, кольорові. Великий портрет має розмір 90 х 70 см., малий — 60 х 45 см. (приблизно)”. Отже, маємо уявлення про розміри портретів. А з листа до Міні­стерства закордонних справ Польщі від 11 жовтня 1936 року довідуємося, що великий портрет Франка “роботи пензля худ. Ю. Панькевича зі Львова”.

Приблизно в такому ж дусі велося листування до квітня 1939 ро­ку. Чи продовжував Петро Франко вимагати повернення портретів і фотографій Івана Франка після возз’єднання, невідомо. Таких документів немає. Можливо, він, як депутат Верховної Ради УРСР, особисто їздив до Харкова і в Київ, однак результати тих поїздок у документах не залишили жодних слідів.

Портрет письменника роботи художника Юліана Пань­кевича не повернувся й не зайняв свого місця в робочій кімнаті Каменяра.

У 80-х роках до музею дійшли чутки, що портрет І. Франка нібито знаходиться у великого шанувальника і знавця живо­писного мистецтва російського письменника Олексія Толстого. До Москви вирушила дочка Петра Франка Віра Петрівна, яка була особисто знайома з дружиною Толстого, проте поїздка нічого не дала. У колекції Толстого такого портрета не було. Портрет пропав. Але живе надія. Може, колись, цілком випад­ково, його впізнають і повернуть у рідну оселю.

Ось така історія створення і життя портрета Івана Франка пензля художника Юліана Панькевича.

На щастя, зберігся ще один портрет І. Франка роботи Ю. Пань­кевича. Письменник зображений молодим, у розквіті сил, з ясним буйним волоссям і лагідними синіми очима на фоні гористого пейзажу з нафтовими вежами. 1910 р. (Фонди Львів­ського державного історичного музею).

На жаль, невідомі не тільки фотографії, котрі пропали, а й також хто малював малий портрет письменника. Однак мусив то бути не другорядний художник, інакше б син Франка, який розумівся на таких речах, не віз би його з собою зі Львова до Харкова і напевно не рекомендував би його для видання плаката.

Але ця справа вимагає ще серйозного дослідження.

Зиновія СТЕЦЬ

Старший науковий працівник
Львівського національного
літературно-меморіального
музею Івана Франка