У Львові перші німецькі поселенці з’явилися в XIII ст. Припускають, що вони заселили південну частину міста над річкою Полтвою, де і постав новий міський осередок з центром на теперішньому Старому Ринку.
Приєднавши до своїх володінь Галичину, Казимир ІІІ відкриває дорогу широкому напливу німецьких колоністів і протегує розповсюдження німецького права в цих землях. З другої половини XIV ст. у Львівській землі починається масова колонізація села на німецькому праві, яка тривала до XVI ст. Хоч в окрузі Львова чи не єдиними мешканцями німецького походження були солтиси (сільські старости), вони мали певний вплив на життя регіону, що й відобразилось у місцевій топоніміці, де й досі збереглася низка німецьких назв – Замарстинів (Sommerstein), Клепарів (Klopper), Кульпарків (Goldberg) тощо.
Загалом німецька колонізація все ж була спрямована на міста. Особливо багато німецьких колоністів осідали у великих містах, таких як Львів, де вони становили кістяк патриціату (щоправда, лише на так званому німецькому етапі історії міста, в XIV – на початку XVI ст., згодом відбувалось їх спольщення та асиміляція). Саме чисельність та значимість німецьких поселенців у Львові дали право М.Грушевському констатувати: “З кінця XIV ст. Львів, наприклад, – се чисто німецьке місто (говорячи саме про привілейоване місто, а не про його передмістя), і такий був він все XV ст. і навіть частину XVI, а тим часом він в сім часі – культурний центр України, митрополія механіків (ремісників)”.
Вплив німецьких колоністів у Львові в XIV-XV ст. був таким значним, що в офіційних документах вживалася німецька мова, і назва міста часто-густо подавалась на німецький кшталт. Так, німецька назва Львова використовувалась у грамоті князя Юрія ІІ від 1334 р., де місто назване Lemburg, та в низці инших документів XIV ст. Але це всього лиш одна із форм назви міста. У документі Владислава Яґайла, де Львову підтверджується маґдебурзьке право (1 жовтня 1389 р.), теж вживається назва Lemburg, але поруч із нею – “civitas nostra Leona”. Крім того, трапляється в документах форма Lamburg. У документах Владислава Яґайла від 25 березня 1426 р. та 14 травня 1427 р. вживається конструкція “civitas nostra Lamburgensis alias Leopoliensis”, що, очевидно, фіксувало перехідний період у становленні використовуваної в документах форми назви міста.
Німецька колонізація супроводжувалася запровадженням маґдебурзького права, однак не була єдиною причиною цього процесу. Надання містам маґдебурзького права свідчило про їх значний економічний розвиток і про формування міщанства як стану. Міщани потребували певного правового забезпечення своїх прав, а отже й органів, які б такі права відстоювали. Як уже зазначалось, найпоказовішим з цієї точки зору був Львів – найбільше місто України XIV-XVI ст. Першим збереженим привілеєм на магдебурзьке право для Львова є грамота Казимира ІІІ 1356 року, однак, документ 1352 року фіксує, що маєтки під Львовом “даровані визначному мужеві Бертольду, колишньому львівському війтові, їхньому дідові, великим володарем, блаженної пам’яті Львом, князем Русі, за його вірну службу”, а це означає, що у Львові були елементи міського самоврядування за німецьким зразком не пізніше, як за часів Льва Даниловича.
Міський магістрат Львова складався з ради і лави. Якщо лава виконувала здебільшого судові функції, то рада була органом адміністративним, хоч нечіткість законодавства часто призводила до перекривання сфер діяльності ради і лави.
Функції ради були досить різноманітними: крім посередницької діяльности між загальнодержавними установами та міщанами, вона здійснювала поліцейський нагляд у місті, розподіляла міські ґрунти, здавала в оренду прибутки і міське майно, встановлювала мита, такси на продукти споживання, затверджувала всілякі громадянські угоди стосовно майна, вирішувала суперечки, які не потребували притягнення до справи свідків, опікувалася вдовами та сиротами міста, затверджувала вибори цехмістрів тощо.
Однією з важливих і відповідальних функцій ради була опікунська. Король делегував магістратам міст право і обов’язок опікуватись сиротами, затверджуючи це, як правило, окремими привілеями, хоч саме ця функція передбачалась самим магдебурзьким правом як таким. Так, привілей, наданий Львову Яном Казимиром 13 листопада 1666 р., зазначав: “…наказуємо і розпоряджаємось, а саме, щоб кожного року, у перший день виборів урядовців міста, той раєцький магістрат Львова вічними часами хай вибере, іменує й урочистим вибором запише двох райців з грона магістрату на патронів сиріт та доглядачів, інспекторів та цензорів опікунів будь-якого походження статусу і нації…”. Окрім того, в постанові для користі сиріт і збереження їхніх статків визначався особливий порядок їхньої участи у судових процесах: “…Львівському раєцькому магістрату серйозно наказуємо, щоб справи і судові дії всіх сиріт вирішив, присудив і визначив скороченим і стисненим процесом, без будь-яких відтермінувань і вилучень, не в судовому порядку і без форми звичайного процесу, зберігаючи видатки і витрати сиріт…”
Ось як узагальнено писав про обов’язки ради правник XVI ст. Бартоломей Ґроїцький: “Обов’язком Ради й бурмистрів є принаймні раз на тиждень або завжди в разі необхідности збиратися до ратуші, щоб радитися про добро громади й запобігати шкодам; залагоджувати й розсуджувати всілякі суперечки, вишукувати способи, щоб їжа й напої в місті не були дорогими, а перекупників, які порушуватимуть розпорядження радців та їхні спільні ухвали, карати, оскільки через те велика дорожнеча буває. Крім цього, вони мають наглядати за пекарями, різниками й шинкарями, запобігаючи ошуканствам у мірах і вагах під час продажу їжі, напоїв та инших товарів. Рада також має запобігати сваркам у місті, боронити від кривд сиріт та вдів і викорінювати шкідливі й небезпечні ігри, як то: нарди, кості й таке инше, негідне. Кожного року рада мусить звітуватись про всі міські прибутки перед старшими й найзначнішими людьми з громади”.
Деякі привілеї Львова були унікальними в українському контексті, однак характерними для низки європейських міст. Прикладом є привілей Владислава ІІІ від 17 липня 1444 р., за яким Львів одержував право ловити по всій руській землі злочинців, вбивць та злодіїв, спроваджувати до міста і вже тут їх судити і карати. Незадовго до цього, 3 червня 1444 р. подібний привілей отримав Краків (жодне инше місто Корони не удостоїлось такої честі). Однак, це право Львова поширювалось лише на руські землі, а Кракова – на всі землі Корони. Привілеї, ідентичні до згаданих вище, були доволі поширені в німецьких землях, де маґдебурзьке право мало давніші та міцніші традиції. Зокрема, подібні документи були видані Реґенсбурґові (1310 р.), Любеку (1374 р.), Дінкельсбілю (1435 р.) тощо.
Важливою практикою діяльности міської ради була регуляція співжиття національних громад міста. У 1444 р. король встановлює залежність від міської влади всіх купців, що прибувають до Львова: греків, вірмен, сарацинів, євреїв та представників усіх инших національностей та віросповідань. Щоправда, лише 1460 р. львівський староста визнає це право міського суду. Як бачимо, особливою чіткістю і обов’язковістю існуюча в державі правова система не відзначалась. Отже, юрисдикції львівського магістрату з XV ст. безпосередньо підлягали іноземні купці, що проїжджали через місто або тимчасово перебували в ньому. Італійці ж, які провадили зі Львовом широку торгівлю, мали в місті свого консула (“Messopero Petrus Italicus de Ansaldo, heres Likostomi, consul Francorum”).
Однією з найважливіших функцій ради було прийняття до міського права (ius civile). Львівське громадянство міг набути повнолітній чоловік, законно народжений, пристойної поведінки, християнин. Міське право надавалось лише на підставі рекомендаційних листів “Littera recommendatoriae” або “Litterae mansionis et conservatoriae”, які засвідчували походження пошукувача громадянства і видавались місцевою канцелярією чи старостинським урядом того міста чи села, звідки він прибув до Львова. Були випадки, і далеко не поодинокі, коли набуття міських прав відбувалось без такого документу, але тільки у тому разі, якщо пошукувач зобов’язувався представити свідчення до обумовленої дати, а за дотримання даного слова мали поручитись кілька львів’ян.
Громадянство у Львові не було спадковим. Навіть народжені в місті особи мали із досягненням повноліття формально набути право міщанства. І лише представники дуже славних або давніх львівських родин не подавали до магістрату листа про своє походження. Міське право не могли отримати неодружені молодики. З 1411 р. вони мали сплачувати місту спеціальний податок vectigal taurinum (bykowe в люстрації XVI ст.).
Радники (райці, consules) відзначалися особливими почестями і за самим своїм становищем отримували титул шляхетних. У 1538 р. члени львівської ради набули титул Speсtabilis et famatus Dominus (видатний і славний пан), який проіснував до 1662 р., коли Львів отримав нові прерогативи висування депутатів до сейму і підписання королівської елекції; тоді радники стали іменуватись Nobilis et Spectabilis Dominus (відомий і видатний пан), а лавники Nobilis et Honoratus (відомий і почесний), члени ґміни – Honoratus (почесний). Якщо радник або лавник був доктором медицини або філософії, то до його титулу Honoratus додавалось спочатку слово egregiur, а докторів права величали Nobilis et Clarissimus.
Хоч радник і не отримував грошової платні безпосередньо за виконання своїх обов’язків, оскільки ця посада була почесною, однак і не платив жодних податків від свого нерухомого майна, ні королівських, ні, тим паче, міських. Зокрема, львівські урядовці були звільнені від повинності надавати гостьові кімнати. Правда, у випадку великої нерухомої власности радника намагались обмежити неоподатковану частину, як правило, до будинку, в якому сам радник мешкав, але і це було істотно.
Крім того, урядовці отримували на свята подарунки, найчастіше провізією. Коли одружувався сам радник чи його син, або коли йшла заміж його донька, вони отримували від ради міста цінні подарунки. Про розмір цих дарів можемо судити з того факту, що в середині XVII ст. приймається рішення, що відведені на шлюби витрати ради не повинні перевищувати 60 злотих на одного обдарованого.
Рада засідала постійно в певні дні тижня. Головуючий поміж радниками називався проконсулом, президентом чи найчастіше бурмистром. У Львові було три проконсули, які виконували свої обов’язки по черзі: рік поділявся на чотири частини, протягом яких бурмистри почергово головували у раді. Цей період називався каденцією даного проконсула. У кінці року кожен бурмистер мав скласти перед радою звіт щодо витрачених ним коштів. На церемоніалі вибору радників, бурмистер (proconsul senior) зі згоди ради представляв старості трьох членів (з числа шести consules residentes), щоб староста обрав одного з них королівським бурмистром (proconsul regius). Саме його каденція була першою в році. З инших двох поспільство обирало одного своїм бурмистром (proconsul communitatis), а третій з них ставав бурмистром панів радних (proconsul dominorum consulum). Проконсули мали право самі вирішувати окремі суперечки і чинити суд, іноді в себе вдома, таким чином в документах часто фігурує суд проконсульський (officium proconsulare) на відміну від суду радників (officium consulare).
Зустрічається в документах і така посадова особа, як сеньйор (Senior). Одного із річних консулів обирали сеньйором на цілий рік, таким чином забезпечувалась постійність авторитету у магістраті при змінності бурмистрів протягом року. Він був представником міста перед вищою державною владою і перед королем, саме через нього подавались прохання і апеляції до королівської канцелярії. Окрім того, сеньйор мав привілей і в самому магістраті: якщо при виборі чиновників траплялась рівність голосів, його голос вважався подвійним.
Вибори членів магістрату відбувались за певною чіткою схемою і встановленим в даному місті ритуалом. У Львові, як одному з найповажніших міст держави, це виглядало особливо урочисто. Після виборів рада присягала на вірність громаді перед королівськими комісарами. (Така присяга, причому не лише райців, але й инших міських урядовців, була загальною традицією у містах середньовічної Европи). Присягу читав писар ради. Далі староста в супроводі двох консулів ішов у Вірменську церкву для прийняття присяги старійшин вірменів. Минулорічна рада звітувала про витрати, після чого обирались лонґерії. Наступного дня бурмистри приймали присягу новообраних цехмістрів.
Поступово формується кілька могутніх родин, які прибрали управління містом у свої руки. Скажімо, Вольф Шольц (XVI ст.) був радником і бурмистром, його син – війтом, а два зяті і три родичі засідали в раді. “Рада переходить від аристократичної форми правління до олігархії”.
Боротьба поспільства, однак, не припиняється, хоч спершу не є такою енергійною, щоб змінити перебіг подій. І лише нова хвиля невдоволення, яка зростає вже в 1576 р., привела до певних змін. Після низки перипетій і судової тяганини 25 травня 1577 р. король Стефан Баторій видав у Мальборку постанову, якою затвердив довічність уряду радників та їхнє виключне право на маєтності Сихів та Зубра, які закуплені були з фондів радєцької каси; громада натомість осягнула своє представництво у вигляді інституції Quadragintavirat-у (Колегії 40 мужів), який складався з 20 представників купецтва та 20 представників від ремісників. Але вони не увійшли до складу міського уряду, не мали ніякої реальної влади і були тільки контролюючим органом, без згоди якого не можна було провести ніяких важливих змін у міському господарстві. Очолював колегію реґент (famatus regent honoratae communitatis), або так званий маршал.
Що стосується Львова, то ще одним певним успіхом громади було встановлення фінансового контролю в формі спеціальної комісії (лонґерії), до складу якої мали входити представники ради, 4 лавники, 6 представників міської громади та евентуально представник короля. Перед цією лонґерією рада мала звітувати про використання громадських коштів.
Лаву очолював війт. Ознакою війтівської влади у Львові був срібний скіпетр, з яким війт зобов’язаний був з’являтись на всіх міських урочистостях. Як випливає з грамоти Казимира ІІІ, спершу війт був чи не основною особою в системі самоврядних органів міста. Але з часом статус його радикально змінюється.
Грамотою 1378 р. Владислав Яґайло надав львівським міщанам право вибору війта: “…Передаємо і даруємо дарунком вічно та непорушно уряд війта маґдебурзького права у Львові й оплати, до цього уряду належні, для тримання, володіння та у користування згаданому нашому містові Львову… Хочемо також, щоб згадані міщани з нашого відома вибрали своїх райців, й вищезгадані райці нами мають бути затверджені. Потім обрані райці мають вибрати із свого грона війта, якого хочуть, коли і стільки разів, як їхній волі сподобається…”
Однак цей привілей так і не був впроваджений у життя. 29 вересня 1388 р. у Любліні Владислав ІІ підтвердив згаданий привілей з уточненнями: радники мають обирати війта – особу “відому і поважну”, а “з цього війтівського уряду і його прибутків нам і нашій величності повинні відступати вічними часами два денарія, також хочемо призначити постійно людину при збиранні і підсумуванні (прибутків); а третій денарій цього війтівського уряду для користі та покращення мурів нашого міста і для (потреб) його жителів повинен відступатися відтепер і навічно”. Дана грамота повністю була підтверджена Сиґізмундом І грамотою, виданою у Вільні 2 липня 1541 р.
Першим обраним війтом став А. Зоммерштайн (Andreas Sommerstein), котрий збудував недалеко від мурів міста велику садибу, яку німці спершу називали Sommersteinhof, згодом ця назва трансформувалась в Замарстинів.
Під владою війта перебувала лава – судовий орган міста. За нормами маґдебурзького права війтові заборонялось виносити вирок без узгодження з лавниками. Про первинну організацію львівської лави немає точних відомостей. Перша офіційна згадка про львівських лавників у документах, які до нас дійшли, міститься в привілеї Казимира ІІІ від 28 грудня 1360 р.
Лавники обирались у Львові довічно, що відповідало нормам маґдебурзького права. Практично кожен мешканець міста після 21 року міг стати лавником. Проте цю посаду не могла обійняти жінка, а також чоловік не сповна розуму, лунатик, німий, сліпий, глухий, проклятий, виволаний, відступник від християнської віри, єврей, неодружений чи незаконно народжений.
У Львові законом 1661 р. було встановлено, що лавником міг бути обраний якщо не член Колегії 40 мужів, то лише доктор права, медицини чи філософії, або ж міський писар чи синдик.
Крім судової влади лава мала право провадити слідство. Її члени складали заповіти і ділили майно померлого, подаючи своє рішення на затвердження раді тощо. До речі, тестаменти, як усталений документ, поширились на польських та українських теренах лише у XV ст. Вони вписувались спершу у книги ради, а потім у книги лавничого суду, і нині є важливим джерелом вивчення історії міст і міського самоврядування.
Особисті права лавників були практично такі ж, як і радників. Вони отримували щорічний пай із земельної власности лави, судові податі та штрафи, також частку від кожного новоприбулого члена ґміни.
Лавничий уряд мав свою окрему канцелярію, своїх писарів. Результатом діяльности лавників є збережені до наших днів численні судові книги “Inducta et protocolla officii civilis scabinalis”.
Судова влада у містах була представлена судами різного роду. Це перш за все бурграфський великий суд (Burgrabialia seu magna), який збирався три рази на рік. У Львові, як і в Кракові, на місці бурграфа був бурмистер, або хтось із радників, призначений бурмистром, а на місті солтиса – війт. За два тижні до початку суду його оголошували, і щонайменше як за три дні до нього судді мали познайомитись із справою. Бурграфський суд вирішував найважливіші справи, що були у компетенції міських властей: напади на дорогах, наїзди на будинки, узаконення продажу і купівлі майна, майнові та боргові позови, дії проти релігії та церкви тощо. Цей суд мав право приймати рішення про вигнання злочинця з громади.
Два рази на місяць засідав гайний суд (Gajony wylozony, Iudicia exposita bannita). Він розглядав справи про успадкування майна, боргів, майнових кривд, суперечки про рухоме і нерухоме майно, утверджував дарчі записи тощо.
Поточний суд (Potrzebny sad, Iudicia necessaria bannita), що розглядав в основному справи по заповітах, збирався три рази на тиждень. Складався він щонайменше з двох-трьох присяжних і війта. Для розгляду справ між міщанами та іноземцями скликався Гостинний суд (Sad goscinny, Opportuna vel hospitum bannita) у складі не менше як трьох лавників. Щоденно засідав так званий Гарячий суд (Gorace prawo, Ardua criminalis seu manualis facti), для розгляду справ осіб, що були затримані на місці злочину (причому суд мав відбутися не пізніше, як за 24 години після його скоєння і проходив за скороченою процедурою: злочинець не мав права на апеляцію і не міг бути випущеним під заставу).
Головним управителем при міському господарстві був так званий господар, або, иншими словами, люнар, шафар, прокуратор. Його обирала рада з-поміж Колегії 40 мужів. Ні радники, ні війт не мали права втручатись у сферу його діяльності під загрозою штрафу в 100 гривен. Спершу влада шафара практично збігалася з владою реґента: він видавав квити, без яких неможливими були грошові операції. Але згодом шафар став лише помічником реґента. Прокуратор, як міський чиновник отримував у Львові платню 20-50 злотих.
Правоохоронцем у місті був інстиґатор. Він був зобов’язаний не допускати галасу під час судів у ратуші, видавати позови, збирати судові штрафи, забезпечувати присутність сторін на судовому процесі і самому бути там; кожної п’ятниці він мав пред’являти суддям реєстр судових рішень. Влада інстиґатора часом ставала обтяжливою для громади. З підсиленням влади реґента інстиґатор став його помічником.
Одним із важливих і шанованих міських чиновників був писар ради (notarius actorum Officii Consularis), якого часом називали просто міським писарем (scriba civitatis). Він мусив володіти кількома мовами, мати правничу освіту. Писаря зобов’язувала відповідна присяга. Окремого писаря мала і лава (інколи ці посади суміщалися).
Маючи широкі повноваження, писар мусив нести особливу відповідальність перед законом за правопорушення і злочини: його могли звільнити з посади, позбавити міського громадянства; писареві, котрий зробив хибний запис, відрубували руку, якщо ж він сфальшував магістратські книги, то його карали вогнем.
Такими в загальних рисах були принципи самоврядної організації нашого міста, що відіграла чималу роль в його історії. Саме завдяки маґдебурзькому праву у Львові утверджувались демократичні традиції, правова культура, елементи толерантности. Воно було одним з найважливіших чинників інтеграції міста до европейської спільноти. Водночас, саме через вивчення функціонування німецького права у Львові можна якнайкраще прослідкувати споконвічний мультикультуралізм міста.
З книги: Тетяна Гошко “Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV – поч. XVII ст. – Львів: Афіша, 2002.
