Як і у кожного міста, у Львова є кільканадцять різних облич – історичних, стилістичних, атмосферних і функціональних. Віднедавна активно виходить на яв і пробує показувати себе світу Львів промисловий – з фабриками початку сторіччя, індустріальним Підзамче, здобутками масових виробництв. Саме так – «Львів. Промисловий» – і називається виставка, що відкриється 12 травня у приміщеннях Львівприладу на вул. Сахарова, 35. Цього ж дня відбудеться і Factory Day – подія, присвячена ревіталізації промислових зон у світі та в Україні. Організовують і просувають тему Factories of Ideas, і з головою цієї міської ініціативи, Вікторією Олішевською, проектною та івент-менеджеркою освітніх та літературних заходів у Львові та Одесі, «Z» поговорив про фабрики, ідеї, та реальність їх реалізації у Львові.
Львівприлад.
– Найперше, розкажи, будь ласка, що це за проект? Маркетинговий? Промоційний? Урбаністичний? Звідки почалася ініціатива Factories of Ideas?
– Це сталося як завжди випадково – ми шукали локацію для Форуму електронного самоврядування 451, і нам спало на думку, що буде цікаво зробити його не у гарній вже готовій локації, а показати справжню ідею цього форуму – майбутнє в Україні. Коли ми потрапили на завод РЕМА – я до цього там ніколи не була – ми зрозуміли: це воно. Дещо запущена споруда, але всередині знаходяться чудесні люди. Напевне, саме це втілює слоган Форуму 451 «Робити майбутнє»: коли зі специфічних умов ти робиш щось чудесне.
Отож, ми вирішили там провести форум, і вже під час підготовки була відчутна увага від потенційних інвесторів і спонсорів – адже це було незвично для усіх. Також ми зрозуміли, що таких локацій у Львові багато, і тему можна розвивати. Більшість з них потребують якоїсь підтримки – може, не стільки фінансової (хоча це очевидно), скільки моральної, мотиваційної. Бо здебільшого усі ці креативні люди сидять і креативлять собі, і не завжди розуміють, як рухатися в ландшафті міста. Ми принаймні можемо зконтактувати їх одне з одним і познайомити з потенційними спонсорами.
Це почалося, ще коли я безпосередньо працювала у міській раді в департаменті розвитку. Ми розробили брошуру, склали перелік таких об’єктів, перейшли їх усі власними ногами, познайомилися з власниками, і вже стало більш зрозуміло, хто на що здатен. Тому врешті-решт я би назвала це урбаністичним проектом розвитку. Ми не приходимо і не починаємо усе змінювати. Це точкове долучення на довгу перспективу – усе це працює дуже нешвидко, на жаль.
– Звідки йде фінансування проекту?
– Цей проект відбувається за підтримки міської ради, але не фінансується нею безпосередньо. Це дуже самостійна штука. Фінансування наразі йде переважно від тих, з ким співпрацюємо – від самих власників об’єктів. На РЕМА це волонтерська робота, там немає кому платити. Але нам дуже допомагають фонди – вони відкриті для подій типу Factory Day, радо привозять спікерів. Звісно, це все м’яка сила – не ремонти; але я помітила велику зацікавленість темою у фондів та потенційних партнерів.
– Яка мета вашої ініціативи – якщо тут можна говорити про кінцеву мету?
– Перш за все, мета полягає у розвитку нових локацій. Переважно ці заводи і фабрики – це сірі плями на тлі міста; навіть йдучи повз, ти ніби їх не помічаєш. У найкращому випадку там починаються якісь антисоціальні рухи; або вони просто руйнуються і на їх місці щось будується. Отож, мета – зберегти цю промислову індустріальну спадщину, і потім її раціонально використовувати. Як? Це, звісно, легко можна розкритикувати, але все-таки креативний клас тут найбільш дієвий: створюється спочатку якесь внутрішнє середовище, потім воно виходить назовні, і так оживає локація. Тому друга частина мети – підтримати креативний клас і надати йому поштовх для розвитку.
М’ясокомбінат
– Як я розумію, у вас двобічна цільова аудиторія: власники таких об’єктів, і креативні люди, які могли би їх наповнити. Видається, найскладніше, це якраз співпраця з власниками. Чи ці люди готові пускати у свої фабрики митців і на яких умовах?
– Коли ми складали перелік, об’єктів у ньому було близько двадцяти. Після того, як ми пройшлися, привіталися, стало ясно, хто з них в принципі готовий говорити. Коли ми почали складати вже більш-менш реальний план дій, більшість одразу відпала. Усі ці об’єкти є приватними; тому виникали ситуації на зразок такої (на заводі ЛАЗ), де у відповідь на пропозицію зайнятися костелом на їх території, нас спитали: а чого ви не приходите до мене в квартиру і не робите мені ремонт? У декого позиція дуже власницька: хто ви такі і чого ви хочете? Ясна річ, навіть з такими ми намагаємося говорити; але ми не можемо примусити.
Тож у брошуру увійшли усі потенційно цікаві об’єкти. З них ми вже працюємо з кількома, які готові йти далі. Вони відкрилися і готові вкладати власні кошти.
– На вашому сайті можна подати ідею для усіх цих об’єктів. Що буде з ідеями для тих, які ще не відкрилися до співпраці?
– Ми будемо намагатися говорити все одно, або ж будемо пропонувати перекинути ідею на іншу локацію.
– Які місця вже відкриті? Куди варто подавати ідеї?
– Lem Station, РЕМА, !FESTrepublic – це вже відомі об’єкти. Кераміко-скульптурна фабрика має ідею поєднати свою територію з парком навколо, і зробити це цілісним комплексом (там вже розташувався ЦЕХ). Зараз в роботі два проекти для бізнес-центру Промисловий – це колишній м’ясокомбінат. Керамічний завод на Левандівці, де зараз вже є скеледром; на осінь ми будемо вже знати, що можна пропонувати туди; наразі тривають бюрократичні процеси. Це поки що, на жаль, все. Ідеї поки що збираємо переважно у приватному порядку; але сайт потроху набуває популярності.
– Власники, які зголошуються до співпраці, – як вони сприймають такі ініціативи? Чи є розуміння довготривалої перспективи таких інвестицій, чи це просто спосіб зайняти якось своє майно поки не надійшла більш приваблива пропозиція?
– Це дуже персонально залежить від власника. Маємо розуміти, що це вже старші люди, здебільшого; вони мислять квадратними метрами: я здам в оренду стільки – отримаю стільки. І таким по суті все одно, хто саме буде це орендувати. Чи це фрезерувальники чи креативні працівники – байдуже. Все таки, є ще деякий страх до цієї незрозумілої креативної тусовки. Вони мислять не надто довгостроково. Як піде – то лишимо; як не піде – то завжди знайдеться цех швачок, яким можна це заповнити.
З іншого боку, власник керамічного заводу на Левандівці хоче комплексний проект. Наша ідея щодо одного з цехів виявилася замалою; тут цікавить цілісний підхід, бізнес-план тощо. Я натомість помітила, що все-таки легше працювати точково: береш маленьку ділянку, проводиш там івент, щось ще, показуєш проміжний результат, і потім рухаєшся далі.
Керамічний завод
– Якщо уявний інвестор захоче працювати з котримсь з цих об’єктів, чи берете ви на себе допомогу в комунікації?
– Так, беремо. Наприклад, на РЕМА ми приводили потенційних закордонних інвесторів. На жаль, є низка перешкод: усі ці об’єкти приватні, і це тягне за собою багато непорозумінь – земля належить одним, будівлі – іншим, цехи – третім, і так далі. Закордонні інвестори хочуть працювати начисто; тож коли вони дізнаються про усі ці моменти, вони втрачають бажання з цим бабратися.
– Кажуть, що ситуація з Фабрикою повидла і неймовірною тяганиною з дозволами і документами тут показова. Що ви збираєтеся робити з усією цією бюрократичною машиною, яка відлякує інвесторів? Тим більше, якщо це не проект ЛМР, а незалежна ініціатива.
– Я розумію, що без ЛМР або інших місцевих органів це не вирішиться, але я також з інших проектів знаю, що іноді простіше якраз без жодних офіційних органів взагалі. На жаль, тут ми ніяк не можемо сприяти наразі.
– Львів промисловий – чому цей образ на часі, на вашу думку? Чим він кращий, аніж Львів-провінція-імперії-кінця-століття чи Львів-культурна-столиця-вишиванки?
– Це не зовсім той образ, що міг би тиражуватися – занадто специфічна аудиторія зацікавлена у Львові промисловому. Я переїхала сюди з Одеси кілька років тому; і як звичайна українська туристка, я подумала: серйозно, у Львові є заводи? Коли ми почали цю тему досліджувати, виявилося, що багато з них не просто були – вони виходили на міжнародний рівень. Телевізори ЕЛЕКТРОН постачали на Кубу. Нам показували фото, де кубинець стоїть з львівським телевізором та вентилятором; вони навіть мали серію Caribbean. Велосипеди, лижі йшли на зовнішній ринок.
Тож, мені здається, почати говорити про цю індустріальну спадщину важливо. Ми досі відчуваємо її на собі: йдемо вулицями Підзамче – і ось вона: низька індустріальна забудова. Мені дуже сумно, що мало хто задумується над цим. Підіймати цей історичний пласт почав Центр міської історії; ми долучаємося виставкою, яка буде 12 травня. Мені самій цікаво, як люди будуть на це реагувати, бо мало хто думає про Львів промисловий.
Полярон
– Але Підзамче останніми роками сприймається як наступний модний район, куди рушить усе творче з перевантаженого туристами центру. Там вже є Фабрика повидла і !FEST, потроху будується нове житло і магазини, ремонтують дороги…
– Цій дискусії вже років п’ять, і вона вже навіть трохи набридла: ревіталізація Підзамче, бла-бла-бла… Я би не сказала, що вона дуже відчутна для мешканців. Можна вважати ревіталізацію дійсною, коли мешканці на вулицях не конфліктні з креативними просторами навколо. На жаль, зараз так не є. Навіть на !FESTrepublic викликають поліцію; не кажучи вже про вечірки Ganok – там кожної разу є певні мешканці, які дзвонять організаторам.
– Ти думаєш, можливо взагалі досягти повного порозуміння з мешканцями?
– Сподіваюся. Ми хочемо, наприклад, на РЕМА робити майстер-класи мешканців для мешканців. Коли ми робили зібрання місцевих мешканців з приводу вечірок на Ganok, виявилося, що геть не всі з них навіть в курсі, що тут поруч відбувається. Зараз ми хочемо прибрати паркан з боку Жовквівської, там є дуже гарна зелена зона, і зробити відкритий простір, куди би могли приходити і мешканці. Мені імпонує ідеї позитивної джентрифікації, коли місцеві не виїжджають з району, але він наповнюється креативними людьми. Але про це я вже говорила на початку: власники мають бути готові відкрити територію для мешканців, це не може бути закрита тусовка.
Я думаю, порозуміння реальне. Чимало з місцевих згадують щось своє стосовно цих індустріальних об’єктів. Коли ми говорили з ними, бабусі пригадували, як ходили туди купувати булочки, абощо інше. Ми хочемо відновити ці внутрішні зв’язки. І виставка Промисловий Львів також частково працює на це.
– Розкажи більше про виставку: коли, де і для кого?
– Відкриття відбудеться 12 травня, на вулиці Сахарова, 35 у приміщенні колишнього Львівприладу. Вона триватиме до 3 червня. Там буде представлено Львів промисловий в історичному контексті. Буде довоєнний Львів, зона Підзамча, радянський Львів, і більш-менш торкаємося теми, що зараз з цими об’єктами.
Цікаво, що коли ми пішли на ЕЛЕКТРОН (ми хотіли взяти у них телевізори як експонати), вони навіть дещо обурилися: мовляв, знову ви хочете від нас телевізори! Ми вже давно їх не виготовляємо. Давайте краще трамваї показувати!
Це буде виставка інтерактивна; чимало об’єктів можна буде порухати; вона має більш артистичне, а не музейне спрямування. Куратор – Андрій Бондаренко. Дуже допомагає нам Центр міської історії, Тарас Назарук і Софія Дяк; вони презентуватимуть свій проект Інтерактивний Львів. Також нам чимало допомогли розповіді мешканців. Наприклад, поблизу ЕЛЕКТРОНу один чоловік почав розповідати, як він там працював, показав відео, де випускали мільйонний телевізор – з цього зробили мало не парад! Він також розповів, що таких людей є чимало. Тому наприкінці цієї виставки ми хотіли би зібрати усі ці байки від реальних свідків.
РЕМА
– Що таке Factory Day, з нагоди якого і відкривається виставка?
– Це дуже неформальний форум. Ми вирішили відійти від стандартного формату, і зробити короткі презентації міжнародних кейсів (до нас приїдуть з Амстердама, Вільнюса, Тбілісі, Відня). Також будуть українські міста, де ця тема розвивається. А далі – формат speed coffee, де люди будуть щоп’ятнадцять хвилин мінятися і обговорювати усе це. Ми хочемо у дуже неформальній атмосфері поговорити загалом про ревіталізацію промислових зон: як це працює закордоном, подивитися, чи є перспективи в Україні для цього процесу. І закінчиться усе це вечіркою, ясна річ.
– Власники таких об’єктів залучені до вашої тусовки?
– Будуть якраз представники Львівприладу, де і відбувається цей захід. Також будуть особисто запрошені гості. Ми запрошуємо навіть тих, хто відмовився з нами працювати; хочемо, щоб вони подивилися, зрозуміли, як це робиться у світі вже десять років. Тож елемент пропаганди присутній (усміхається).
– Це якраз дуже правильна тактика. А чи вони не побоюються публічності у такій ситуації?
– Деякі побоюються, деякі – ні. Але що цікаво: коли я спілкувалася з представниками хлібокомбінату (Крупзавод належить саме їм; там величезні площі, придатні для цілих фестивалів), представник власників сказав таку фразу – мовляв, от прийдуть люди, і побачать, як ми все це запустили; поки ми мінімально чогось не зробимо, нічого сюди когось запрошувати. Тож думаю, вони відчувають все таки свою відповідальність за ці простори.
– Які українські кейси ревіталізації промзон ви вважаєте зразковими?
– Найперше, це ПЛАТФОРМА – арт-завод у Києві. Там була, здається, швейна фабрика. Хоч він знаходиться досить далеко від центру, коли там щось відбувається, то цілий поїзд метро їде туди на кінцеву. Він вже викуплений приватним ізраїльським інвестором; і поруч, як я знаю, вже будується невеликий житловий комплекс.
Звісно, це харківський Fabrika.space. Вони більше розраховані на події та бар-зону, і немає самої творчої складової, але також дуже цікавий кейс. Promprylad в Івано-Франківську – теж дуже цікавий. Вони обрали для себе непросту схему: не чекати ніякого «дядю з грошима», а самотужки по частинках викуповувати простір; вже запустився коворкінг і бар. Теж прекрасний приклад у Запоріжжі: колишній млин. У організаторів немає ресурсів, щоб його повністю від реставрувати, але вони вже там всередині проводять школи і студії. Є приклад в Одесі – Стальканат Арт – мистецький простір.
Щоправда, існує проблема: більшість надивилися подібних прикладів закордоном, і думають – о, зробимо і у нас. Врешті це перетворюється просто в черговий коворкінг. І це сумно, бо бракує доданої вартості. Тому приклад РЕМА є тут унікальним: люди збираються, і створюють між собою нові зв’язки. Саме це і має бути рушієм креативних просторів. Багато запитують, як це сталося, і чи можливо це повторити. Не знаю навіть, чи варто – це все одно буде тоді вже у якомусь збоченому вигляді. Але варто про це розповідати. Ми робимо зараз книжку з орендарями РЕМА, і там є окремий розділ про проекти, утворені внаслідок поєднання різних людей на Заводі – аби публіка зрозуміла, що на Заводі можна отримати повний спектр послуг, прийти з ідеєю і вийти з готовим продуктом.
Фото: Володимир Палій
