Генрі Марш. Історії про життя, смерть і нейрохірургію / Переклад Андрія Мизака. Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. 320 с.
Генрі Марш. Ні сонце, ані смерть. Зі щоденника нейрохірурга / Переклад Катерини Міхаліциної. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. 336 с.
Існує стабільне припущення у розмовах про те, ким здебільшого є за фахом успішні непрофесійні письменники: музикантами, медиками, інженерами. Гадаю, справа не в статистиці (хто б таке ретельно досліджував?), а в нашому уявленні про інженерів людських душ, про слово, яке зцілює, про текст, розіграний, як по нотах. Тим не менш, лікарів, які стають письменниками, насправді чимало: найкращі книжки все ще пишуться про живих людей, а лікар живу людину таки знає. Медик же перед письменником має перевагу: лікар мусить знати всі відповіді там, де письменнику достатньо правильних питань.
Автор цих двох книжок весь час себе обсмикує: «Припиняй, чоловіче, свої монологи, дай поговорити співрозмовнику». Каже, від природи є невблаганним промовцем. Він почасти кокетує, бо, як свідчить ця проза, її автор – ретельний і терплячий слухач. Просто він свідомий: не всі питання потребують відповідей. Не всі питання, зрештою, мають відповіді. Тому лікар-Марш знову і знову переживає професійні кризи, тому письменник-Марш переконливий в подоланні цих криз.
Генрі Марш не є професійним письменником. Він – професійний нейрохірург (і то екстракласу!), і навряд чи відмовився би від медицини на користь літератури (якби хтось його про таке просив). Але його книжки оповідань – саме художня проза, хоч і базована на реальних історіях хвороб. Між двома книжками малої прози Марша («Do No Harm: Stories of Life, Death, and Brain Surgery»; «Admissions: a Life in Brain Surgery») – два роки і одне завершення медичної кар’єри. Саме письменнику тут доведеться відповідати на дражливі питання лікаря. Марш розказує історії пацієнтів, але кожна з них – це суто його історія. Історія його хвороби і зцілення, яка від книжки до книжки стає детальнішою й інтимнішою. Його хвороба зветься «старінням», його зцілення має рецепт: зробити свій досвід старіння доступним іншим людям.
«Історії про життя» – серія фізіологічні нарисів; при чому, в якомусь дуже буквальному сенсі слова «фізіологічні». Це натуралістичне письмо, навіть «чорнушне», де детальний опис хворого тіла має стати знаком, ба, явищем. Кажуть, що коли ми говоримо про хворобу як про явище чи про феномен, ми перестаємо бачити сам предмет, тобто, людину, яка хворіє. Цього Марш намагається уникнути щосили.
Елегантно: кожна новела «Історій про життя» має окрему назву, здебільшого – діагноз пацієнта, про чию операцію тут розповідають. Наприклад, «Пінеоцитома», «Гемангіобластома», «Менінгіома» тощо. (Десь до середини книжки всі ці діагнози починаєш приміряти на себе, і саме тут вирине повчальна історія: коли Марш навчався у медичному, каже, теж «перехворів» на все, про що читав, був навіть півроку помирав від «вичитаного» раку. Автор цієї прози уміє посміятися саме тоді, коли читачу непереливки від жаху).
Але серед назв-«діагнозів» є одна, яке не є діагнозом. «Мелодрама», от вона. Ні, це не жанр відповідної новели. Це пряма вказівка на головний конфлікт прози Марша – він драматичний за суттю. Це значить, що конфліктують два світогляди не антагоністичні, а тотожні, які до часу не бачать чи не хочуть бачити своєї подібності. Такі конфлікти не закінчуються «смертю богів» і «падінням янголів», а радше «розлученням» і «побутовим вбивством». Для хірурга, що страждає на «комплекс бога» (а саме його системно описує Марш), усвідомлювати себе частиною драми, а не трагедії – значить, пам’ятати: будь-якої миті ти сам можеш стати пацієнтом, і тоді уже тобі ставитимуть діагноз, який так красиво править за назву новели. Самовпевненість – необхідна риса для лікаря, але медицина – не покликання, а ремесло. Цю тезу Марш відстоює послідовно. Він сам був розлюченим родичем, якому повідомляють про небезпечну хворобу близьких. Він сам був нетерплячим і виснажливим пацієнтом (і ці історії він так само чесно розкаже, як і історію чужих хвороб).
Автор цієї «медичної прози» знову і знову наголошує: складність в роботі нейрохірурга – примати точне і швидке рішення. На відміну від загальної хірургії, нейрохірург до самого кінця не впевнений, чи мала операція той наслідок, на який він розраховував, чи прокинеться пацієнт тією ж особистістю, яка засинала під наркозом. Будь-яке хірургічне втручання небезпечне, але втручання в мозок пацієнта – особливо, позаяк головне питання тут: чи потрібна взагалі та операція? Інколи безпечніше не оперувати. Але коли саме трапляється те «інколи»? «Розуміти, коли є потреба в операції, не менш важливо, ніж вміти власне оперувати, а навчитись цьому розумінню – найважче». Марш описує кожен медичний випадок як вибір і сумніви, що супроводжує ті вибори. Будь-яке рішення лікаря, як вірити Маршу (а здається, треба вірити) – це тільки відкрита можливість, а не певність. Це головна тема обох книжок: сумніви у своїй правоті в ситуації, яка сумнівів не передбачає. Але, власне кажучи, тільки перша книжка Марша – про складність вибору, бо друга – про прийняття наслідків свого вибору. Складно, либонь, бути богом: «Ненавиджу казати хворим, що у них рак і вони помруть. Мені не подобається вибачатись за те, у чому я не винний». Складно, точно, бути при цьому просто людиною.
Він став лікарем випадково. Учився на юриста, аж раптом закохався в старшу жінку, яка просто гралася нерозумним хлоп’ям. Марш все робить масштабно, отже, почав масштабно страждати: писати поганючі вірші і працювати санітаром в африканському пересувному шпиталі. Згодом він припустить, що цим відчайдушним волонтерством хотів зануритися якнайглибше в страждання і біль, вповні пережити нещастя. Вірші скоро закінчилися, а медицина залишилася. Нейрохірургом теж, до речі, бути не планував: випадково став свідком операції на аневризмі, які тоді ще були екзотикою, і був вражений суто естетичним аспектом. Красиво! (Не ясно, що красивого в тому сіруватому желе, але Маршу видніше). Поет став медиком, щоб потім стати нейрохірургом за якимсь суто поетичними мотивами. Це красиво.
«Лікарська проза». Був свого часу такий різновид виробничого роману. Описували суворі будні лікарів та труднощі системи, які їм – прогресорам – доводиться долати. (Претензія Марша до менеджерів лікарень безкінечні просто, зауважу побіжно). Страшенно популярна проза; до неї формально належить і проза Марша. Популярність її очевидна, хоча сам автор вражається, з якого це дива його книжки стали світовими бестселерами. Зрештою, на певному етапі життя для будь-якої людини стають цікавими розмови про хвороби, а обмін контактами добрих лікарів – окремим типом символічної комунікації. Є один момент в роботі лікаря, який зауважує й Марш. Ідеться про добру репутацію, котру доводиться підтверджувати знову і знову, щоденною практикою. Або словами Марша, «неабияке завзяття – риса, типова для хірурга, яка, на жаль, втрачається одночасно з появою досвіду». Або ще такий його напівжарт: нетерплячий і неспівчутливий чоловік – себто, типовий хірург.
«Репутація» походить від латинського re-puto, де puto – це «чистити». Тобто, репутація – це, власне, спосіб, у який ми виправляємо свої помилки. А зворотне «re-» вказує на те, що процес цей не одноразовий, а системний. Є певна ситуація, в який людина проявляє певні якості. Ці якості виявляються корисними і закріплюються. Ці якості виявляються шкідливими і потребують пошуку альтернативних. Так і формується репутація. Лікар з доброю репутацію вміє визнавати і виправляти свої помилки, робить це свідомо все своє професійне життя. Від’єднати те, на що ми можемо впливати, від іманентного – це якраз те, на чому залежить доброму лікарю. Боротися не зі смертю, а з хворобою, лікувати людину, а не синдром – здається очевидними установками, правда? Марш читає по всьому світу публічну лекцію для юних колег, в якій чесно розповідає про помилки, котрих був припустився. Він цитуватиме цю лекцію і в своїй другій книжці, і буде кілька разів згадувати слова свого колеги, що, мовляв, кожен лікар має своє персональне кладовище. І зауважить: на цій лекції його слухачі завжди почуваються незручно, навіть ніяково. Опис помилкових рішень та смертей і каліцтв, які трапилися через його помилки, – важлива тема прози Марша. І либонь, найінтимніша в ній. Він насправді добре пам’ятає за ім’ям кожну людину, яка померла через його дії. Між іншим, в книжці він ці імена називає не відразу, а тільки під кінець відповідних новел – складно бо.
Як повідомити хворому, що його недуг – смертельний? Каже, що треба віднайти баланс між надією і скептицизмом. Не обнадіювати, але і не жахати. Каже, що людина стає в такі миті шизофренічною, роздвоюється. І одночасно знає, що має от-от померти, і сподівається, що не помре. В шпаринку між цих двох суперечливих переконань має «прошмигнути» повідомлення нейрохірурга, що пухлина неоперабельна, що її видалення призведе до втрати особистості, що доброякісна пухлина за кілька років виросте знову, але уже буде раковою, що… безліч варіантів для того самого повідомлення: «Настав вам час помирати». Є там одна сцена, теж побіжна по суті. Він щойно повідомив родині, що у пацієнтки під час операції стався крововилив у мозок. Чоловік і донька пацієнтки, яка от-от помре, ридають. І він стоїть поруч: «Одягнутий у хірургічний костюм, я виглядав огидно». Це «огидно» – таке чесне і таке справжнє.
Але найніжніші сторінки обох книжок присвячені опису не людей, а предметів.
На першому місці – хірургічний мікроскоп. Здається, вони з автором навіть схожі. Марш, коли пише про себе, то згадує великі гаррі-поттерівські окуляри, міцну поставу, завеликі стопи і долоні. От точно так само він описує мікроскоп: важкий, збалансований, із моцними великими лінзами. Те, що автор себе з цим інструментом любовно ідентифікує, – очевидно. Зрештою, це насправді його головний робочий інструмент. Але важливий ще один аспект: людський мозок під мікроскопом і неозброєним оком – геть різні картинки. Описуючи операції, Марш завжди пише те, що побачив у мікроскоп, в який сіра желеподібна маса стає тонко філігранно спрацьованою системою. Його мікроскоп творить таку собі віртуальну реальність. Марш-письменник для нас читачів робить таку саме віртуальну реальність.
Друга така річ – стара закинута хатинка, яку Марш придбав, коли вирішив вийти на пенсію. Привести до ладу той котедж на березі річки – його новий проект. Він самотужки розчищає сад, чистить русло, прибирає сміття, ладнає меблі і вікна. Кілька разів, поки він їздить на операції в Україну і Африку, той будинок відвідують вандали. Але він повертається і знову береться до роботи. Та хатка так само присадкувата, з великими вікнами, старомодна і усамітнена. Вона так само схожа на автора цих книжок. Але уже не мікроскоп, а такий собі телескоп – допомагає систематизувати прожите, побачити загальну картину. Упорядковуючи той старий будинок, він «систематизує» свій життєвий досвід: «Багато що треба змайструвати чи полагодити, багато що –викинути чи віддати, адже я намагаюся впорядкувати речі, які залишаться по мені. Мені ніколи не вдасться завершити все задумане – ну і нехай, тепер це вже не має значення».
Мікроскоп і котедж стають символами (не перестаючи бути просто мікроскопом і будинком – тонка авторська робота). Ці предмети природно відокремлені від Марша-людини і є частиною Марша-письменника. Так працює і мозок, між іншим, всередині і окремо одночасно. Власне, всі наші відчуття, думки, переконання, наша особистість живуть всередині мозку, який є частиною нашого тіла. Марш це чудово пояснює, коли міркує про біль. Коли ми поріжемо палець, то вважаємо, що болить нам палець, хоча насправді біль існує тільки в мозку. Тому, до речі, можливі операції на відкритому мозку, при яких пацієнт знаходиться у свідомості (Марш – один із перших, хто такі процедури запровадив). Але тут є ще один символічний момент: на початку такої операції пацієнт все ж спить, бо коли пиляють череп і знімають скальп, болісні відчуття є геть неілюзорними, а звуки кісної пилки – то просто психічна травма у чистому вигляді. Біль живе у мозку, але відчуває його все таки людина.
Марш неодноразово описує підготовку до нейрооперації. Людині голять череп, присипляють, закріплюють у потрібній позі, обробляють коричневим антисептиком – вона скидається на ляльку чи на манекен. Він, котрий завжди перед роботою переживає бурний адреналіновий підйом, боїться перестати бачити в пацієнті людину. Тому запровадив, щоб голили не всю голову, а тільки потрібну наразі ділянку. А ще в книжках він побіжно, але кілька разів згадає: коли оперує жінок, то по завершенню операції їм завжди миють голову, аби не було залишок крові і кісної стружки. Оперують мозок, але лікують людину. Але цікаво, як автор «Історій про життя» повторює, що перетворення людини на об’єкт (коли пацієнт уже спить під наркозом), стає тією миттю, коли хвилювання і страх у ньому замінює холодна і весела рішучість.
«Мозок» без залишку дорівнює «особистість». Маршу це рівняння здається єдино правильним. Зрештою, спостерігаючи, як змінюються особистість пацієнта в результаті травмування мозку чи під тиском пухлин, він не раз в тому сам переконувався. Наші почуття, думки – робота мозку. Він це точно знає. Або ні? На читацьких форумах такі книжки, як пише Марш, називають «душевними». Душевна книжка. І в цьому є глибока романтична іронія: та сама, яка ще вірить у існування ідеалу, але точно знає, що він недосяжний. Власне, питання про душу Марша найбільше бентежить. Він точно знає, що душі не існує. Замість душі у нас – електричні імпульси у нервовій системі. Але що тоді робить людину людиною? Безсмертя не існує, загробного життя не існує. Смерть мозку – це і є смерть у чистому вигляді. Але що тоді мотивує людину жити? «Мій відсмоктувач рухається між думками пацієнта». Була б цікава метафора для поганої поезії. Але ж Марш говорить буквально. І це здобуток його як лікаря, котрим свого часу вирішив стати юнак, що писав погані вірші про любов: він заслужив право говорити слова у прямому їхньому значенні.
Смерть пронизує всі сторінки Маршевої прози, особливо, «Ні сонце, ані смерть». Зрештою, вона присутня уже в назві другої книжки, яка є переспівом прислів’я, про те, що ні сонце, ні смерть не зустріти з широко розплющеними очима. Смерть його пацієнтів. Смерть його близьких. І власна смерть, до наближення якої він готовий. Ба більше: у себе вдома Марш зберігає сильнодіючі ліки, які спричиняють миттєву і милосердну смерть. Евтаназія. Готовність першого рівня. І він готовий говорити про те, в яких умовах лікар, який пришвидшує смерть пацієнта, вчиняє правильно.
В обох книжках є розповідь про те, як помирала мати Марша. Їй діагностували рак на пізній стадії, хвороба прогресувала швидко. Родина забрала жінку з лікарні, бо вона хотіла померти вдома. Їй кололи великі дози знеболювального, за нею був професійний нагляд (двоє з дітей Маршів – медики). Всі, кого любила вона і хто любив її, були поруч. Вона відійшла у спокої. Ця історія про те, як важко втрачати рідних. А також ця історія про гідний паліативний догляд. Бо поруч із цією згадкою раз по раз виникає розповідь про геронтологічні відділення, де мав нещастя працювати Марш, і про систему хоспісів, яка задовольняє формальним медичним вимогам, але не принципам людського існування (і це Марш говорить про Британію, в якій паліативна допомога – одна з найкращий у світі!). Він міркує насправді про гідну смерть. Померти з достоїнством – це його болісна тема. Він однозначно переконаний в тому, що евтаназія має бути доступна, а людина має право обирати, як і за яких умов їй померти. Цікаво при тому: єдиного пацієнта він описує з очевидною гидливістю – і це молодий чоловік-самогубець.
Пам’ятаєте монолог з пілотної серії культового «Доктора Хауза»? «Так не буває. Наші тіла ламаються. Коли нам за дев’яносто чи ще до нашого народження. Але це завжди стається. І в цьому немає жодної гідності. Хвороба завжди потворна. Гідно можна жити, але не можна гідно померти». Негероїчна смерть (точніше: помирання), якою не можна пишатися апріорі, але котра до себе вимагає гранично шанобливого ставлення. Марш, до речі, кіношних медиків дуже не любить. Кілька разів про це згадає, бо мав зокрема негативний досвід консультування для медичних серіалів. Але цей монолог дивака Хауза личив би (мені так здається) прозі Марша. Зрештою, Марш навіть переконливіший за свого вигаданого колегу: «Та ж єдина мета смерті — це те, як я живу зараз, на що озиратимусь, лежачи на смертному одрі. Однак люди найчастіше намагаються уникати таких питань. Так, ніби нам краще вмирати жалюгідно, аніж прийняти невідворотність смерті і поглянути їй в обличчя». Він не вірить в існування душі, але шанує цю віру в інших. Він все знає про смерть, але визнає, що… ні на сонце, ані на смерть не подивишся впритул.
Існує насправді таке переконання, що з добрих лікарів бувають добрі письменники. У випадку прози Генрі Марша це переконання правдиве, до речі. А ще він сам пояснить механізм перетворення з нейрохірурга на автора глибокої психологічної прози: «Лікарі, з посмішкою кажу я своїм учням, страждають недостатньо». І це тільки почасти жарт.
